УкрРус

Судова система України: складніше складного

  • Судова система України: складніше складного

Після призначення Олександра Лавриновича главою Вищої Ради юстиції, замислитись над тим, що це за інституція, цілком логічно і навіть необхідно. Чим привабила Олександра Володимировича, тричі міністра юстиції, а також – у минулому – в.о. голови ЦВК, Вища рада? Річ у тім, що це – той орган, який міцно тримає в руках долю будь-якого судді.

Для початку нагадаємо, як у нашій країні стають служителями Феміди. Існує так зване "призначення на посаду вперше", а також призначення пожиттєве. Останнє – прерогатива Верховної Ради. Вперше ж на посаду судді призначає президент України (і триває таке "вперше" п’ять років). Відтак, якщо суддя себе добре зарекомендував, Верховна Рада пролонговує його суддівство до пенсійного віку.

Але ж президент не може (та й не повинен) знати усіх вишукованих у чергу достойників, котрі претендують на суддівську мантію. Їх, ясна річ, рекомендують гаранту Конституції. І рекомендує, зокрема, Вища рада юстиції – саме вона вносить подання щодо претендента ім’ярек.

Отож, ми встановили першу функцію Вищої Ради – рекомендувати майбутніх суддів на посаду. Друга її функція – зворотна: ВРЮ вносить подання щодо звільнення суддів. Вона ж здійснює дисциплінарне провадження відносно тих, хто встиг завинити. Словом, карає і милує. А той, хто думає, що ВРЮ це робить об’єктивно, є невиправним ідеалістом.

Свого часу суддя Печерського суду Микола Замковенко звільнив з-під варти Юлію Тимошенко (мова про 2001 рік), а відтак звільнили його самого. І зробила це Вища рада юстиції (себто вона зініціювала відповідне подання) – з формулюванням "за порушення присяги судді".

Наступний постраждалий – суддя Київського апеляційного суду Юрій Василенко. У тому ж таки багатому на події 2001 році Василенко взяв та й порушив кримінальну справу проти президента Леоніда Кучми. Ба навіть дві кримінальні справи – за зловживання службовим становищем, отримання хабарів, замах на життя людини (читай: Георгія Гонгадзе).

Опозиція носила Василенка на руках, а Вища Рада юстиції вимагала притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Та якщо і Замковенка, і Василенка можна вважати політично вмотивованими персонами (хоч це й не доведено, одначе масштаб таких осіб, як Тимошенко й Кучма, багато про що говорить), то наступний наш приклад є взагалі вкрай обурливим.

Мова про суддю Донецького апеляційного суду Івана Корчистого – того самого, котрий виправдав "бомжа" Юрія Вередюка, звинуваченого у вбивстві журналіста Ігоря Александрова. На початку міленіуму це була найгучніша справа після вбивства Георгія Гонгадзе. Наші славні правоохоронці, "орли боєвиє", піднапружилися і спихнули труп на першого-ліпшого цапа-відбувайла.

Не складно здогадатися, завдяки яким методам Вередюк взяв на себе вбивство журналіста. Сам обвинувачений справляв враження людини вкрай затюканої, ба навіть дещо розумово відсталої. Але річ не у враженні. Дослідивши матеріали справи, суддя Корчистий розвалив усе обвинувачення та відпустив Вередюка.

За це ВРЮ відкрила дисциплінарне провадження щодо Корчистого – також за "порушення присяги". У 2006-му Івана Корчистого не стало – він не надовго пережив свого "підопічного" Вередюка, який помер при загадкових обставинах.

Натомість Вища Рада і по цей день живіша за всіх живих. І все так само грізна: кожен суддя знає, що з ВРЮ краще не сваритися. Так було в минулому, так є в теперішньому, а щодо майбутнього… Хіба що Олександр Лавринович змінить порядок речей, а інакше вкотре правим вийде старий зануда Еклезіаст.

Але біда для України не тільки в тім, що нинішня система "нагляду" за суддями міцно тримає їх всіх, як сказав би незабутній Леонід Данилович, за… горло, біда ще й в тім, що ця система продубльована у двох других системах (про них – нижче), а це означає, що чиновницько-бюрократичний апарат, наявний в ВРЮ, ми множимо щонайменше на три, і це ще не кінець історії.

Звичайно, представницький рівень ВРЮ є найвищим поміж інших її "дублікатів". Достатньо лише згадати, що, згідно закону про ВРЮ, до її складу входить голова Верховного Суду, генпрокурор, міністр юстиції тощо. Решта членів призначаються вельми поважними особами та інституціями, такими, як президент України чи Верховна Рада. (Схему делегування представників до ВРЮ можна побачити на інфографіці).

Але разом із тим функції, подібні до функцій ВРЮ, виконують також Вища кваліфікаційна комісія суддів та Рада суддів загальних (господарських, адміністративних) судів. Вища кваліфікаційна комісія також має право рекомендувати пошукача на посаду судді. Те саме уповноважена робити і Рада суддів.

Як і ВРЮ, Вища кваліфікаційна комісія приймає рішення про відсторонення судді від посади (щоправда, в тому випадку, якщо цей суддя вже є фігурантом кримінального провадження). За рішеннями дисциплінарного провадження (яке ініціює ВРЮ), Вища кваліфікаційна комісія застосовує дисциплінарне стягнення. Простіше кажучи, якщо ВРЮ штрафує, то Вища кваліфікаційна комісія забирає штраф.

Звісно, що у функціонуванні цих трьох структур є певні відмінності. Так, Вища кваліфікаційна комісія веде облік даних про вакантні посади в судах, а Рада суддів "розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту і побутового забезпечення суддів та їхніх сімей" (nota bene!).

Турбота про побут суддівських сімей є, безумовно, вкрай зворушливим пунктом у діяльності Ради суддів, але, як на наш хлопський розум, це не виправдовує існування такої інституції. А якщо уявити, що така Рада суддів існує не в єдиному екземплярі (адже суди кожного профілю мають свою власну Раду суддів), та ще й доплюсувати до цих Рад Вищу Раду юстиції і Вищу кваліфікаційну комісію, картина вийде просто циклопічна.

На нижче наведеній інфографіці можна побачити, як перетинаються та дублюються повноваження всіх трьох структур, але нас наразі турбує навіть на це. "Обозреватель" лише не хвилину заплющив очі і уявив собі, яка армія середніх та дрібних клерків, помічників і заступників, секретарок й водіїв, прибиральниць та завгоспів обслуговує цю гігантську махіну, цю країну суддівських Рад, і нам безкінечно шкода стало державних коштів та ресурсів.

І це – зауважимо – ще навіть не система правосуддя як така. Це система, яка допомагає правосуддю бути правосуддям, ба навіть не так допомагає, як заважає. Це допоміжна ланка, надбудова – заплутана, складна і малоефективна.

Адже якість української Феміди залишає бажати кращого, а про професійний та інтелектуальний рівень суддів годі й говорити. Зате ми традиційно беремо кількістю. Кількістю спиногризів на тілі держави, без яких цілком можна було обійтися. В якості ремарки на полях: у розвинених демократіях для виконання всіх вище зазначених функцій (призначення та звільнення судді, дисциплінарне покарання тощо) використовують інструментарій одного-єдиного органу – міністерства юстиції.

Ми, до речі, зовсім забули про Мінюст. А це також не дрібна контора. Так от, в країнах Європи, кажемо ми, із усім нагромадженням завдань справляється одне міністерство. І справляється, вочевидь, не гірше, ніж в Україні. Це ми не можемо впоратися ані з суддями-хабарниками, ані з суддями-невігласами, ані з суддями-політиками. Зате за кількістю обслуговуючого Феміду персоналу ми далеко попереду цивілізованого світу. "Щоб було" і щоб усі нам заздрили…

Наши блоги