УкрРус

Луценко як центр тяжіння

  • Луценко як центр тяжіння

Після поверхового осмислення новини, пов’язаної з помилуванням Юрія Луценка, настав час більш глибокого аналізу того, чим обернеться його повернення у велику політику. А воно обов’язково станеться. Хоч поки що й маємо відмінусути час на лікування та адаптацію. Як казав в інтерв’ю "Обозревателю" адвокат Ігор Фомін, найперше, чим займеться його підопічний – приведенням до ладу здоров`я.

Що ж, здоров`я та маленькі сімейні радості – це святе. Проте розслабитися Юрію Віталійовичу не дадуть в першу чергу соратники по опозиційному табору. Адже окрім боротьби зі "злочинною владою", вони вестимуть тепер міні-войну за самого Луценка. Відтак перший тренд, вмотивований екс-міністром МВС, можна умовно назвати…

Луценко як бонус

На президентські вибори Юрій Луценко йти не збирається. Принаймні, не у 2015 році. Про це колишній в’язень сам заявив на порозі Менської колонії. Натомість за головне крісло країни позмагатися спробують і Арсеній Яценюк, і Олег Тягнибок, і, напевно, Віталій Кличко.

Про людське око кожен з трьох вождів до останнього просторікуватиме про єдиного "кандидата". Але триматиме в кишені дулю – в кращих традиціях українського політичного менталітету. Відтак питання стосовно того, кого саме підтримає Луценко, набуває неабиякого значення.

Стояти над схваткою не вийде. Точніше, знову таки: просто спостерігати за процесом Юрію Віталійовичу не дозволять. В кожного з очільників трьох опозиційних сил знайдеться рахунок, який він побажає виставити Луценку.

Звісно, що у Тягнибока та Кличка список претензій на порядок коротший. Вони можуть записати собі в плюс хіба що моральну підтримку – пару згадувань імені Луценка в партійних прес-релізах абощо.

Тоді як Яценюк принаймні взяв у список об’єднаної опозиції Юрія Стеця та Андрія Парубія – колишніх однопартійців Луценка. Хоча замість вдячності зі сторони екс-лідера "Народної самооборони" може бути дещо діаметрально протилежне. І Яценюк це нібито прекрасно усвідомлює.

З побоювань (гіпотетичних) Яценюка відносно форми, в яку виллється "вдячність" (в лапках чи без) Юрія Луценка, випливає тренд номер два…

Луценко як "контролер" та "аудитор"

Коментатори з особливо розвиненою спостережливістю відзначають: на останньому мітингу опозиції Арсеній Яценюк надто нервував. Мовляв, ніколи ще Арсеній Петрович не виступав так невиразно, і це по-перше. Візуальним оформлення млявого спічу слугувала чомусь значна кількість знамен "Фронту змін". Це по-друге.

Чи не означає це (ставиться напівриторичне питання), що тонка душевна організація Яценюка постраждала від новини про звільнення Луценка? І від супутньої новини, що Юрій Віталійович (як писала блогосфера) "на всіх парах мчить до Києва" – виступати на мітингу?

Чи не ймовірна зустріч з куди більш харизматичним оратором змусила затинатися Арсенія Петровича? Чи не відчув він хитання опозиційного трону під лідерською сідницею? Для цього, мовляв, й підігнав на маніфестацію своїх власних, "вузькопрофільних" прапороносців, не вдовольняючись присутністю знамен "Батьківщини".

Можливо, Яценюк хотів наголосити, що за ним також стоїть політична сила. І що його взяли заміж за "Батьківщину" не без іміджевого приданого… А те, що за час керування об’єднаною опозицією досягнення Яценюка виражаються комбінацією цифр, котрою прийнято позначати двері вбиралень (нуль цілих, нуль десятих), – не його провина.

В усьому, як завжди, винен "злочинний режим". Це він намагається посварити опозиційні фракції, імплантує "тушки", "тролить" ТОПових персонажів і далі по списку… Досі така версія всіх влаштовувала. Досі на першість в опозиційному "міжсобойчику" напряму не претендували ані Тягнибок, ані Кличко.

Але Юрію Луценко може не сподобатися стан речей, при якому саме Арсеній Яценюк є обличчям об’єднаної опозиції. Луценко з його нестриманістю та безкомпромісністю може висловитися доволі недвозначно про цей самий "фейс". Тим паче, що втрачати йому нічого. В нинішній ситуації йому апріорі призначена роль "ведучого", а не "вєдомого".

Гніву та немилості Арсенія Петровича Юрій Віталійович не боїться. Другорядним персонажем, котрий взагалі розмивається та зникає в політичному небутті йому не бути – не Турчинов, далебі… Тож цілком ймовірно, що найперше, чим займеться Луценко (окрім лікування, звісно), це – таким собі аудитом опозиційних досягнень.

Безумовно, він захоче оприлюднити свою позицію з приводу всього зробленого (а тим паче – незробленого) за часи керування ОО Арсенієм Яценюком. Безумовно, він не стане обмежувати себе у виразах з "використанням місцевих ідіом, що не підлягають перекладу". Хай навіть "розбір польотів" проходитиме не публічно, а кулуарно.

Тож якщо правдиві чутки поширювались щодо шампанського, випитого Яценюком на радощах у день арешту Юлії Тимошенко, тепер лідер ОО мусить пити корвалол. З "горла" і не цокаючись.

Адже в особі Луценка Яценюк отримує не тільки опонента (значно більш непримиренного, ніж Олесь Доній, якого вже затаврували ганьбою любі опозиційні друзі), а й такого собі збирача парламентського та позапарламентського протестного ресурсу. З цим пов’язана ще одна іпостась Луценка. Назвемо її…

Луценко як лідер відсторонених

"Польові командири" Майдану, активісти усіх українських революцій, від 1990-го до 2004-го, на зміну яким в парламенті прийшли безликі метросексуали та політичні блондинки, ніколи не змиряться з наявним stasus quo.

І річ не тільки в тім, що когось із них не взяли в список. Є й такі, яких взяли, але котрим також не до вподоби політика партії – партії Яценюка. Мова не про ображених, мова про відсторонених. Відсторонених від конкретних дій та прийняття рішень.

Такі політики, як Олесь Доній, Юрій Гримчак, Тарас Стецьків, Володимир Філенко тощо цілком можуть потягнутися до центру тяжіння на ім’я Юрій Луценко… Як співав Віктор Цой, "тот, кто в пятнадцять лет убежал из дома, вряд ли поймет того, кто учился в спецшколе"… Той, хто був учасником студентського голодування у 1990-му, навряд чи може бути в захваті від такого лідера, як Арсеній Яценюк.

Новий, альтернативний бойовий центр опозиції – якщо йому тільки буде суджено сформуватися – згуртується саме навколо Луценка. Він об’єднає більш дієвих та ефективних політиків, ніж схильна до "тушкування" команда, яку привів до Ради безпосередньо Яценюк. І менш "нарваних", ніж люди Тягнибока. Словом, матиме місце якийсь варіант "золотої середини". Але це поки що гіпотетично.

Усвідомлюючи всі ризики для себе та свого комфорту, лідери опозиційних партій натягують особливо парадні посмішки. Таку собі добру міну при поганій грі. Особливо це стосується "Батьківщини". Але це тільки приказка. Казка з елементами опозиційного хоррору – попереду.

Наши блоги