УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Кордони України: огляд "майна" та проблем

Кордони України: огляд 'майна' та проблем

Нещодавня зустріч в Ялті президента України Віктора Януковича і президента РФ Владіміра Путіна та підписана ними угода щодо делімітації спільного кордону (її деталі, між іншим, невідомі й досі) залишила по собі чимало запитань. Нижче ми означимо найбільш болісні моменти делімітації, але поки що – невеличкий лікнеп.

Почнемо з того, що кордони між державами можуть бути різними: невизначеними; неделімітованими(у випадку, коли дві сусідні держави повністю визнають одна одну у діючих кордонах, але з тих чи інших причин не оформили це окремим затвердженням); недемаркованими – коли де-юре вони є, оформлені та затверджені, а де-факто на місцевості не позначені.

Бувають і випадки, коли кордони повністю демарковані, але у держави бракує бажання чи потужності ефективно контролювати їх перетин. Окремою темою є морські кордони та межі морських економічних зон. Донедавна в Україніделімітованимибулиусі кордони, окрім морських із Російською Федерацією.Тепер, вочевидь, і ця проблема знята. Погано тільки, що замість неї виникли нові негаразди.

Тузла. Керч. Азов

Після ялтинського саміту ЗМІ повідомляли про те, що Путін погодився на український варіант делімітації, за яким і остів Тузла, і фарватер залишаються українській стороні, а судноплавна частина переходить у загальне управління.

Проте тут має місце або свідоме підтасовування фактів, або повне незнання предмету. Простіше кажучи: острів Тузла і так належить Україні. Як і Керч-Єнікальській канал. Якщо взяти це до уваги, то "добрий" Путін, котрий раптом пішов на поступки українській стороні, безслідно випаровується.

Між тим "матчастина" полягає у наступному: Керч-Єнікальський канал – це штучно поглиблена ділянка Керченської протоки. І єдиний шлях для проходження протокою великих кораблів. Для менших суден є ще два маршрути, обидва знаходяться у російській зоні Керченської протоки. Навігацію каналом здійснюють українські лоцмани, за його технічний стан відповідає Керченський морський торгівельний порт.

Щорічно каналом проходять до 9 тисяч суден, і всі сплачують кошти за користування українськими водами. Фінансова вигода нашої держави оцінюється приблизно у 150-180 мільйонів доларів на рік. Донедавна свою лепту у цю суму вносили і росіяни. Росія не була виключенням з загального правила, але, щоправда, всіляко намагалась його обійти.

Щоб зекономити на оплаті навігаційних та лоцманських послуг, російські кораблі почали слідувати в Азов по російській стороні Керченської протоки і через Темрюкську затоку. Ігнорування вимог українських лоцманів одного разу призвело до масштабної трагедії: у 2007 році під час шторму у Керченській протоці зіткнулись і загинули декілька кораблів.

Більш гучний конфлікт довкола протоки стався раніше: всі пам’ятають події осені 2003 року. Тоді, під час спроби росіян побудувати дамбу до острова Тузла, були окреслені чіткі позиції обох сторін конфлікту. Україна посилалась на розмежування каналу часів СРСР. Росія ж вимагала нового розмежування, згідно із сучасними міжнародними нормами – посередині фарватеру.

А також нагадувала, що ще на початку ХХ століття острів був лише косою, яка простягалась від російської Тамані. Не спрацювало: результатом тузлинської суперечки стала фактична перемога України. Принаймні так було до угод, підписаних Януковичем та Путіним 12 липня 2012 року в Ялті. Тепер усе залежитиме від умов "спільного використання" Керч-Єнікальського каналу.

Мінуси угод

Навряд чи після ялтинської зустрічі росіяни не платитимуть за перетин української території в Азовському морі. Хіба що зовсім незначну суму. Відтак маємо перший мінус підписаних угод – фінансовий.

Наступна проблема – безпекова. Замислимося над тим, що означає "спільне управління" Азово-Керченської акваторією? Скільки лоцманівських та навігаційних центрів існуватиме в такому управлінні? До кого дослухатимуться капітани суден? Хто, врешті-решт, нестиме відповідальність за безпеку кораблів? А за ймовірні проблеми – на кшталт тих, що мали місце у 2007-му?

Втім, і це ще не кінець історії. Свого часу естонське керівництво зуміло наполягти на закріпленні колишніх радянських адміністративних кордонів при вирішенні долі Невської та Фінської затоки. Невелика прибалтійська держава відстояла територіальну і моральну перемогу у суперечці з РФ. Українське керівництво на таке не спромоглось, тому можна говорити про ще один фактор втрат – іміджевий.

Протягом десятків років розмежування морських територій лишалось неврегульованим, хоча при наявності доброї волі для делімітації кордонів сторонам вистачило б і кількох місяців, ба навіть і меншого періоду часу. Зволікання, схоже, було не випадковим. Так само, як РФ чинила спротив делімітації морських кордонів, вона не бажає і демаркації сухопутних. Цей процес взагалі іще не розпочато. І хоч експерти вважають, що тут жодних "сюрпризів" очікувати не слід, це не зовсім так.

Нещодавно було розроблено проект міжурядової угоди, згідно якої кордон в районі Ростовської та Луганської областей має бути зрушений на захід. На згаданій ділянці проходить 30-кілометрова залізнична гілка, тож Росія почуває певну "незручність" через те, що потяги РЗД кілька разів перетинають кордони обох країн. На міждержавному рівні такий проект угоди поки що не обговорюють, проте прецедент вже створено у Ялті.

І річ тут не тільки в тому, щоб розставити відповідні позначки на мапі. Україні потрібен кордон, який відповідатиме усім міжнародно-правовим канонам, бо урегульованість кордонів – одна з передумов надання Україні безвізового режиму з країнами-членами ЄС. Таким чином, затягування Росією справи з розмежуванням кордонів завдає удару ще й по наших європейських перспективах.

Суходіл

Проте повертаючись до "прикордонних" проблем України в цілому. Міждержавні межі на суходолі вважаються повністю встановленими після делімітації (юридичного затвердження) та демаркації (встановлення відповідних позначок на місцях). У цьому питанні в України також не бракує клопоту: як політичного, так і суто технічного ґатунку. Особливих нарікань не викликають хіба що межі, які свого часу були кордонами СРСР.

Інша справа – колишні кордони радянських республік. Вони нерідко перетинають цілу низку населених пунктів і промислових об’єктів. Демаркувати такі кордони дуже складно – сперечатись можна буквально щодо кожного кілометра.

При цьому демаркація кордонів із Білоруссю розпочалася лише на початку 2010 року після зустрічі Александра Лукашенка з тоді ще президентом України Віктором Ющенком. Тристоронні перемовини (із залученням російської сторони) по деяких питаннях спільного кордону тривали і цього року.

Демаркацію кордонів із Молдовою також не завершено. Складнощі виникають у тому числі й через невизначений державний статус Придністров’я, яке є чи не головним джерелом контрабанди в Україну. Втім, керівництво Молдови плекає надію, що цьогоріч процес демаркації таки дійде логічного фіналу.

Острів Зміїний

Острів Зміїний – це проблема не стільки кордонів, скільки морських економічних зон, а ще – статусу самого острова. Із самим фактом перебування його у складі України ніхто не сперечався. Сперечалися з приводу того, чи є він островом (українська версія) чи все-таки скелею (румунська). Скеля не має права навіть на територіальні води, не говорячи вже про морську економічну зону. Саме за економічну зону та право видобувати копалини на шельфі й точилася боротьба.

Аргументація румунів полягала в тому, що острів від скелі відрізняє наявність окремого природного джерела води. А такого на Зміїному немає з античних часів, коли острів був набагато більшим. При цьому морська зона між Румунією та СРСР справді ніколи не була делімітованою – конвенцію ООН з морського права прийняли лише у 1971 році.

Підсумкове рішення Міжнародного суду ООН таки визнало Зміїний островом, хоч із наукової точки зору він таким не є. Зону на 12 морських миль навколо нього проголосили українськими територіальними водами. Вихідні лінії морської економічної зони взагалі провели за принципом "ані вашим, ані нашим", залишивши щось середнє між пропозиціями обох держав.

Острів Майкан

На прикордонний острів Майкан у дельті Дунаюсвого часу також претендувала румунська сторона. Слід зазначити, що Майкан – унікальний біосферний заповідник і водночас стратегічно важливий канал для виходу суден із Дунаю до Чорного моря. Поєднання цих статусів завжди викликало проблеми – так, поглиблення Україною власного каналу "Дунай – Чорне море" наражалося на критику екологів. Загалом 80% дельти Дунаю контролює Румунія, за Україною ж – північні 20%.

Острів же Майкан знаходиться посередині – він завжди вважався територією України. Румуни звертали увагу на те, що кордони на річках проходять фарватером, а фарватер у дельті Дунаю не є незмінним через природне розмивання одних островів та збільшення інших. Як і у випадку з Керч-Єнікальським каналом, у претензій румун був і економічний підтекст: відхід Майкану до Румунії міг би поставити під сумнів українські права на той самий канал "Дунай – Чорне море".

Через його поглиблення останніми роками, а також через той факт, що українська сторона бере за прохід менше, ніж румуни, український канал швидко відібрав більшість суден у популярного раніше румунського аналога – Сулінського каналу.Втім, у випадку з Майданом обійшлося без гучних суперечок, гострого протистояння чи ангажування в суперечку третейських суддів: згодом румунська сторона, наштовхнувшись на відсіч української, перестала педалювати це питання.