УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Стійло для партнерів

13,3 т.
Стійло для партнерів

Тільки на перший погляд картина, як світ рятує знекровлену війною Україну, виглядає чорно-білою. Тобто: нам конче потрібні гроші, меценати готові пожертвувати нам їх, вони привозять ці кошти сюди, за них ми вирішуємо наші проблеми, щиро дякуємо донорам, життя поліпшується – завіса…

Насправді все не зовсім так. І люди, які привозять сюди гуманітарку, фінансують соціальні проекти, із величезним подивом з’ясовують: перед тим, як зробити добре діло, іноді доводиться пояснювати, що ти насправді не верблюд! Але, як стверджують експерти, перепони, що їх наші іноземні партнери долали в Україні досі – це квіточки. А ягідки можуть з’явитися невдовзі, якщо наш реформаторський уряд ухвалить рішення про координацію міжнародної фінансової допомоги. І тоді кожен меценат – перед тим як перерахувати нам гроші – буде змушений відстоювати своє бажання допомогти у приймальні Мінекономіки та пояснювати, навіщо він це робить…

Вчені та дослідники нині єдині у своїй думці: наша держава стає залежнішою від міжнародної донорської допомоги. Особливо у соціальній сфері. Причини: війна на Сході та окупація Криму, яка спричинила появу біженців, дітей-сиріт, вдів, калік. Ускладнює проблему худий держбюджет та зниження рівня життя. "Міжнародна донорська допомога державі нині потрібна надзвичайно гостро. І не лише для вирішення соціальних проблем, а й для реформування державних інститутів, які мають бути ближчими до моделі країн Європейського союзу. Реформи потребують фінансування", - коментує ситуацію директор Інституту демографії і соціальних досліджень НАНУ Елла Лібанова.

На Заході проблему розуміють – і стараються допомогти. Як робили свого часу у Польщі, інших державах колишнього соцтабору, які, зрештою, потім зуміли влитися до єдиної Європи. Але в Україні апробована схема чомусь дає збій. Структури, які працюють із зарубіжними донорами, останнім часом – хто без диктофона, а хто й відкрито - почали скаржитися: чиновники вставляяють палиці у колеса. "Звичайно, до того, що роблять у Росії, ми ще, на щастя, не дійшли. Але ж і будуємо ми у державі, здається, щось зовсім інше, ніж сучасна РФ", - каже керівник однієї з ГО. "Влада іноді вважає, що тільки вона може знати, що ж насправді потрібно людям. Тож і діє відповідним чином, - каже виконавчий директор Українського фонду соціальних інвестицій Віктор Мірошниченко. – Так, звичайно, певні труднощі із реалізацією наших проектів існували завжди. Коли це робили попередні керівники держави, ми не дивувалися, бо розуміли, що ці люди думають тільки про себе. Та нині, коли у державі помінялася система, працювати стало тільки важче. На узгодження документів ми почали витрачати 5-6 місяців! Наші західні партнери цього просто не розуміють, іноді запитують: а Україні справді потрібні ці гроші?".

Сюрреалістичність моменту полягає у тому, що люди, які приїхали сюди і привезли свої гроші – не під відсотки, а безоплатно, вимушені стояти у коридорі та чекати прийому. "І чим менш важливий чиновник, тим довша до нього черга. А знаєте, які там діалоги? – розповідає керівник ГО. – Дуже цікаві! "Вам відмовили? А що сказали? Нічого?! І нам нічого!".

Але і ця ситуація ще може виглядати доволі оптимістично – на тлі планів, які виношує наш рідний уряд. Декларуючи лібералізацію, де тільки можна, влада має намір запровадити нові правила гри у сфері донорської допомоги. Невдовзі усі кошти, які надходять до України за найрізноманітнішими проектами, хочуть сконцентрувати в одних руках – одного з департаментів Міністерства економіки, який спробує "координувати" донорські проекти, надавати дозволи та відмови. Ну і бути таким собі третейським суддею, за яким буде завжди останнє слово.

Експертне середовище та очільники громадських організацій навіть уявити собі не можуть, за якими принципами має існувати новоспечений монстрик, як він зможе огорнути своєю увагою величезну кількість проектів, за якими критеріями відбирати кращі? Але всі сходяться в одному: координувати роботу донорів можна, але шляхом спільної розробки стратегії розвитку країни і шляхів її виконання - але аж ніяк не намаганням загнати всіх благодійників до одного стійла і поставити їх у чергу за підписом. Якщо ж законопроект про координування міжнародної фінансової допомоги, що його зараз розробляє Мінекономіки, якимось дивом проштовхнуть через Верховну Раду, то в Україні настане щось на зразок соціального колапсу.

"Об’єктивних критеріїв, за якими може працювати новий координатор, не існує хоча би тому, що у країні не затверджено стратегії розвитку, - пояснює старший менеджер портфелю проектів Світового банку в Україні Клавдія Максименко. – То ж як можна вирішувати: сприяти розвиткові громад у рамках децентралізації чи не робити цього? Реалізовувати проект у сфері енергетики чи обрати іншу галузь?".

Очевидно, що і саме Міністерство економіки не до кінця розуміє нюанси свого задуму. "Мінекономіки зараз створює єдиний центр координації міжнародної допомоги... Ця робота триває вже півроку, але поки що ми вийшли лише на проміжні результати", - розповідає в інтерв’ю на сайті "Громадський простір" керівник Департаменту координації міжнародних програм Міністерства економіки Олена Трегуб.

"Головне питання: до чого тут взагалі Мінекономіки?!! Вони ж тільки реєструють міжнародні проекти! Якщо вже уряд так наполягає на координації, то оберіть вже Мінфін – вони хоча би мають доступ до казначейської інформації, - не на диктофон обурюються в одній із організацій-донорів. – Структура із кількох людей із зовсім невеликим досвідом у цій роботі не може вирішувати за цілу країну, бути технічній допомозі чи не бути. І якщо бути, то у якому секторі. Адже п’ять людей у країні не можуть знати все. Бо якщо вони все знають, що робиться у державі, то навіщо тоді нам весь Кабінет міністрів на чолі з прем’єром?".

"Перед тим, як змінити систему роботи, треба про це публічно заявити та порадитись із самими міжнародними донорами. Запитати їх про те, кого вони хочуть бачити в ролі своїх партнерів в Україні. Це мають бути публічні дискусії із залученням всіх сторін", - каже Елла Лібанова. "Координація – це розумна річ. Але при цьому ми хотіли би бути впевнені, що цей процес здійснюватиметься вчасно і ефективно, - погоджується із нею Віктор Мірошниченко. - Мінекономіки ж – проблемне відомство, і всі спроби щось перетягти на себе, щось координувати, виглядають доволі дивно, особливо коли у суспільстві існують зовсім інші тренди - до спрощення, зменшення бар’єрів".

"Діалог із донорами має виглядати не як шопінг-лист: "Це нам треба і це нам купіть", - резюмує сказане Клавдія Максименко. – Вирішити наші проблеми здатна професійно проведена експертиза, яка дасть розуміння, які саме донори працюють над яким саме пластом проблем. Необхідно створити структурований запит з боку країни, - і тоді ми почуємо адекватну реакцію на нього з боку міжнародних партнерів. А намагання годувати їх непрозорими рішеннями, як ми це бачимо сьогодні, тільки загальмує співпрацю".

Цікаво, що система більшості донорських проектів, які втілюють в Україні, вже має у собі "вмонтований" антикорупційний механізм. Скажімо, Український фонд соціальних інвестицій, який працює в Україні вже п’ятнадцять років, розвиваючи громади шляхом реалізації соціальних проектів, всі отримані за кордоном кошти спрямовує безпосередньо у громади. Не чиновникам, не на казначейські рахунки – а безпосередньо людям. "Це, до речі, принципова позиція Світового банку, який є одним з головних наших донорів, - пояснює Віктор Мірошниченко. – Така методика використовується також в інших країнах, вона довела свою ефективність і тому буде працювати й надалі".

За подібною системою – коли гроші від закордонних меценатів надходять до простих людей, оминаючи кишені державних чиновників – працює, звичайно, не лише Український фонд соціальних інвестицій, а й більшість аналогічних структур. І вигляд грошей, які рухаються у безпосередній близькості від державних мужів, не потрапляючи до зони їх інтересів, треба вважати, дещо бентежить слуг народу. Які намагаються придумати схеми…

Під цим кутом зору дуже зручно розглядати варіант реформи міжнародної допомоги по-мінекономівськи, яку нині готує уряд. "Більше дозвільних документів і більше необґрунтованих жодними критеріями дозволів чи заборон – все це сприяє суб’єктивізації в ухваленні рішень", - каже Клавдія Максименко. А там, де є змога вирішувати щось на власний розсуд, там одразу з’являється шанс трохи позловживати владою. "Донорські проекти – це великий обсяг залучених грошей. А там, де великі гроші – завжди будуть великі апетити та інтереси: часто вони є нездоровими", - Елла Лібанова прямо називає речі своїми іменами.

У цьому контексті дуже цікаво звучить фраза чиновниці Мінекономіки Олени Трегуб: "Дрібні гранти нас цікавлять тільки з інформаційної точки зору". "Складається враження, що дехто із числа урядовців хотів би стати посередником на шляху коштів, що йдуть із-за кордону на адреси громад. Але у країні, яка своїм першочерговим завданням вважає боротьбу з корупцією, такі спроби мають бути приречені на провал, - додає народний депутат України Микола Томенко. - Дивно виглядає, що у ручному режимі розподіляти кошти хоче саме Міністерство економіки. Адже загальновідомо, що саме це відомство є нині напрочуд неефективним у сфері координації міжнародних проектів. І якщо їм надати додаткові функції у цій сфері – це створить додаткові ризики для держави".

Але ці ризики, треба розуміти, не стосуватимуться самих працівників Міністерства економіки, що нині намагається звузити широкий фінансовий потік міжнародних коштів до розміру власного відомства.