Голодомор: законодавчий вимір

Зараз мало хто пам’ятає і згадує про те, що ідея відзначення роковин українського Голодомору належить не «гуманітарному» президенту Віктору Ющенку, а його попереднику Леоніду Кучмі. І що саме Кучма почав «популяризувати» Голодомор, нагадуючи про події 1932-1933 років світовій спільноті. Приміром, у 2003-му Кучма звертався до 58-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН із закликом віддати данину поваги загиблим від голоду в Україні.

Видео дня

Саме Кучма першим сказав про те, що голод був штучним та організованим зумисне тодішньою радянською владою. «В ХХ сторіччі Україна пережила три голодомори: у 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 роках. Другий був найбільш масовим та жорстоким. У ті трагічні роки Україна недорахувалась від 10 до 25% відсотків населення, втрачаючи його по 25 тисяч осіб щоденно, по 17 чоловік кожної хвилини», – говорив Кучма, просячи світову спільноту (і ООН зокрема) не ігнорувати нашу трагедію, як це було у 1933-му, коли на події в СРСР мало хто звертав увагу.

Але ще за п’ять років до того – у 1998-му – Кучма видав указ про День пам`яті жертв голодоморів. У 1999-му до назви заходу додали два слова: День пам`яті жертв голодоморів та політичних репресій. В зв’язку з цим позицію Кучми почали вважати половинчастою і не визначеною до кінця. А з приходом до влади Віктора Ющенка відзначення Голодомору стали пов`язувати майже виключно з його ім`ям. Дійсно: саме Ющенко надав такому відзначенню загальнодержавний масштаб, окрім цього, він виступив автором закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», прийнятий Верховною Радою 28 листопада 2006 року. Цей закон проголошував Голодомор актом геноциду.

Відтак основні заходи з відзначення роковин Голодомору традиційно припадають на останні вихідні листопаду. Чому саме на кінець листопаду? Тому що явище геноциду, як роз’яснює колишній директор Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, тривало з пізньої осені 1932 року до ранньої весни 1933-го. «Ми повинні розрізняти два явища — явище Голодомору, яке тривало довго, фактично починаючи з 1930 року і закінчуючи 1933-м, і явище геноциду, яке тривало чотири-п'ять місяців», – каже він.

Заглиблюючись у дефініції, Юхновський пояснює їх зміст так:«Голодомор — це час, протягом якого люди голодують і вмирають. Спричинили його неймовірно високі вимоги щодо поставок безплатного зерна від України тодішньому СРСР. У людей фактично відбирали все зерно, яке вони змогли зібрати. Але від голоду ще можна втекти, подавшись в інші краї. Та тут ми якраз і стикаємось з явищем геноциду — цілеспрямованими діями влади на знищення народу.

На початку 30-х років в Україні почалися масові протести, виходи людей із колгоспів тощо. Тому в той час вся республіка була фактично ізольована від решти СРСР. У цій ізоляції українським селянам забороняють виїздити до інших республік, щоб там закупити зерно. Селяни не мали паспортів, на відміну від міського населення, їм було заборонено продавати в касах квитки, і ця заборона була офіційною.

Але мала місце ще й глибша, внутрішня ізоляція окремих населених пунктів України. Вона почалася з постанови ВКП(б) про так звані чорні дошки, підписаної Сталіним і Молотовим. Якщо хтось із місцевого населення потрапляв у чорні списки неблагонадійних, то місцевість повністю ізолювали від зовнішнього світу — на всіх шляхах і виїздах стояли загони НКВС. Результат — масове вимирання людей, цілими районами. Оце і є геноцид, і є та зумисна дія, про яку слід говорити», – зазначає Юхновський.

Прийняття закону про Голодомор у 2006-му було, ясна річ, справою важкою і болісною. Про позицію парламентської фракції комуністів годі й казати – апологети Ілліча були не в захваті від подібної законодавчої ініціативи. Ідеологічний розкол стався в середовищі «регіоналів»: третина фракції була «за», третина – «проти», третина – вагалася.

Тодішня координаторка парламентської більшості Раїса Богатирьова зазначала, що другий пункт законопроекту Ющенка (той, що встановлював відповідальність за заперечення Голодомору) суперечить нормі Конституції, яка гарантує кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань. Втім, дискусія довкола цього втратила свою гостроту відтоді, як була досягнута домовленість обмежитися лише адміністративною відповідальністю, відкинувши кримінальну.

На останній – попри всю «не кровожадібність» Ющенка – наполягала його адміністрація. Пригадується, як заступник голови СП Іван Васюник посилався на закордонний досвід, обстоюючи норму про покарання тих, хто сумнівається у факті геноциду: «Це не є зазіханням на свободу слова. Заперечення трагедії єврейського народу — Голокосту — заборонене законодавством понад десяти країн світу, в тому числі Франції, Швейцарії, Бельгії, Польщі», — говорив Васюник.

Зокрема в Австрії, Румунії і Чехії передбачене винятково кримінальне покарання (від 6 місяців до 10 років ув'язнення); у Німеччині та Ізраїлі покарання може сягати 5 років в'язниці; в Румунії особливе покарання — для держслужбовців — становить до 5 років позбавлення волі. Тож з огляду на це, казав Васюник, можна погодитися на пропозицію щодо підвищення відповідальності органів влади та запровадити жорсткіші санкції для тих держслужбовців і посадових осіб, «які намагаються переписати трагічні сторінки історії України».

Між іншим, апелюючи до парламенту і фракції ПР зокрема, Васюник нагадував, як іще у 2003 році Партія регіонів демонструвала певну солідарність із діями тодішнього президента Кучми. Втім, цинізм ситуації в тому, що питання Голодомору насправді ніколи не належало до категорігї тих дражливих тем, де вкрай негативна реакція "регіоналів" була відома зазадлегідь.

Втім, до «регіоналів» і їх очільника, котрий у 2010 році став президентом України, ми ще повернемось. Що ж стосується закону 2006 року, то цей документ вийшов доволі специфічним. Головною метою його було, за словами розробників, «розставити правильні політичні акценти», тоді як про матеріальну допомогу для тих, хто пережив Голодомор,в ньому не йшлося.

Ще однією аморфною рисою прийнятого закону було те, що він не передбачав відповідальності органів державної влади за його невиконання. В кращому разі документ зобов'язував уряд до певних організаційних дій щодо встановлення місць поховань жертв Голодомору і благоустрою цих місць. Насправді ж – як це часто буває – ніхто ні за що конкретно не відповідав. Саме тому, напевно, стала можливою ситуація, коли Віктор Ющенко, награвшись досхочу із Калиновим гаєм (висадженим з великою помпою в пам'ять про жертв Голодомору), покинув своє дітище напризволяще.

Однак перегорнемо декілька сторінок і перейдемо до часів Віктора Януковича. Наразі закон про Голодомор іще діє, хоч влітку 2010-го «регіонал» Василь Кисельов подав до Верховної Ради законопроект зі змінами, згідно яких Голодомор пропонується вважати не «геноцидом», а «трагедією українського народу».

Ще раніше – у квітні 2010-го – президент Янукович, виступаючи на сесії ПАРЄ у Страсбурзі, заявив, що голод 1933 року був не геноцидом, а «спільною трагедією братських народів – українського, російського, казахського». (Після цих слів такий собі громадянин Володимир Волосюк звернувся до суду з вимогою змусити Януковича вибачатися за невизнання геноциду. Позов Волосюка, природно, застряг і згинув у судах).

Фактично сказане у квітні Янукович повторив і в жовтні 2010 року під час спільної прес-конференції з прем’єр-міністром Канади Стівеном Харпером. «Ми завжди будемо засуджувати сталінський режим, який скоїв цей злочин», – підкреслив президент, наголошуючи, таким чином, на тому, що трагічну долю українського селянства розділили у 30-ті роки й інші народи у складі контрольованого комуністичним вождем Радянського Союзу.

Що ж стосується року 2011, то офіційні заходи з вшанування жертв Голодомору (за участю перших осіб держави) заплановані і, очевидно, будуть проведені у повному обсязі. Що далі – невідомо. Відзначити на всеукраїнському рівні 80-ті роковини трагедії у 2012 році парламент відмовився – днями депутати провалили відповідний законопроект…