Хто буде наступною Карпачовою?

Наступного року грядуть не лише парламентські вибори, а й перевибори Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Порівняно з масштабами першої події друга виглядає досить «скромно». І тим не менш. Останнє (третє) перепризначення Ніни Карпачової на цю посаду відбулося 8 лютого 2007 року. Логічно припустити, що депутати розглядатимуть кандидатуру її наступника вже у перші місяці 2012-го. Тому не завадить підвести деякі підсумки «омбудсманства» Карпачової. З прицілом, так би мовити, на недалеке майбутнє.

Салют піонерам

Загалом історія Ніни Карпачової є доволі цікавою і навіть у чомусь повчальною. А розпочалася вона без малого 14 років тому: перший фундамент інституту омбудсманства в Україні закладали ще наприкінці 1997-го. Саме тоді був прийнятий закон про Уповноваженого з прав людини. Це був слабкий і нечітко виписаний закон (він надавав омбудсману досить широкі повноваження, але не регламентував відповідальність з боку виконавчої влади за ігнорування цих самих повноважень). Та хай там як, але нова і дещо незвична для України посада була заснована. Тож наступного – 1998-го – року парламентарі обрали на посаду Уповноваженого Ніну Карпачову.

Її перша каденція майже збіглася в часі з переобранням на другий президентський термін Леоніда Кучми. До Кучми Карпачова перебувала у вимушеній опозиції – не завжди доводила до кінця розпочате, але все ж не могла не реагувати на деякі особливо резонансні реалії, зокрема на «справу 9 березня».

Взагалі 2001-ий рік видається саме тим роком, коли почався впевнений поступ Ніни Карпачової, напрацювання її іміджу. Коли 9-го березня мало не три сотні молодих людей (переважно студентів, які приїхали до Києва з регіонів підтримати протестні акції «України без Кучми») були затримані та направлені до міліцейських райвідділків, Карпачова дійсно втрутилася і допомогла – студентів відпустили та відправили по домівках.

Наступна за хронологією ключова подія в діяльності Уповноваженого – це перша участь Карпачової у судовому процесі. Йдеться про оскарження Печерським судом Києва рішення тодішнього заступника Генпрокурора Олексія Баганця про відмову Лесі Гонгадзе у визнанні її потерпілої стороною. Карпачова стала на бік матері журналіста, підтримала її вимоги, і суд виніс ухвалу на користь позивачки. Втім, доводилося чути твердження, що ніяка особиста присутність Ніни Карпачової не відіграла б вагомої ролі, якби «опозиційний» суддя Микола Замковенко не був заздалегідь налаштований підтримати у цій справі певну сторону.

Займалася Карпачова і станом українських тюрем та слідчих ізоляторів, відзначала недотримання в них елементарних санітарних норм, відсутність їжі, приреченість затриманих на голодування. Окрему увагу приділила вона тортурам, що стали таким же невід`ємним елементом українського слідства, як ручка, папір і протокол. Сказати, що Ніна Карпачова не досягла свого часу жодних зрушень в цій сфері – означало б погрішити проти істини. Але й для того, щоб вимірювати ці зрушення, скажімо, в якихось відсотках, треба бути неабияким оптимістом.

Друге пришестя

І все ж 19 червня 2003-го року Верховна Рада переобрала Ніну Карпачову на її другу каденцію. Вона виступила перед парламентарями з чималим за обсягом звітом, де йшлося, зокрема, про ріст безробіття, про те, що до категорії бідних можна віднести більшість населення України, про зростання потреби наших громадян у судовому захисті, про порушення їхніх соціальних прав, про проблему повернення громадянам грошових заощаджень і забезпечення всіх, хто цього потребує, житлом. Йшлося і про численні випадки нелюдського поводження з затриманими чи заарештованими особами, кількість яких вперто повзе вгору, говорилося і про те, що щорічно через слідчі ізолятори України проходять півмільйона осіб, кожна друга з яких не скоїла суспільно небезпечного злочину, за який її слід було б ізолювати від загалу.

Саме цим колом питанням Карпачова і опікувалась наступні три роки – з 2003-го по 2006-ий. Принаймні говорила вона на згадані теми чимало. Я відзначаю це без іронії, мовляв, треба не словом, а ділом... Сьогодні, коли свобода слова потроху «мінімізується», постійне педалювання Карпачовою болючих суспільних тем вже само по собі виглядає подією. Хай навіть це педалювання давало скромні результати або не давало жодних – добре й те, що проблеми не замовчувались.

Але повернемось до хронології. У 2006 році Ніна Карпачова прийняла рішення йти у велику політику – її ім`я прикрасило першу п`ятірку виборчого списку Партії регіонів. Свій вибір вона зробила, і поступово враження від Карпачової-омбудсмана було нівельоване відверто недолугими заявами (які розповсюджувала прес-служба Уповноваженого) про замах на громадський мир і спокій у зв`язку з заходом у Феодосійську гавань кораблів НАТО. Зрозуміло, Ніна Карпачова була змушена враховувати побажання, симпатії і антипатії своїх нових політичних партнерів, зокрема, й ті, що стосувались Північноатлінтичного альянсу.

Далі були вибори, і в травні 2006 року Карпачова написала заяву про дострокове складання нею повноважень. Минуло ще кілька місяців, і тільки тоді Верховна Рада сформувала відповідну постанову і прийняла її. Доти ситуація з Уповноваженим з прав людини лишалась невизначеною. А сталося так тому, що спочатку за розподілом урядових портфелів про цю посаду просто “забули”. А потім в парламенті довго, тяжко й болісно формувалась коаліція, тож про наступника Карпачової певний час перестали говорити взагалі.

Лише 17 листопада 2006 року парламент 385 голосами “за” прийняв досторокову відставку Ніни Карпачової з посади Уповноваженого Верхоної Ради з прав людини. Відразу ж розгорнулась боротьба за вакантне місце. В числі достойників, які могли б змінити Карпачову на посту, називали і Євгена Захарова (керівника Харківської правозахисної групи), і Мирослава Мариновича (публіциста та дисидента), і Семена Глузмана (правозахисника, голову Асоціації психіатрів України), і цілий ряд політв`язнів минулих часів, зокрема, Степана Хмару.

Дехто з них віджартовувався, чуючи про запропоновану «честь», дехто (як Євген Захаров) готувався позмагатися за цю посаду. Втім, час спливав, і поки дискусії тривали, Віктор Ющенко, незадоволений неконтрольованим розростанням парламентської більшості, зважився на розпуск парламенту. Свою заяву Президент проголосив 2 квітня 2007-го, а дострокові вибори Ради було призначено на 30 вересня 2007 року.

О, белла Ніна!

Втім, справа навіть не в дострокових виборах. Іще до їхнього старту – 8 лютого 2007 року – Верховна Рада України прийняла постанову, в якій йшлося про припинення депутатських повноважень Карпачової Ніни Іванівни «у зв`язку з особистою заявою». Що на той момент відбувалося між Ніною Карпачовою та Партією регіонів, найкраще за всіх знає сама Карпачова. Але Ніна Іванівна протягом всіх цих років тільки те й робила, що помалу згортала свою публічність, тож запитати в неї про її політичну кар`єру не було і не є можливим.

Та факт лишається фактом: перша п`ятірка ПР у 2007-му була сформована вже без участі Карпачової. Не було її і далі у списку – з невідомих причин Карпачова обмежила присутність в Раді однією «ходкою». А розмови про обрання нового Уповноваженого самі собою зійшли на пси.

У той же день, 8 лютого 2007 року, парламент 255 голосами «за» втретє зробив Карпачову Уповноваженим з прав людини. Події розгортались надто швидко, щоб їх осмислити, а незабаром розпочалася виборча кампанія, тож міркування про Карпачову та її крісло взагалі виявилися не на часі. Таким чином, Ніна Карпачова тричі увійшла в одні й ті самі води, які один раз покинула з власної волі.

Зараз вона займається фактично тим самим, чим і раніше – передусім, пенітенціарними закладами. Але не тільки ними одними. Одне з ключових слів нашого часу – «пірати» – кореспондувало Карпачовій нову сферу діяльності. Пам`ятаючи запал, з яким на початку 2000-х Карпачова кидалася в бій, все, що відбувається з нею нині, скидається радше на уповільнені кадри. Не той кураж, не той ритм, не той войовничий запал. Втім, можливо, це суто суб`єктивні враження. Добре, що хоч кораблі НАТО більше не турбують Ніну Іванівну.

Минулоріч з терміном повноважень Карпачової почали відбуватись незрозумілі речі. Спочатку (29 червня 2010 року) парламент вніс зміни до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Згідно них, Карпачова отримала два додаткові роки до своєї каденції. Тоді з 416 зареєстрованих у сесійній залі народних депутатів 248 проголосували за те, або термін повноважень Уповноваженого було пролонговано з п`яти років до семи. Втім, вже у вересні того ж таки 2010-го парламентарі – «на прохання президента» – повернули Ніні Іванівні її 5 років. Найсмішніше, що за цю постанову проголосували також 248 депутатів (з 385).

Скидається на те, що хтось від когось втомився – чи то президент від омбудсмана, чи то Карпачова від… Карпачової. Суто по-людськи останнє легко зрозуміти. Тож зміни – якими б вони не були – явно не за горами…