УкрРус

Говорить і показує Цукерберг

  • Говорить і показує Цукерберг

Почати хотілось би з чималої цитати з інтерв’ю Володимира Філенка, даного ним "Обозревателю":

"Є легенда про те, що революцію в Тунісі зробили соцмережі…Соцмережі несуть велику і вагому функцію – обмін інформацією, освіта, спілкування людей і так далі. Але вони не можуть бути мобілізаційним фактором при вирішенні якихось питань. Чому? Тому що є інша сторона медалі. Соцмережі дають можливість багатьом людям жити віртуальним життям – поза часом і поза простором. І на сьогодні ті, хто міг би реально вийти на вулицю і заявити свою позицію, протестують у Фейсбуці. Якщо хочете, це – боягузтво… Якби зараз відбувався б Майдан, ми би мали 10 мільйонів "лайків" і три тисячі людей на вулиці. При цьому, ще раз зауважую, я не заперечую важливу місію соціальних мереж".

З Філенком можна і погоджуватися, і ні. Тим паче, що з логікою у політика не все гаразд. Виходить, що в добу соціальних мереж помаранчевий Майдан не відбувся би, бо багато хто – через боягузтво (!) "жив би віртуальним життям" і "лайкав" революцію за своїм ПК, бо так безпечніше… Так в чому ж все-таки першопричина? У боягузтві чи соцмережах? Чи то соцмережі пригасили б кураж мільйонів українців, котрі вийшли у 2004-му на Майдан?.. Тут щось явно не клеїться, тим паче, що – хтозна? – може, якраз можливість викласти "помаранчеві" фото на сторінці ФБ чи вести з Майдану онлайн-трансляцію спокусила б приєднатися до акції ще більшу кількість людей… Але вести розмови на тему "що було б якби…" – річ невдячна.

Інтернет акбар

Тому "Обозреватель" вирішив зосередитись на іншому. А саме на аналізі того, що саме "зробило" революцію в Тунісі та інших арабських країнах. Синопсально ми підсумували події, котрі розгортались на Сході у 2010-2011 роках, у вигляді таблиці наведеної нижче.

З неї можна побачити, що поштовхом до повстання у Тунісі та Йемені стало самоспалення громадян на знак протесту проти убозтва і соціальної незахищеності, в якому вони перебували. У Сирії все почалося з локальних протестів в місті Дераа, і перша ж пролита там кров каталізувала багатомільйонну громадянську війну. У Бахрейні шиїти протестували проти сунітів – у цій країні своя історія і своя точка неповернення.

Цілеспрямовано мережі "заряджали" протестні маси у Лівії. В Інтернет вкидали компромат на Каддафі, що завершилось досить плачевно для екс-лідера Лівійської Джамахірії. Прикладом того, як блогерські спільноти та проповідувані в них ідеї можуть стати заразними, є Саудівська Аравія. В цій країні фейсбучна братія, надихнувшись досвідом сусідніх країн, зібрала 17 тисяч "лайків" за проведення так званого "Дня гніву", що не на жарт перелякало короля Адбаллу. Вінценосний правитель Саудівської Аравії підійшов до вирішення проблеми з розмахом: запропонував Марку Цукербергу продати йому Фейсбук. Але королі, як з’ясувалося, можуть далеко не все.

Скільки країн – стільки й першопричин протестів, і хоч роль Інтернету у підігріванні певних настроїв ми не заперечуємо, стверджувати, що у кожній з зазначених країн революція почалася тому, що цього забажала спільнота з Фейсбуку чи Твіттеру, є, м’яко кажучи, перебільшенням. А найкращим чином другорядну роль Інтернету в "арабській весні" засвідчує те, як розвивались подальші події – вже після того, як місцева влада отямилась і "відрізала" повстанців від мережі. А події ці дуже прості: протести тривали й без Інтернету, запущену в дію революцію така дрібниця, як відсутність виходу в мережу, зупинити вже не могла…

Отож, підсумовуючи, зазначимо наступне: як слушно каже пан Філенко, Інтернет в цілому та соцмережі зокрема це, передусім, обмін інформацією. Свого часу в арабських країнах Фейсбук і Твіттер акуратно підказали обуреним масам, хто саме є їхнім ворогом на сьогоднішній день і куди слід направити стопи, щоб цього ворога побороти. А вже потім – коли події набули характеру снігової лавини, коли в кожній з зазначених країн почалася справжня війна – жодна соцмережа не могла б вже ані зупинити її, ані скерувати в інше русло, ані додатково простимулювати учасників кровопролиття. Бо в дію вступили закони, значно старші за дітище Цукерберга. Власне, якщо у громадян тієї чи іншої країни є, грубо кажучи, бажання влаштувати правителям маленьку революційну "виволочку", наявність чи відсутність в ній Інтернету не грає жодної ролі.

Самозаймиста речовина вибухне й без додаткового стимулювання, тож піднесений сірник хіба що переведе її горіння з розряду спонтанних у заплановані явища. Таким чином, якщо зараз в Україні повторення майданного досвіду є неможливим (тут можна погодитися з Філенком), то зовсім не через масову заангажованість громадян до спілкування в соцмережах.

Як вбивали Обаму

На що іще здатні соцмережі, окрім як підігрівати на подвиги незадоволених арабів? Вони здатні миттєво поширити фейкову новину надзвичайного значення, яку ліниві (довірливі, наївні, легковажні чи непрофесійні – потрібне підкреслити) журналісти сприймуть як стовідсоткову правду.

Подібний приклад мав місце в квітні цього року, коли сирійські хакери зламали сайт найбільшого американського інформаційного агентства Associated Press. На твіт-сторінці АР з’явилась новина: "У Білому домі прогриміли два вибухи. Обаму поранено". Враховуючи авторитет Associated Press, ніхто й не подумав перепровірити повідомлення, а наслідки такої необачності були далеко не віртуальними: на біржі індекс "блакитних фішок" (так називають акції або цінні папери найбільш надійних компаній) впав на 140 пунктів.

Власне, практика зламу сайтів дещо старіша за соцмережі як такі. "Сирійська електронна армія", яка взяла на себе відповідальність за злом мікроблога Associated Press, давно (і досить успішно) займається подібною діяльністю в мережі. Угруповання хакерів, підтримуючи сирійського президента Башара Асада, ще восени 2011 року зламало сайт Гарвардського університету, розмістивши на ньому повідомлення про "політику вбивств" США в Сирії. Тоді їхні дії фактично стали відповіддю на злом урядових сайтів Сирії хакерами, що підтримують супротивників Асада.

Згодом сирійська "інтернет-опозиція" заявляла про себе все менше і менше, зате "Сирійська електронна армія" переключилася на журналістів. Так, влітку 2012 року хакери зламали мікроблог "Аль-Джазіри", в лютому 2013 року – твіттер фотодепартаменту агентства France-Presse, у березні – кілька акаунтів "Бі-бі-сі" тощо. Але у всіх цих випадках факт злому був очевидний: замість новинних повідомлень, витриманих у певному форматі, хакери публікували звинувачення на адресу американської влади і заклики підтримати Сирію.

Якщо екстраполювати подібну ситуацію на Україну, то наші рідні хакери займаються речами куди як більш прозаїчними. Близько року тому вони "поклали" сайти Президента, Кабміну, Верховної Ради, МВС, СБУ та Партії регіонів в якості "алаверди" на спроби офіційних осіб закрити файлообмінник EX.UA. Соцмережі в цей час містили інструктаж, як користувачам, що вболівають за "всенародний" сайт, долучитися до DDoS-атак.

Що ж стосується розміщення на українських сайтах "фейкових" новин, то з цим журналісти успішно справляються і без хакерів. Причини появи таких матеріалів є різними, в скандали бувають втягнутими не лише маргінальні сайти, а й агентства на кшталт УНІАН, одначе всьому нашому медіа-простору, вочевидь, дуже далеко до Associated Press, позаяк гучного скандалу (тим паче – з падінням акцій на біржі) не стається. Та й забуваються такі речі досить швидко. Але це вже трохи інша історія.

Недокус VS Джарти

Загалом скандали, які провокує вітчизняний сегмент соцмереж, виглядають досить дріб’язковими. Втім, це дивлячись з чим порівнювати. На тлі "арабської весни" ми, звісно, – провінція. А на тлі Сполучених Штатів, де 20% розлучень стаються буцімто через віртуальну невірність (хтось на когось злочинно "лайкнув" у соцмережі, і от муж і жона – вже не одна сатана, а дві розлючені і розлучені сатани) – виглядаємо цілком прийнятно.

До того ж, нещодавно саме завдяки соцмережам вдалося відшукати відомого на всю неньку-Україну "гопника" Вадіка Тітушка – того самого героя мускульної праці, котрий вдарив журналістку Ольгу Сніцарчук. Причому відшукати у той же день. І саме завдяки соцмережам, куди було запхано мегатонни інформації про опозиційну акцію 18 травня, міністр МВС Віталій Захарченко, котрий згодом звітував у Верховній Раді, виглядав таким… м’яко кажучи, непрофесіоналом.

Ось цього красеня (Тітушка) знайшов Інтернет і видав правоохоронцям як кривдника Ольги Сніцарчук

Мережеві скандали українського рівня мають обличчя Юлі Недокус і її ж розкарячені у вульгарній позі ноги. Історія цієї дівчинки також відома: кобіту не взяли на роботу до прес-служби прокуратури (або ж вона звільнилася за власним бажанням – вже не суть важливо) через фрівольне фото "ВКонтактє".

В інтерв`ю газеті "Вести" Юлія Недокус (котрій не судилося обійняти посаду речниці прокурора Сум) заявила, що тепер вона працюватиме у прес-службі Партії регіонів

Водночас із тим благополучно трудиться на ниві судійства Вікторія Джарти – донька покійного прем’єра Криму Василя Джарти, яку Інтернет так само "застукав" у вельми пікантній обстановці. 18 квітня цього року народні депутати проголосували за призначення Вікторії суддею Господарського суду безстроково. Вочевидь, чорні панчохи цієї феміни викликали менший ажіотаж, ніж біленька спідничка юної Недокус. А, може, в дію вступити зовсім інші фактори, хтозна… Але ж ми не хочемо думати погано ані про наших депутатів, ані про суддів, що п’ють шампанське "із горла", чи не так?

На фото - Вікторія Джарти, суддя Господарського суду. Коментарі, вочевидь, зайві

Що ж стосується того, чим в принципі є соцмережі – злом чи безсумнівним позитивом, то від пошуку відповіді на це глобальне питання "Обозреватель" ухиляється. Ще Парацельс колись писав, що "все є отрута і все – ліки, різниця лиш у дозі" – про ці золоті слова забувати однозначно не варто.

Наши блоги