УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Автор "Пісні про сепаратиста": страшно не на фронті, а коли повертаєшся у мирне життя

Автор 'Пісні про сепаратиста': страшно не на фронті, а коли повертаєшся у мирне життя

Нещодавно інтернет взірвало відео, на якому тендітна дівчина з потужним голосом співає "Пісню сепаратиста", який проситься у Путіна, аби той забрав його з "Новоросії", де російські найманці зазнають неабияких труднощів. Трохи згодом з’явилося ще одне відео, де та ж співачка заспівала нову гумористичну пісню – "У верблюда два горба, у "укропа" – два раба". Обидва відео набрали величезну кількість переглядів і захоплених відгуків.

Однак з’ясувалося, що талановита співачка, а за сумісництвом – автор згаданих пісень, ще з 1990-их років займається музикою і навіть має свій гурт, що носить назву "Телері". Леся має й незвичне хобі – не тільки пише власні пісні, а й колекціонує пісні різними мовами (нині в її колекції – понад 20 мов). Авторські пісні Лесі Рой (саме так звуть авторку і виконавицю "Пісні сепаратиста"), виявляється, українці чули і до початку війни на Донбасі.

"Обозреватель" вирішив познайомити своїх читачів поближче з талановитою співачкою і авторкою. І розпитав про гастролі в зоні АТО, про людей на Донбасі і про те, як, власне, народжуються пісні.

Читайте: "У укропа - два раба!": новый патриотический хит взорвал сеть

Леся, Вашу пісню про двох рабів та "укропа" знають вже, певно, всі. Але далеко не всі знають, що ви маєте за плечима багаторічну музичну кар’єру. Давайте виправимо цю несправедливість. Розкажіть трошки про свій творчий шлях. Коли ви почали займатися музикою?

Перші виступи були, певно, ще в садочку, в 1985-86 році, коли я навчилась грати на сопілці. Потім були позашкільні заходи, дні міста… Серйозніші заняття музикою почались в 1997-му, коли я почала писати пісні. Наступного року у Переяславі зібрався гурт. А в 2004 році я переїхала до Києва. Вже в столиці сформувався новий склад гурту. І вже такою компанією ми почали виступати, їздити по фестивалях. Стали лауреатами "Червоної Рути", "Срібних струн", "Срібної підкови" у Львові, Шевченко-фесту… Як бард я стала лауреатом з десятка фестивалів авторської пісні.

І що?

І нічого.На платні концерти не запрошують. Якоїсь особливої популярності немає.

Десь може за пару років до Майдану стали ми брати участь у різноманітних акціях… Скажімо, під Лукянівським СІЗО. Це у нас, до речі, улюблена концертна площадка, бо там слухачі ніколи не йдуть під час концерту. Слухають до кінця.

Під судами грали, ще десь. Якось так долучились до політичних акцій… Точніше, до громадських, тому що ми не підтримуємо якусь політичну силу. Йдемо туди, де бачимо якусь несправедливість. Бо вважаємо, що музика – це наша зброя. Намагаємось за допомогою музики перехилити світ у кращий бік.

А вже коли почався Майдан – у мене пішли чогось такі злободенні пісні. Бо раніше, у мирний час, я писала про різну нечисть – мавок, потерчат, чугайстрів. Словом, веселі пісні про те, що всі повмирали (посміхається). Хто хотів слухати текст чи мелодію – слухав. І з жахом дивився на тих, хто під ці пісні танцює. Але сталось так, що з часом ми більше у політику перехилились. І з минулого літа їздимо по звільнених містах.

Граєте для військових?

Не тільки. Ми і на площах міст граємо. І по військових частинах виступаємо. Спочатку по київських базах грали, потім – ближче до фронту: 93 бригада, "Звіробій", танкісти... Виступи не самі організовуємо. Часто їздимо з фондом "З країни в Україну". Або інші волонтери кличуть. Типу: ми післязавтра плануємо грати для солдатів. Долучитесь? І ми їдемо. Ми взагалі легкі на підйом.

Лесю, а Вам не образливо, що стільки років існує гурт, а популярності немає? Якщо не рахувати кількох пісень типу "Пісні сепаратиста"?

Як там кажуть: на ображених балкони падають? Що значить образливо? Серед моїх знайомих дуже багато талановитих музикантів. І що? Вони мають з того гроші? Ні, не мають. Мають популярність? Хіба що у якихось вузьких колах. Коли у Києві робиться концерт – на них приходить 50-100 чоловік. Ну і на нас приходить чоловік 50. На збірні концерти приходить більше.

Не знаю, що потрібно для того, аби розкрутитися і стадіони збирати. Можливо, потрібен продюсер. Можливо, ще щось. Але я особисто цього зробити не можу. Ми, звісно, стараємось десь світитися. Але я бачу старших колег – класних музикантів, талановитих авторів – які не досягли якоїсь відомості. Тому я цим не переймаюсь. У мене є талант писати пісні – і я буду це робити. Виходить до якогось рівня – і добре. Вішатися через те, що до певного віку мені не вдалось зібрати стадіон чи виступити в Палаці "Україна" я не планую (посміхається)

Зараз часто можна почути, що події останніх року-півтора дали потужний поштовх для розвитку української музики. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

Під час Майдану, звісно, сколихнувся патріотичний дух. Люди більше почали цікавитись українською музикою. Але з іншого боку, у держави стало менше грошей. У людей також, тому що все для фронту, все для перемоги. До того ж, як хтось сказав, публіка у нас стала розбалувана.

Читайте: Номинант Grammy выступил на концерте в поддержку Украины. Опубликованы фото и видео

Що маєте на увазі?

Часто проходять вибори і деякі кандидати, агітуючи за себе, привозять музикантів безкоштовно. І для музикантів це виявилось погано, тому що люди перестали ходити на платні концерти. А для чого, якщо вони через тиждень чи через два приїдуть безкоштовно? Для суспільства цей сплеск - це добре. А от для музикантів, які професійно займаються музикою, погано.

Але, оскільки ми аматорський гурт і музикою займаємось у вільний час, тобто вона нам ніколи не приносила грошей… До того ж, ми ще й перебірливі. Нам часто пропонували якісь кандидати підтримати їх за гроші. Наприклад, такі пропозиції були від Медведчука. Ми кажемо: звиняйте. Ми настільки не любимо Медведчука, що нас навіть гроші не потішать.

А оці акції протестно-політичні - зіграти десь під судом чи на якійсь протесній акції – звісно, що це безкоштовно все. Але ми працюємо. Більшість учасників гурту – IT-шники і вони годуються з комп’ютера. А музика - це так, для душі.

Чи має гурт "Телері" записані альбоми?

Нема жодного.

Чому?

Просто немає. Можливо, тому, що немає такої критичної межі… У нас є кілька демок – готували, коли їздили на фестивалі, де треба було надати демки. Робили за один вечір. А альбом… Просто немає отакого, щоб край треба прямо зробити. "Край треба зробити" - це було з піснею "Путін, хеллоу". Чи з "Гімном тітушок". Бо це були злободенні теми і ми розуміли: не зробимо цього завтра – післязавтра воно буде вже не потрібне. Бо події нові почнуться. А тут пісня хороша написалась – і хочеться нею поділитись. Підняти людям настрій хоч трошечки. Ми зібрались, за вечір записали звук, наступного дня зняли кліп, вночі все це звели – а на ранок виклали це відео в мережу.

Так було і на Майдані. Особливо, коли мороз. Приходиш туди – а народ стоїть закоцюблий і фізично, і душевно. Зіграєш веселу пісню – і люди відтають. Дякують, кажуть, що стало веселіше і тепліше стояти. Просять приходити ще.

До речі, "Гімн тітушок" - це була перша ваша політична пісня?

Так. Я пам’ятаю, в мене був страшний настрій. Я зайшла в під’їзд, стала біля холодного замерзлого вікна - і написала цю пісню.

Це було пов’язано з якимись конкретними подіями того конкретного дня?

Та взагалі страшне коїлось. Настільки було страшно на Майдані, що коли Яник втік, я думала: як я буду оговтуватися від цього? От був такий тиск, такий прес. Ходили на Майдан. Там гинули і калічились друзі, знайомі. Просто страшно було...

Точніше, коли ти на Майдані – було не страшно. Страшно ставало, коли сидиш біля комп’ютера і дивишся: ой, туди пішли наші. На Грушевського. Так страшно, що я намагалась частіше бувати там сама, бо там взагалі спокійно. Адреналін, як кажуть, клин клином вибивав...

І от я думаю: як жити, коли немає цього тиску? Але ні, все "нормально" – Крим віджали. І я написала пісню "Отстань, страна огромная, от Родины моей".

Коли Крим уже загарбали, Донбас почався. І так – вже більше року оцей суцільний жах. Але якось звикаєш у цьому жити. І з "являються такі пісні. Злі або сумні. Точніше, веселі, але на невеселу тему.

Пам’ятаєте першу поїздку туди, до зони АТО?

Ми підбирались поступово. Спочатку поїхали в червні до прикордонників на Чернігівщину. Потім була військова частина під Харковом. А вже у серпні - Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка.

Дуже по-різному міста зустрічали. Був цикл концертів. Ми виїздили на вихідні. Три міста – три концерти, увечері - на площах, а зранку, поки монтувалися сцени, ми їздили по військових базах. Грали в палатках, в полі для танкістів грали. Оці "гради-гади" погавкають тихенько, а вони: так, це ще далеко - продовжуємо концерт!

Страшно було?

А там, як і на Майдані: поки ти там – тобі не страшно зовсім. Страшно, коли повертаєшся у мирне життя. Ти починаєш переживати за хлопців. Після кожного концерту вони ж підходять, обмінюємося контактами, вони у ФБ мене знаходять. А я потім стежу: що там хлопчики? Нормально? Чи пишуть на стіну? Так же не запитаєш: а що там з тобою! То і відстежуєш. Там один вигулькнув – нормально! Іншого поранили – пішла провідала в госпіталь…

Там не страшно взагалі. Там добре. Якби була можливість – я би там більше часу проводила. Але я працюю в музичній школі, мені тяжко вирватись. Ми коли раз на тиждень туди їхали – довелося уроки розпихувати.

Мені там взагалі спокійно. Коли щось бахає, вибухає - думаю: а, гади! Стріляєте? Боїтесь, що я приїхала?! Ану попадіться мені!.. (сміється). А приїздиш сюди, починається… Думаю, це властивість жіночої психіки. Якщо ти мати і на твою дитинку хтось нападає – ти береш дрючка і всіх б’єш. А якщо дитинка десь пішла сама – ти не знаходиш собі місця. Так і тут. Тебе тіпає за іншу людину більше, ніж за себе.

Наскільки близько до лінії фронту доводилось виступати?

В Карлівці були - це 20 км до Донецька. Волноваха. Маріуполь. З другого боку - в Старобєльську і в Щасті - найближче до Луганська, виходить.

Як взагалі зустрічають? Які пісні військові люблять найбільше?

Ясно, що військовим найбільше подобаються пісні, близькі їм за тематикою.

Ми коректували репертуар свій. Коли на площах грали, туди приходили жінки і діти – і ми підбирали веселенькі пісні: "Давай зажаримо кота", "Музичні загадки", "Про шкоду жіночого алкоголізму"… Намагались підібрати щось гумористичне, аби підняти людям настрій. Але без військової тематики. Щоправда, про Путіна співали скрізь.

Підспівували вам місцеві?

Так. Бувало по-різному. В одному з міст, наприклад, вискочив до сцени якийсь дядько, кинув у нас пожмаканими грішми і почав кричати: що ви таке співаєте?!..

А я в мікрофон кажу: дивіться, люди, останній ватнік у вашому місті. І кількасот людей (а вони ж на мобілки знімають, на фотоапарати) повертаються. Наче зоряне небо до нього прихилилось. І він, під прицілом усіх цих спалахів і ліхтариків, що знімають, відчув себе у центрі уваги, скоцюрбився практично в точку – і втік. Конфлікту не вийшло.

Схожа історія була на базі однієї військової частини. Ми туди приїздимо і ще здалеку бачимо: стоять кремезні дядьки: хтось пузатий, хтось – плечистий. Виявилося, то колишні "беркута" і даїшники. Ми собі думаємо: їх же теж треба виховувати. І почали співати. А потім до нас підійшов один з тих здоровенних дядьків – і каже: що то ви про Путіна співаєте? Ви його хоч бачили? І тут його ж товариші до нього повертаються: що-що, мовляв? Він теж знітився і втік.

Загалом же, добровольці особливо люблять пісні, де ми, так би мовити, плюємося на сепаратистів.

А є якась улюблена у них?

Я пишу час від часу нові хіти. Була улюблена "Гімн тітушок". У Краматорську підійшли якось до нас хлопці у камуфляжі і кажуть: о, то це ми, виявляється, маршируємо під вашу пісню? Вона така бадьора, що ми під неї маршируємо на вишколах. Посміялися.

Потім з’явилась пісня про яблучко – це ще на Майдані хіт був. Трошки люди звикають до однієї пісні –з’являється нова. Написала я пісню "Путін, хелоу!" - її тепер просять.

У солдат спершу була улюблена – "Забери меня из Новороссии". Потім – "У верблюда два горба, у укропа - два раба"… До речі, сама ідея цього рядка - не моя. Я побачила його в інтернеті. І подумала: це ж можна пісню написати, роздути цю фразочку. Що з того вийшло –бачите самі.

Згадала, до речі, ще один кумедний випадок. Приїхали ми у лютому в Сєвєродонецьк і я там заспівала "Жидобандерівську пісню", написану за мотивами дореволюційної пісні євреїв-анархістів у Росії. Так от: співаю, аж тут піхоплюється дядько і починає кричати: це ж ми! Це ж я, Аріф – жидобандера! І розкриває свою куртку – а в нього на светрі вив’язана мінора. Посеред української вишивки – так, що вона не одразу помітна.

Що можете сказати про тамтешній люд? Ми якось звикли до думки, що там зараз лишається мало людей, які люблять Україну…

Найгірше, що вони і самі так думають! У них більшість думає, що вони єдині (патріоти – ред.) у своєму місті.

А це не так. Наприклад, Волноваха. Там одна жіночка організувала потужний рух, який збирає автентичні пісні. Вони разом збираються, готують їх…

Молодь взагалі там нормальна. Ми, крім виступів на Донбасі, організовували ще й музичний проект: вчили дітей (7-11 клас) робити музику. Всього зібралося понад 100 команд з 10 міст, по 1-2 команди від школи. Приходили і просто так діти. Можу сказати, вони чудово все сприймають, класно співають, відкрито спілкуються. У них нема того бар’єру, що "от, приїхали їсти нас, російськомовних дітей". Геть такого немає!

У старших людей теж по різному. В одному з міст заходимо в ресторан, а там – дядечко-швейцар в такій фуражці гарній, у формі з обшлагами. Подає пальто, питає: ви звідки? Кажу: хто звідки. Київ, Львів, Черкаси. А він тоді: а… Слава Україні!

Або, наприклад, в Костянтинівці зайшли ми в шкільну їдальню. Поїли. Виходимо вже. Підходить повариха, низенька, пухкенька - почула, що ми українською говоримо. І вона така, прикривши рот рукою, пошепки: Слава Україні… Ми: Героям Слава! Вона за нами пройшла аж до виходу. На виході стала, каже: ви ж не подумайте, є у нас люди такі, типу мене, але сепаратисти… Я кажу: не хвилюйтесь, вас багато. Просто ви боїтесь. Ви кажете "Слава Україні" пошепки…

Читайте: За три дня Россия перебросила на Донбасс три колонны техники – штаб АТО

Ви розповідали про "Жидобандерівську пісню". А про "цинічних бандер" не плануєте написати?

Я не планую писати про щось. Муза – примхлива пані. Вона приходить в самих несподіваних місцях. Я, наприклад, пишу пісні у ванній, у черзі в магазині, їдучи в метро. Жодного разу не було такого, що я сіла та й думаю: а напишу-но я пісню… Я не професійний автор, якому даєш тему, гонорар – і отримуєш очікуваний результат. Тому не можу сказати, про що буде наступна пісня.

В яких самих незвичних умовах доводилось виступати впродовж останнього року?

Мабуть, коли виступали для танкістів з батальйону "Звіробій" (3-ій окремий танковий батальйон звіробій – ред..). Ми до них приїздили в листопаді. Стояв страшний холод. А нам кажуть: доведеться виступати в полі. Що робити? Пішли ми в поле. Прибігли хлопці, поприносили цурпалки дерев, ми сіли. На дубарі страшному пальчики коцюбнуть, на вітрі горло сідає. Але заспівали цілий концертик у супроводі звуків "граду". Все-одно дякували хлопці. Кажуть, підняли настрій - для чого, власне, і їдемо.

Класно було в батальоні "Артемівськ", там теж танкісти були… Вони повсідались, обліпили БТР, але він стояв далекувато від нашої імпровізованої сцени. То ми й кажемо: хлопці, чого ви так далеко повсідалися? Давайте ближче! І вони заводять цього БТРа і прямо на ньому під’їздять до нас. Я тоді ще співала "Пісню сепаратиста", проспівала перший куплеті тільки-но набрала повітря в груди, щоб почати співати приспів – а тут – хор! Кілька десятків голосів затягнули "Забєрі мєня-я-я-я…". Це було дійсно круто. Я їм казала, що вийшла настільки гарна підспівка, що я б усіх їх у гурт забрала. Всіх тих хлопців….

Точніше, не хлопців. Більшість добровольців – чоловіки у віці. Дядьки. Мабуть, по 40 років основна маса. Вони кажуть: щоб не йшли мої діти, за них піду я. Але дуже часто буває, що пішов батько, а за ним - і син. Так було у мого знайомого. Йому – 40, синові – 18. Знайомий був у Широкино. І його син (якого він пішов захищати) нещодавно загинув біля Дебальцево. Не вберіг…

Читайте: Боец АТО рассказал правду о выходе из Дебальцевского котла

У них, у добровольців, там і сама по собі ситуація військова стресова. Плюс – їм не платять навіть обіцяних грошей. А багато хто з роботи звільнився. Наче й мають право отримувати зарплату, але їм кажуть: або тікайте зразу, або сидіть і два місяці оформлюйте документи. А це ж добровольці! Вони йшли на фронт за покликом душі. А зараз переживають за свої сім’ї, які лишились вдома без годувальників. Переживають, аби їх не скалічило – щоб на стати тягарем для близьких. От і знаходяться весь час "на взводі".

А тут ми приїздимо. І вони трошки видихають, розслабляються, перемикаються. Тому, думаю, будемо ще їздити.

Часто їздите?

Саме їздимо - не дуже часто. А от концерти бувають частенько. То кличуть з "Правого сектору" - зібрати гроші на допомогу їхньому батальйону. То "Азов" збирає для поранених… Цього тижня у нас 4 чи 5 концертів вийшло. ну так.

Продовжуєте серйозні пісні писати і виконувати?

Так. Що пишеться…. Ну про мавок вже зараз не пишеться. В голові уже інше. Або якісь тужливі – колискова для сина, що десь у полі спить, а чи він живий спить, чи мертвий - невідомо. Або щось на кшталт листа, який писали запорожці султанові. Ах ти, Путін, свиняча дупа!.. Отакі в основному пісні. Але на концертах просять іноді заспівати якихось старих пісень. Тих, що хоч ненадовго повертають у безтурботний період життя.

Ви пишете і слова, і музику?

Я пишу пісні. У мене є з десяток співавторських пісень. Я, крім "Телері", ще граю у гурті "Вій" і Добрий-Вечір (Дмитро Добрий-Вечір, керівник гурту "Вій" – ред..) якось придумав інструменталки. Скинув їх мені, каже – можливо, щось народиться в голові. Я одну послухала – зрозуміла, що схоже на колискову, яку співає батько… В хаті – голод. І його жінка змушує віднести дітей в ліс, щоб не бачити, як вони помирають від голодуТака колискова написалась . Почали писати різні люди в інтернеті. Типовий пост: я - 40-річний мужик, пройшов Крим і Рим, служив в армії - а ридав сидів над вашою піснею. Думаю: добре. Бо моя мета як автора пісень - розколупати в людині щось. Здивувати, злякати чи навпаки – розвеселити. Я намагаюсь розворушити душу. Щоб людина не костеніла. Бо я вважаю, що добре, коли людина – це така м’яка глина. А коли вона вже тверда, обпалена – то вже не добре.

Часто доводиться чути критику – через пісні про Путіна, про сепаратистів?

Коли багато грошей на ботів кидали - були тисячі негативних моментів. Причому одного стилю. Спочатку писали: це проплачено американцями. Тоді Порошенко почав підніматися – і зразу:це проплачено Порошенком. Але ж воно видно, хто пише щиро, а хто - за гроші

Мене більше здивувало, що, коли я співала с Сєвєродонецьку "Пісню сепаратиста" і її місцеві записали на телефон та виклали в мережу, підписавши, що то – "пісня жителів Донбасу" - чогось багато українців повірили і почали писати, що я - шпигунка ФСБ. Типу "ця сепаратистка щиро просить Путіна її забрати". Ану, мовляв, давай, вали з України! Якось так. Це було мені дивно. Пісня написана від чоловічого імені, вона гумористична - і настільки багато людей впіймались, на віру це сприйняли .

А я ще там сиджу в розкішному ресторані, на фоні золотих стін, картин, за столом. "От бачте, бідні сєпари, просяться до Путіна, наскільки їм погано"… Це було смішно.

Схожі речі з’являлися також на маловідомих сайтах. А от коли, скажімо, на Цензорі виклали, там вже написали, що це київська авторка написала пісню. І там вже коменти були нормальні. А, це гумор! Тоді посміємося…

Читайте: В сети показали секретную разработку для "диванных" войск. Фотофакт

До речі, як народилась ця пісня? Маю на увазі "Пісню сепаратиста"…

Так, як і всі інші. Я мала вільний час, влізла в ванночку - і пісня прийшла. Це не було пов’язано з якимись конкретними подіями. Розумієте, пісні - це яблуня з яблучками. Конкретне яблучко може стигнути десять років. А тоді відірватися, впасти – і пісня готова. І слова, і музика – разом, не окремо. Щось крапає на кору мозку, щось просотується у підсвідомість – а потім з’являється пісня. Я її написала влітку, після кількох поїздок у зону АТО.

А цитати… Я просто відео глянула. А там сепаратист каже: глянь, чувак, в мене жопа посєчєна! От укропи, от гади. І воно теж у підсвідомість десь падає, набирається, набирається – і коли набереться на цілу пісню – гоп! - пісня вийшла.

А чому вирішили покласти слова на музику російського гурту "Любе"?

Мені щось схоже писав хтось із патріотів: як можна було брати москальську пісню і оце співати? Що - свою не можна було написати?! Але це ж набагато смачніше – взяти путінську улюблену пісню і написати до неї слова.

До речі, коли цю пісню було викладено в мережу – Ютуб її три рази блокував. За три дні вона набрала 70 тисяч переглядів і ватнічки почали скаржитись.

Цікаво, як звучали ці скарги…

Вони писали: дивіться, порушення авторських прав! Іу зв’язку з неодноразовими запитами, скаргами щодо порушення авторських прав відео блокувалось. А потім знов з’являлось, коли у когось з модераторів Ютуба доходили руки глянути, що це пародія (а пародії можна виконувати, це не є порушенням авторських прав).

Але отак намагались нас ватнічки блокувати. Не дати народу послухати пісню (посміхається).

Маленьких діток інколи запитують: кого ти більше любиш – маму чи тата? Можливо, зараз поставлю вас у становище такої дитини – запитаю: яку з власних пісень ви любите найбільше?

Немає улюблених. Це, швидше, схоже на питання, кого з дітей більше любиш. Зазвичай в сім’ї більше люблять молодшого - бо він малесенький, більше від тебе залежить. Якось так виходить, що часто, коли написана нова пісня, вона мене дуже пре, потім я до неї звикаю… І ще від настрою залежить. Від ситуації. Бо інколи людина так просить виконати якусь конкретну пісню, а потім так захоплено її слухає, що мимоволі отримуєш від того надзвичайну насолоду.

Наостанок Леся Рой зробила "Обозревателю" справжній подарунок - і заспівала свою нову пісню "Ділити на світ", яку до того ще ніде не виконувала.

Фото та відео: Юрій Нагорний