Тераріум опозиціонерів: ретроспективний показ

…Одне з найбільш інтригуючих питань останнього часу зводиться до того, чи не розсваряться таки між собою – буквально за тиждень до партійного з’їзду і за два тижні до подачі списків кандидатів у народні депутати до ЦВК – Арсеній Петрович та Олександр Валентинович? Себто Яценюк і Турчинов, "Фронт змін" і Блок Тимошенко, "волна и камень, стихи и проза, лед и пламень…" - антагоністи якщо не за суттю своєю, то за тактичними цілями і завданнями.

Забавну картину змалювали днями в інтерв’ю "Обозревателю" кілька опитаних нами експертів. Тарас Березовець відзначив, що при приблизно рівній квоті у виборчих списках (у БЮТа вона складає 50%, у ФЗ – 45%, решта відходить сателітам) поголів’я прохачів до Турчинова та Яценюка є кількісно різним.

У Турчинова – цілий натовп бажаючих, у Яценюка – далеко не так завізно. До заступника Юлії Володимирівни у чергу стоїть галаслива і амбітна когорта достойників: 1) чинні нардепи, 2) колишні урядовці, 3) "тушки", що каються, 4) бізнесмени, готові нести "кеш" у партійну касу, 5) просто хороші люди, які, "не щадя живота свого", лягали під колеса автозаку, який вивозив Тимошенко з суду до Лук’янівського СІЗО, або ж ті, що голодували з нею за компанію et cetera, et cetera.

На половині ж Яценюка, у, так би мовити, опозиційному gynaikeion`і – тихо і спокійно. Адже Арсеній Яценюк іще не встиг обрости мохом набридливих старожилів, що ходять і нагадають про колишні заслуги. Яценюк іще нікому нічого не винен, тоді як Турчинов (як уособлення БЮТу і зобов’язань Юлії Тимошенко) винен багатьом.

Так виникає дискомфорт: Турчинов не знає, як відбитися від побратимів по 10-літньому парламентському сидінню (для цього він, жартує Олексій Голобуцький, і сховався на пару тижнів у лікарню, щоб однопартійці не зазирнули передчасно в ці чесні очі і не вичитали по них свою незавидну долю), а Яценюк, смакуючи задоволення, приймає тих БЮТівців, які несміливо шкребуться у його покої з надією, що Арсеній Петрович проведе їх за своєю квотою. Благо, власна "лава запасних", як люблять казати політологи, у Яценюка закоротка.

Цим двом – Яценюку та Турчинову – вже незатишно разом. В силу того, що вони поставлені у різні умови. Передусім – фінансові, адже власних коштів у БЮТу не лишилося, тож і доводиться зазирати, мовою народного прислів’я, – "як сорока в кістку" – в руки Яценюка та його казначея Мартиненка. Доводиться випускати з рук спільний опозиційний бренд, в який, як в мантію, драпірується Арсеній Петрович (бо і це також частина угоди).

Цих двох навіть не треба штучно стравлювати одного з одного. Вони вже, м’яко кажучи, не люблять ані свій мезальянс, ані свого партнера. Втім, Яценюк, безумовно, перебуває у куди як більш виграшних умовах. Тому не пропустить нагоди "попєнять" своєму візаві тим компроматом, який нариють на турчиновську половину списку такі громадські організації, як "Відсіч" та "Чесно". Так, принаймні, вважає Березовець.

Навіть дивно, що ці двоє протримались у стані поганого миру, котрий, як відомо, краще доброї сварки, такий тривалий час. Але головний іспит у них попереду – випробування партійними з’їздами, випробування партійними списками, випробування мажоритарними округами. Після списків та округів будуть скандали, в один голос твердять експерти.

Скандали багатокутні: не тільки БЮТівці, що не знайдуть себе у прохідній частині, ображатимуться на керівництво (Яценюк, як вже було сказано, такої гризоти позбавлений), але й Арсеній Петрович та Олександр Валентинович не раз подивляться один на одного косим оком. Особливо через мажоритарку. Додамо до цих заплутаних відносин фактор Кличка і фактор Тягнибока, фактор Тимошенко, яка з харківського заслання вимагатиме, аби з її точкою зору рахувались, й на виході отримаємо справді цікаву картинку з недалекого майбутнього.

А як стосовно недалекого минулого? Як тоді виглядали спроби опозиціонерів порозумітися між собою? Скажімо так: по-різному. Найбільш відома з них носить назву "канівської четвірки". "Четвірка" оформилась у 1999-му, коли четверо кандидатів в президенти України – Олександр Ткаченко, Олександр Мороз, Євген Марчук та Володимир Олійник – домовились об’єднати зусилля та протиставити чинному главі держави Леоніду Кучмі гідну альтернативу.

Все було добре, аж поки не дійшло до вибору з чотирьох достойних одного найбільш заслуженого. Пам’ятаєте дурнувату американську комедію "Війна наречених" з Енн Хетеуей та Кейт Хадсон? Де як мантри звучало "одна з нас подзвонить іншій з нас, одна з нас перенесе дату весілля…".

У випадку з "канівською четвіркою" хтось комусь не додзвонився, й коли підписантами було вирішено делегувати у найвищі коридори влади Євгена Марчука, Олександр Мороз раптово передумав і, всупереч домовленостям, виставив власну кандидатуру. Так весілля отримало двох наречених, і вже неважлива "якбитологія" на тему, що було б, якби канівська четвірка від самого початку підтримала Мороза, та чи вийшов би він у другий тур, та чи переміг би Кучму…

Важливо те, що угода зірвалася. Важливо те, єдиного кулака не вийшло. І це не зловтішання, це – плач над одвічною кармою української опозиції.

Незадовго до того Мороз пережив інше, дрібніше, маргінальніше "розлучення" – з колишньою соратницею по соцтабору Наталією Вітренко. Вдаватися у подробиці, чому так сталося, наразі не будемо. Не будемо акцентувати на екзотичності цієї відомої інсургентки, що подалася у власну – Прогресивну – соцпартію.

Головне, що нездатність домовлятися на внутрішньопартійному рівні наздогнала лідера соціалістів натяком на його можливу причетність до "замаху" на Вітренко: це було вже під час балотування Сан Санича на посаду президента, що, безумовно, попсувало йому чимало крові. Зрадили Мороза чи зрадив Мороз – не суть важливо. Коловорот зрад в українській політиці закільцьовується у класичну змію, що сама себе гризе за хвіст.

Після переобрання Леоніда Кучми опозиція тричі за короткий період часу намагалася підняти антивладний бунт. Перший раз – у 2000-2001 рр., під час акції "Україна без Кучми", котра завершилась нічим – перебитим хребтом протесту в цілому, зламаними ребрами деяких його учасників. УБК об’єднала цілий ряд сил, "Обоз" згадував про це нещодавно, серед антикучмістів були і Юлія Тимошенко, і Олександр Мороз.

Проте після "посадки" фігурантів УБК акція впала в анабіоз – щоб прокинутись вже восени 2002-го. Це був другий віток антикучмізму – до затятих борців з Леонідом Даниловичем приєднались і майбутній "месія" Віктор Ющенко, і навіть (на короткий час) лідер КПУ Петро Симоненко. Спільні виступи назвали акцією "Повстань, Україно!".

Відтак по дорозі до світлого майбутнього десь завіявся Симоненко, а от Тимошенко, Ющенко, Мороз та інші – лишилися. Влітку 2004-го вони підписали угоду про створення коаліції "Сила народу" – коаліції не так парламентської, як вулично-протестно-декларативної. Це була третя спроба єднання проти Кучми, спроба, що логічно витікала з перших двох та, по ідеї, мала б бути успішною.

"Сила народу" ставила за мету привести до президентської влади Віктора Ющенка, а до прем’єрської, відповідно, – Юлію Тимошенко. Дивовижно, але отруєння ВАЮ, хід президентської кампанії, всі три тури виборів, події помаранчевої революції не анулювали такої домовленості і навіть не відкоригували її. Після присяги на Пересопницькому євангелію "всенародно обраний" президент не забув ту, котру присягала "прати в його штабі білизну": іншими словами, Ющенко таки зробив Тимошенко прем’єр-міністром України.

Що й казати, рідкісний випадок в історії українських "коаліціад". Втім, фінал цієї історії був передбачуваним та логічним.

Вже у вересні 2005-го Ющенко висмикнув головне урядове крісло з-під обраної не далі як у лютому того ж року Юлії Тимошенко. У відставку Юлія Володимирівна відправилась разом з "любим друзєм" Петром Порошенком (тоді – главою РНБО). До речі, стосунки в "нашоукраїнському" оточенні Віктора Ющенка – то взагалі окремий сюжет. Але ми не станемо в них заглиблюватись, як і в тонкощі відносин Мороза-Вітренко.

Краще повернемось до "Сили народу". Після відчутного охолодження Ющенко, Тимошенко і Мороз вже навіть не думали про те, щоб йти на парламентські вибори-2006 разом – "Сила" виявилася імпотентом. Що стосується Мороза, то Сан Санич тоді, мабуть, міркував про те, як мало отримав особисто він – порівняно з усіма іншими помаранчевими лідерами. У спікерському кріслі протягом 2004-2006 рр. перебув Литвин, і саме його з якогось незрозумілого дива у травні 2005-го все ті ж Ющенко і Тимошенко… покликали до спілки.

Під пам’ятником Шевченку у Каневі (знову Канів!) ці троє присягнули йти на вибори разом, ані секунди не маючи такого наміру насправді, ані на йоту не сумніваючись у тому, що подібні розклади залишуться нереалізованими. Ющенко-президент міцно стояв на ногах і не потребував спільного списку з Тимошенко чи Литвином. Тимошенко-"ображена-Ющенком-страдниця" достатньо наростила м’ясця власній політичній силі і тим паче не збиралась переміксовувати своїх кандидатів у вінегреті з Литвином чи ВАЮ.

Всі троє відверто брехали, хоч і не зовсім. Після березня 2006-го з’ясувалось, що Ющенко і Тимошенко таки потребують один одного – потребують заради створення парламентської коаліції, яка ніяк не хотіла тулитися до купи. У роздумах над долею спікерів Верховної Ради ми вже згадували про те, як "помаранчеві" зійшовшись на тому, що прем`єр-міністром України буде Юлія Тимошенко, а головою парламенту V скликання – Петро Порошенко.

Цим планам завадив призабутий з часів "Сили народу" Мороз. Сан Санич вирішив всіх перехитрувати, і як Пилип з копонель вискочив із власною кандидатурою на посаду голови ВР. "Поманаранчеві" образились. А Морозу допомогла посісти омріяне крісло нова коаліція, до складу якої увійшли "регіонали", соціалісти та комуністи. У підсумку Мороз пробув спікером трохи більше року – акурат до дострокових виборів 2007 року, які призначив Ющенко, обурений тим, як швидко розростається (за рахунок депутатських "тушок") "широка коаліція".

Вибори 2007 року принесли країні нову "коаліціаду", ускладнену до того ж "спікеріадою" та "прем’єріадою". Тоді для обрання прем`єр-міністром Юлії Тимошенко не вистачило буквально одного голосу. (Домовленість між коаліціантами полягала в тому, що очільником уряду стає представник БЮТу, а спікер обирається з середовища "нашоукраїнців").

Пізніше Тимошенко таки вдалося всадовити на "царствіє", а тривала й виснажлива спікеріада завершилась обранням Арсенія Яценюка. Хоча на той момент НУНС замислювався над кандидатурою і Івана Плюща, і Юрія Єханурова, і – особливо – В`ячеслава Кириленка.

І друзі, і недруги коаліціантів нагадували, що рік тому назад вся помаранчева дружба розвалилась через невміння домовлятися, а плодами цього невміння скористався Олександр Мороз. Тоді, у 2007-му, все буцімто завершилось добре, але мить гармонії була нетривалою.

У 2008-му Віктор Ющенко видав указ про призначення дострокових парламентських виборів, але цього разу до слів президента ніхто не дослухався. Вибори не відбулися, але спікер Яценюк – у зв`язку з тим, що коаліція демократичних сил припинила існування – подав у відставку.

За рік після цих бурхливих подій (а саме – в липні 2009-го) Арсеній Яценюк говорив про те, що газовий контракт, укладений НАК "Нафтогаз України" згідно з директивою прем’єра Тимошенко, є "злочином", винні у якому "мають бути покарані". Тоді ж Арсеній Петрович ніжно називав качанівську ув’язнену "прикладом політичного хижака", додаючи (вже у 2010-му), що цей самий "хижак" на пару з Ющенком "остаточно розвалив демократичний табір".

Тимошенко, ясна річ, у боргу не лишилась, почепивши на кривдника ярлик "технічний кандидат Януковича", що навіть надихнуло одне з друкованих видань на яскравий і абсолютно непристойний колаж, на якому обидва протагоністи весело чинили гріх перелюбства.

Журналісти дещо випередили хід подій, але в принципі мали рацію: "кохання" між Яценюком та Тимошенко, між БЮТом і "Фронтом змін" (дивись початок статті) таки відбулося. Шлюб консумовано показовим співчуттям лідера "ФЗ" до долі сердешної Юлії. (Злі язики подейкували, що рік тому, коли ЮВТ заарештували в залі суду, а також згодом – коли Тимошенко винесли вирок – у штабі "ФЗ" панували геть непристойні веселощі з шампанським, тостами та іншими атрибутами "іменин серця").

Хоч про людське око все виглядає досить пристойно. Втім, як і завжди: опозиція бореться, опозиція єдина, опозиція йде на вибори, опозиція перемагає і долає "злочинну владу". Їй дуже хочеться побажати успіху – щиро, без насмішки чи прихованих думок. Щоб бодай раз все сталося так, як обіцялося, а не так, як зазвичай. Бодай раз…