Абсолютно несекретно

Проаналізувавши "персональні справи" київських мерів, спікерів Верховної Ради, генеральних прокурорів України, "Обозреватель" береться нині за глав Служби безпеки. Хоч попереду у нас – ще більші кадрові "кити", такі, як прем’єри та президенти, до очільників СБУ ми підступаємо з особливим пієтетом. Це, звісно, жарт, в якому лише доля жарту, а решта – чиста правда.

Парадоксальна річ: при тому, що жоден з голів СБУ не здійснив докорінного переформатування своєї галузі, не зробив з неї справжній "інтеліджент сервіс" (nota bene! ми зараз говоримо саме про роботу СБУ, а не про ті індивідуальні політичні цілі, які керманичі відомства досягали з тим чи іншим успіхом), саме про цю категорію чиновників можна говорити довше за інших.

Можна, та чи треба?.. Хоч закон, який обтинає журналістам надмірну балакучість, так і не пройшов горнило парламенту, залишимо таки дещо для мемуарів. Наразі ж просто обсервуємо те, що маємо. А маємо ми те – перефразовуючи Леоніда Макаровича – на що, вочевидь, заслуговуємо.

Отже, Служба безпеки України та її голови.

Євген Марчук (1991-1994). Перший глава СБУ і професійний кадебіст. Вікіпедія так описує життєвий та "творчий" шлях Марчука (вартує дослівного цитування): "від 1963 року працював у Комітеті державної безпеки УРСР: 14 років був на оперативній і 17 років на керівній роботі в системі розвідки та контррозвідки. Пройшов усі службові щаблі КДБ УРСР: від молодшого лейтенанта до генерала".

Тут ми маємо справу з власником найцікавішої біографії. Якби викласти її в деталях, вийшов би труд "томов премногих тяжелей", як говорив незабутній Афанасій Іванович. Біда лише в тім, що, як вже зазначено на початку, до української Служби безпеки все це має відношення "по дотичній". Ось кілька занятних штрихів, що наводить у своєму дослідженні журналіст Сергій Руденко.

У часи КДБ Марчук очолював відоме 5-те, "дисидентське" відділення. Тобто через його руки пройшли справи багатьох політв’язнів, що не завадило декому з них (Ірині та Ігорю Калинцям, Левку Лук’яненку) підтримати Марчука на президентських виборах 1999 року. Ще деталь: напередодні розпаду Союзу Марчук дослужився до першого заступника глави КДБ УРСР, державного міністра з питань безпеки, оборони та надзвичайних ситуацій. І коли у Москві сталося "ГКЧП", Марчук очолив його київський "аналог" – так звану Тимчасову комісію.

У подальшому про цей факт благополучно забули, а Марчукові не тільки не дорікали, а, навпаки, враховуючи досвід роботи, призначили керувати новоствореною СБУ. Втім, амбіції Марчука сягали більшого: той, хто пройшов шлях від молодшого лейтенанта до генерала, не збирався зупинятися на досягнутому. Після служби в Службі (пардон за тавтологію) Марчук встиг побувати прем’єр-міністром України.

За розвитком його політичної кар’єри прискіпливо та невідступно спостерігав Леонід Кучма, який, відчуваючи у Марчукові конкурента номер один, зняв його з посади голови уряду саме тоді, коли Марчук став набирати дедалі більше популярності. Відтак Євген Кирилович і сам замахнувся на джек-пот – президентське крісло, але цієї перемоги досягти він не подужав. Після розпаду "канівської четвірки" Марчук балотувався, але перегони-1999 програв.

Фактично весь час, що минув з того року, Марчук перебував у тіні. У 2003-му він, щоправда, встиг побути міністром оборони. На виборах-2006 іменний блок Марчука набрав лише 0,06% голосів. Політична зірка амбітного та харизматичного генерала закотилась остаточно.

Валерій Маліков (1994-1995). Малопомітна постать. Як і Марчук, є вихідцем з радянського КДБ. Про Малікова можна згадати хіба що те, що через 4 роки після відставки наш персонаж керував виборчим штабом Марчука на президентських перегонах-1999. І робив це, скоріше за все, не надто добре, бо його кандидат (див. вище) вибори програв. Втім, якщо вірити газеті "Сегодня", то єдине, чим займався Маліков, це дезорганізовував роботу команди конкурента Марчука – Олександра Мороза.

Володимир Радченко (1995-1998, 2001-2003). Єдиний з очільників Служби, хто обіймав свою посаду двічі (серед генеральних прокурорів та спікерів парламенту така традиція є більш розповсюдженою). Як це часто буває у подібних випадках, більше запам’ятався другою каденцією. У 2001-му Радченко прийняв спадок від ганебно відставленого Деркача-старшого (про нього – через два абзаци). Країна ще не отямилась від "касетного скандалу", а її (з профілактичною, вочевидь, метою) змусили спостерігати за виставою від назвою "справа 9 березня".

У кількох словах: учасників акції "Україна без Кучми" (2000-2001 рр.) надумали засудити по статті, що майже не використовувалась навіть у радянські часи: "масові заворушення". Обвинувальний висновок по справі готувала група есбеушників під керівництвом такого собі полковника Миколи Герасименка (запам’ятаймо це ім’я). У підсумку з-під їхнього пера вийшов шедевр, над яким не сміявся хіба що лінивий. (Втім, український суд маячня такого штибу цілком влаштувала).

Самому Герасименкові такий обвинувальний висновок мало не коштував посади. Ще б пак. У 2001-му в СБУ ще лишались кадри "старого зразку", яких фраза "потерпілий Бутко одержав удар каменем по голові, чим було заподіяно ушкодження суглобу лівої ноги" прикро вразила… Але до чого тут пан Радченко? Лише до того, що риба, як відомо, гниє з голови, або, як-то кажуть, скажи мені, хто твої підлеглі, і я скажу, який з тебе начальник.

Леонід Деркач (1998-2001). "Птах гнізда дніпропетрова" (є вихідцем саме з цього регіону; працював на виборчі кампанії Кучми, і, як кажуть джерела, допомагав йому "звалити" Марчука) вклинився між Радченком І та Радченком ІІ. "Уславився", звісно ж, причетністю до "касетного скандалу".

Зокрема, Мирослава Гонгадзе вважає саме Деркача ключовою фігурою у справі про викрадення та вбивство Георгія Гонгадзе. Що цікаво: сам Леонід Деркач лишався вірним своєму тезці-президенту аж до 2004 року.

…Якщо вірити ЗМІ, Деркач-старший розводить голубів і дуже серйозно ставиться до екстрасенсів та астрологів, натякаючи навіть, що дехто з них сприяє роботі СБУ. На сьогодні він – давно поза політикою.

Ігор Смешко (2003-2005). Як політична фігура – непоказний. Втім, уособлює новий тренд, який почав просуватись в СБУ після початку "нульових, коли до керма Служби ставали люди, вже не пов’язані с КДБ.

Після Смешка у похмуру будівлю на Володимирській й поготів приходитимуть цивільні, наш же герой бодай пов'язаний з армією (у 1991-му закінчив Військову академію протиповітряної оборони; відтак служив військовим аташе, очолював Головне управління розвідки при Міністерстві оборони України).

Що можна сказати про Смешка? Йому відверто не пощастило жити "в період перемін". Втім, як і Деркачу. Один потрапив під прес плівок Мельниченка, кар’єру ж іншого перемолола "помаранчева революція". Добре, що пан Смешко бодай не встиг продемонструвати керівництву держави своє службове завзяття і "засвітити" власну причетність до пари-трійки кримінальних справ відвертого сміховинного ґатунку.

(Щодо останнього, то тут у безсумнівних лідерах – пан Деркач. За часів його правління розслідувалась і передавалась до суду так звана "справа грибників" – коли кількох пенсіонерів звинуватили у замаху на державний лад. А також – "справа комсомольців": сюжет був аналогічний, тільки правопорушники належали до іншої вікової групи).

Олександр Турчинов (2005). Цей достойник якраз і зачинає собою плеяду цивільних, про яку згадувалось раніше. Як потрапив до Служби – цілком зрозуміло. Не тому, що щось тямив у питаннях державної безпеки, а виключно, так би мовити, "волею пославшей мя жены". Пославшая жена – це, звісно, Юлія Володимирівна Тимошенко, котра після тріумфу помаранчевої революції отримала можливість поставити на чолі СБУ свою людину. Звісно, користі від Турчинова-есбеушника не було жодної. До умовної шкоди можна віднести те, що він навіть не намагався провести люстрацію кадрів. Втім, посидів Турчинов у своєму кріслі рекордно мало – вісім місяців.

Ігор Дрижчаний (2005-2006). Колишній прокурор. Пробув на посаді недовго – трохи більше року. Відколупувати Дрижчаного від крісла активно допомагав згадуваний вище Микола Герасименко, котрий вцілів в СБУ і в часи Радченка, і в часи Смешка, і в часи Турчинова (дарма, що саме соратників останнього Герасименко і відправив за грати).

Певному колу осіб, наближених до президента Віктора Ющенка, надзвичайно кортіло усунути Дрижчаного і віддати його місце своїй креатурі. Для реалізації цієї мети нагодився Герасименко, який спритно підкидав кому слід компромат на шефа.

Втім, завдання було виконано лише на половину: Дрижчаного посунули, але крісло голови СБУ так і не дісталось Віктору Королю – депутату-"нашоукраїнцю", задля якого і розчищали шлях. Тодішня парламентська коаліція не дала Королю достатньо голосів, тож крізь парламент пройшла "компромісна" фігура Валентина Наливайченка.

Валентин Наливайченко (2006-2010). "Компромісному" Наливайченку вдалося протриматися у кріслі найдовше (якщо тільки не сплюсовувати дві "ходки" Володимира Радченка). Щоправда, майже три роки Наливайченко задовольнявся статусом "в.о.", і лише у 2009-му став повноцінним головою Служби безпеки.

Був тихим та сумирним, активно дружив з пресою. Вочевидь, був покликаний втілювати собою "СБУ з людським обличчям". Активно переймався "гуманітарним напрямом" у роботі Служби: зарплатою працівників, станом матеріально-технічного забезпечення тощо. Частково відкрив архіви Служби та оприлюднив чимало матеріалів, пов’язаних з Голодомором та політичними репресіями.

Валерій Хорошковський (2010 – лютий 2012). Змінив на посаді Наливайченка після того, як президентом країни став Віктор Янукович. Ставав об’єктом критики через нібито цікавість СБУ до політичних уподобань студентів Українського католицького університету, проте частково знайшов союзника в особі Олександра Скіпальського – генерал-лейтенанта СБУ і колишнього першого "зама" голови Служби безпеки.

В розмові з авторкою цих рядків Скіпальський зауважував, що СБУ, в принципі, має право контролю за перебігом подій в Україні, позаяк "у нас за 20 років не пояснили, що таке національний інтерес і що таке антиукраїнські, ворожі інтереси". Пізніше ректор УКУ отець Борис Гудзяк заявляв, що вважає інцидент вичерпаним.

Після Хорошковського СБУ очолив Ігор Калінін – чинний глава відомства. Свою службу Калінін починав ще у КДБ (з 1984 року). Відтак певний час займався викладацькою діяльністю. З 2002 року – знову на "бойовому посту" – працює в якості начальника Центру спеціальної підготовки Головного управління "А" (по 2005 рік включно). У 2010-2012 рр. очолює Управління державної охорони України.

Ігоря Калініна складно назвати публічною персоною – його контакти з пресою мінімальні. Найбільш гучна справа, що припадає на "правління" Калініна, є справою дніпропетровських терористів. Слідство по ній триває.