Сергій Квіт: існує багато шляхів у журналістику

Опинитись у потрібному місці й у потрібний час– одна з чеснот журналіста. «Обозреватель» дуже вдало застав в Києво-Могилянській академії представників «керівної верхівки» – президента НаУКМА Сергія Квіта, першого віце-президента з наукової роботи Володимира Моренця та директора Могилянської школи журналістики Євгена Федченка. Вчотирьох ми обговорювали новину, яка стосується стосунків Академії і її «заклятого» друга – Міністерства освіти, а точніше – наслідків цієї «дружби».

Як відомо, міністр освіти Дмитро Табачник скоротив держзамовлення на прийом абітурієнтів за магістерською спеціальністю «журналістика». Мотивація міністерства є такою: «підготовка журналістів у Національному університеті Києво-Могилянська академія здійснюється без навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. Тому, з метою забезпечення якісної підготовки журналістів-магістрів, їх навчання в Києві зосереджено в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, до складу якого входить Інститут журналістики». (Це офіційне повідомлення від МОН).

За інформацією дослідниці соціальних рухів Інни Совсун, оскільки минулого року держзамовлення на журналістику магістерського рівня складало 220 місць, а цього року – 218, позбавлення Могилянської школи журналістики державного замовлення пов’язано не із скороченням, а з перерозподілом цих місць, у тому числі для непрофільних для цього фаху ВНЗ. Наприклад, держзамовлення для підготовки журналістів магістрів одержав Національний авіаційний університет, до керівництва якого входить соратник пана міністра народний депутат Максим Луцький.

Контраргументи ж від Сергія Квіта та його колег полягають в іншому. А саме у тому, що існує світова практика, згідно якої журналістом («там», за кордоном, воліють говорити не лише про журналістику, а про підготовку широкого кола медіа фахівців, від книговидавців до ді-джеїв) може стати кожен талановитий пошукач, котрий вже має будь-яку базову освіту. Не конче журналістську чи навіть гуманітарну. Іншими словами, для того, щоб стати журналістом, сидіти над книжками п’ять років зовсім не обов’язково. Переважна більшість працюючих журналістів приходить у цю професію з інших галузей. Причому мова йде не про зміну фаху, а про специфічну підготовку. Адже цікавим для своєї аудиторії можна бути тільки тоді, коли ти вже маєш певний життєвий і професійний досвід.

Могилянська школа журналістики, заснована у 2001 році, пройшла випробування часом, каже Квіт. І не тільки часом. Адже Благодійний фонд Ріната Ахметова, з яким співпрацює НаУКМА, підтримує три з чотирьох програм МШЖ. Цей факт є досить красномовним. Причому всі три програми (PhD програма з масових комунікацій, програма DFJдля працюючих журналістів та, з наступного навчального року, програма з нових медій для викладачів факультетів журналістики, є спільними продуктами Благодійного фонду Ахметова та МШЖ. Довкола чергового «наїзду» Д.Табачника на Могилянку, якому немає жодних професійних пояснень, і обертається наша розмова («Обозреватель подає її у скороченому вигляді»). Звісно, ми говоримо не лише про долю магістерських програм, а й про життя в цілому. Втім, про все спочатку.

- Панове, держзамовлення від Табачника, за моїми даними, не отримав фах «журналістика», але їх отримали – поправте мене, якщо помиляюсь – економіка, соціологія, філософія. Тобто чи є підстави говорити, що теперішній міністр освіти має упередження ставлення до Академії?

Сергій Квіт: Такі підстави існують. Нам зменшили держзамовлення на бакалаврських програмах з права й філософії на 50% та понад 40% - на економічні спеціальності. Це було зроблено без жодних пояснень. Поки що ми не маємо інформації з інших університетів, але я сумніваюся, що там мало місце таке ж драматичне скорочення. Найголовніше, що подібні рішення приймаються непрозоро, без застосування зрозумілих процедур та об’єктивних критеріїв. Це неминуче б’є по якості підготовки фахівців для національної економіки. Адже скорочуються найкращі чи одні з найкращих в Україні програми, де готують хороших фахівців, що свідчить про фактичне ігнорування державних інтересів. Це чергове підтвердження тому, що університетам потрібна автономія.

Володимир Моренець: Існують певні показники, якими у Міністерстві вертять, як хочуть. Можна казати, що глибина річки – півтора метри, і корова втопилася… Можна говорити, що філософія скорочена на 50%, але давайте порахуємо, апелюючи до конкретних цифр: у нас було всього двадцять місць, тобто лишилося десять… Скоротили держзамовлення на комп’ютерні науки: було 45 місць, лишилось 36, відтак повернули від щедрот своїх ще аж 4 місця Я не розумію цього, адже йдеться про те, що в країні катастрофічно бракує програмістів!

Тепер кажуть про те, що Могилянці нібито повернули те, що «зрізали», і зробили це як виняток. Але це якась лукава логіка. У нас і так було небагато держзамовлень – 736, лишилось біля 600, потім, слава богу, додали ще 29 місць. Але коли це сталося? В процесі складання іспитів. Люди склали іспити, побачили нульове держзамовлення і кинулися рятувати себе, і хтось пішов від нас. Після цього додавайте нам хоч сто «порцій», це ситуацію вже не врятує, бо час був втрачений.

Євген Федченко: На журналістику, приміром, люди подали документи, а наступного дня стало відомо, що скасоване держзамовлення. Саме перед вступними іспитами. І якби абітурієнти не були спеціально орієнтовані на наші програми, ми б їх ніколи не побачили на іспитах. А так ми втратили з 60 людей лише одного абітурієнта. Тобто якщо Міністерство не збиралося давати держзамовлення, треба було принаймні говорити про це завчасно…

Сергій Квіт: Що означає «не збиралося давати»? Нам свого часу дуже тяжко діставалася ліцензія на журналістську магістерську програму, ми пройшли через вельми складну публічну дискусію, отримали підтримку і в МОН, і в уряді, і серед журналістської спільноти. Ми довели, що існує багато шляхів у фахову журналістику, у тому числі й через таку програму, яку ми пропонуємо. Протягом десяти років МШЖ приймала на навчання випускників різних бакалаврських програм, які обрали для себе фах журналіста. Всі наші випускники залишилися в галузі.

На сьогоднішній день ми маємо найкращу матеріально технічну базу. Становлення МШЖ відбувалося у найтіснішому контакті з відповідними програмами Лідського університету (Велика Британія) та Університету Огайо (США). Серед наших викладачів – американці, голландці, німці, британці, іспанці. Рівень МШЖ визнають Барселонський автономний університет та Університет Західного Онтаріо (Канада). Тобто випускники могилянської PhD програми з масових комунікацій мають можливість одержувати відповідні докторські дипломи цих двох університетів.

Наш експеримент виявився винятково успішним. На акредитацію 2013 року ми готувалися презентувати наш досвід і пропозиції по розвитку журналістської освіти. І раптом, через десять років із заснування школи журналістики, з’ясовується, що ми щось «робимо не так». Отже, що саме «не так»? З професійного погляду концепція була сформульована і реалізована правильно. З точки зору захисту державних інтересів, ми готуємо для галузі професійних журналістів, підвищуємо їхню кваліфікацію… Якщо ці досягнення є недостатніми, я хотів би почути, що насправді потрібно МОН, або ж - які ще здобутки ми повинні представити.

Володимир Моренець: Що б я додав? Погляньмо на зриме журналістське поле в Україні. Візьмемо приклад Сергія Тихого, редактора «Газети по-київськи». Він створив добрий медійний продукт, а закінчив свого часу математичний факультет. Савік Шустер – лікар за фахом. Євген Кисельов – історик-міжнародник. І так – перебираючи багатьох – рідко коли натрапиш на людину, котра свого часу п’ять років вчилася на журналіста. То скажіть мені, ця п’ятирічна освіта виправдовує затрати державних ресурсів? Журналістика за кордоном – як вибір душі, як здатність до комунікацій, «присаджена» на добрі знання у певній галузі. Хтось може бути спортсменом, а потім піти у коментатори, бо він на цьому знається.

- Ну то чи так вам тоді потрібні ті держзамовлення? Я також закінчувала філологічний факультет, а відтак пішла працювати у журналістику. Школу журналістики ніхто не закриває, з держзамовленням чи без нього студенти можуть навчатися, аби було бажання…

Володимир Моренець: Державне замовлення сьогодні потрібно для того, щоб талановиті, але незаможні могли конкурувати з багатшими і менш талановитими. Лише половина з наших абітурієнтів може за себе заплатити. У Могилянці, до речі, чималий контракт (тобто відсоток прийняття студентів на платній, контрактній основі – Авт.). Без держзамовлення журналістська програма приречена винятково на платний прийом. Але чому? Хіба в Україні завізно талановитих журналістів?

- Яка ситуація в університеті Шевченка? Маю на увазі держзамовлення.

Сергій Квіт: Наскільки мені відомо, у них понад 200 осіб приймається на бакалаврський рівень, також існують кілька магістерських програм. Проте конкретними цифрами я зараз не володію. Хочу лише підкреслити, сказати, що кількість студентів МШЖ та Інституту журналістики неспівмірні. Якщо в нас мова йде про десятки, то у них – на сотні і, можливо, тисячі студентів різних форм навчання.

- Який ви бачите вихід з ситуації, що склалося?

Володимир Моренець: А чому ми повинні шукати вихід? У нас є ліцензія.

- Але що буде з абітурієнтами, які не можуть платити за навчання?

Євген Федченко: Ми б не хотіли відштовхуватися від вартості контракту як основного показника. Нам просто потрібно отримати найкращих студентів, найбільш талановитих. Так, більшість з них опинилась у стані штучно створеної кризи, бо ще вчора ці люди не планували шукати 38 тисяч гривень, щоб сплатити ними два роки навчання. Але вони хочуть бути у цій школі, ми з ними багато спілкувалися, і пояснювали, що це – не наша провина…

Зараз випускники Могилянки створили фонд для підтримки абітурієнтів, і буквально за тиждень вдалося зібрати гроші, щоб покрити навчання п’яти найкращих. Далі все буде залежати від того, скільки ми ще зможемо зібрати коштів. Що стосується Благодійного фонду Ахметова, то оскільки вони вже підтримують три програми з чотирьох, то перекладати на них ще й відповідальність за вчинки МОН ми не будемо. Хотілося б, щоб надалі розвивалася ініціатива наших випускників. Тільки так ми побудуємо громадянське суспільство.

А щодо іншого, то висновок тут один: держава не хоче більше фінансувати освіту. І така тенденція, схоже, збережеться протягом найближчого часу. Дай Бог, щоб ми були першими, хто доведе: можливе й альтернативне фінансування освіти. Не державою і не самими вступниками, а саме громадянським суспільством.

Володимир Моренець: У той же час чиновників від Міністерства цікавить, які дипломи ми будемо видавати? Ми будемо видавати дипломи, передбачені нашою ліцензією. Але я хочу спитати про інше: а ким є працедавці на ринку медіа? Ця царина майже повністю приватизована, і приватному працедавцеві, даруйте, «до лампочки» наявність у дипломі напису, що він державний. Працедавець хоче якісного випускника, і він його отримає.

- Панове, давайте абстрагуємось від дипломів та держзамовлень. Ви згадали працедавців, і справедливо відзначили, що абсолютна більшість з них – це приватні підприємці. А у таких «хазяїв» свої «заскоки». Один відомий олігарх за рік знищив добру половину великого українського медіа-холдингу, який включав досить успішні видання. Навіщо? Незрозуміло. Веду це до того, що журналістику нині вбиває не лише Табачник. Її вбиває ще й працедавець. Звідси питання: чи потрібна цій країні журналістика взагалі?

Євген Федченко: Потрібна. Ми якраз десять років працювали над тим, щоб створити нову журналістику. І щороку «впорскували» у цю сферу по 20-25 наших випускників…

- Але чи знаходили вони роботу?

Євген Федченко: Всі знаходили.

Сергій Квіт: Я згоден з вашим акцентом відносно працедавців, але переніс би його з виключно журналістської галузі на працедавців в цілому. Враховуючи той стан, в якому наша Україна перебуває зараз, освітні стандарти у нас визначає лише держава. Хоч багато говориться про те, що це нібито мають робити самі працедавці. Але це також помилка. Бо, наприклад, малому і середньому бізнесу сьогодні не потрібні висококласні фахівці, оскільки їм треба багато платити. Багато хто в Україні не мислить категоріями зростання. І тільки великий бізнес тепер звернув увагу на те, що на ринку праці взагалі немає представників багатьох спеціальностей. Держава, працедавці, університети та академічні установи повинні об’єднувати свої зусилля для визначення того, щоб з’ясувати, що саме потрібно ринку праці та національній економіці сьогодні і в майбутньому.

Євген Федченко: Але ніде у світі, зовсім ніде держава не контролює журналістську освіту. Хоча б тому, що і державних медіа ніде (окрім Північної Кореї, Білорусії та Росії) не існує. Тому те, що зараз відбувається, несе у собі певний позитив, бо зараз здійснюються спроби усунути державу від контролю над освітою. В Україні, де майже немає державних медіа, не повинно бути і контролю над пресою, а також над журналістською освітою. Держава не повинна напряму впливати на якість і стандарти такої освіти, бо це просто нонсенс.

Тим паче, коли МОН не має у своїх органах жодного журналіста, який міг би розібратися у тому, які програми варто робити, а які – не варто. Міністерство, до речі, жодного разу не зібрало журналістів, точніше – журналістських менеджерів – для того, щоб обговорити ті програми з підготовки кадрів, які існують на сьогоднішній день. Ніхто не запитує у цих менеджерів, які стандарти, якості та навички хотіли б вони бачити у випускників. Подібного діалогу ніколи не відбувалося. Тому це дуже важливо – усунути державу від процесу керування журналістською освітою.

Я хотів би звернути увагу на те, що найкращі світові університети, які посідають провідні місця у міжнародних рейтингах, також не є державними. Але вони якісні і цим об’єктивно корисні своїм державам. Принаймні всі найкращі університети – автономні. Вони самі відповідають за зміст і якість власних програм. Серед цих провідних університетів світу, які навчають журналістів винятково на магістерському рівні, можна згадати Колумбійський і Берклі.

До речі, у Колумбійському університеті нова магістерська програма об’єднує журналістів і програмістів. Мобільність, міждисциплінарнісь, швидке реагування на потреби ринку – ось що потрібно українській вищій освіті сьогодні, зокрема журналістській освіті. Окремо слід згадати про дивну вітчизняну вимогу «наскрізної» освіти, коли на певну магістерську програму можна потрапити з відповідної бакалаврської. Таких абсурдних правил немає ніде у світі й від цього негайно слід відмовлятися хоча б згідно з Болонськими стандартами.

- Щоб освітою почав керувати великий бізнес?

Володимир Моренець: Я хочу сказати дещо таке, що йде врозріз зі словами Євгена, хоч у більшості питань ми сходимось. З освітою у цій державі така сама ситуація, як і з делімітацією кордонів, як з відсутністю дбання про воду абощо. Зараз ми програємо державний інформаційний простір, чи, по суті, вже його програли, а це питання державної безпеки. Чи мусить держава втрутитись у цей процес як той, хто віддає директиви? Ні. А чи мусить держава витрачатися на цю галузь? Безумовно. Бо це як повітря чи вода – елемент безпеки. Бо спочатку виграють інформаційні війни, виграють інформаційний простір, а потім вже виграють решту всього.

Хіба у нас сьогодні на ринку є щось, що захищало б, формувало б цю державу? Приватний бізнес зараз підростає і заповнює собою свою територію. Якби у нас було громадське мовлення, громадське телебачення, яке держава зробила би можливим, але не контролювала через своїх чиновників, це був би voxpopuli – глас народний. Хочете зараз чути цей «vox»? То не впливайте на нього своїми програмами, бо отримаєте його цілковито викривленим і нікчемним. З іншого боку, ваше питання є правильним: чи тільки приватний бізнес мусить формувати інформаційний простір?

Дуже тонке питання. Держава мусить заохочувати, бути посередником, медіатором… У нас же нічого з цього не працює. Захотів приватний власник зруйнувати холдінг – і в одну мить все перекреслив. Так не мусить бути. Не повинно бути монополій. Тут регуляторна роль держави є необхідною. Не директивна, а регуляторна! Щоб були різні засоби масової інформації, щоб конкурували між собою, щоб співіснували, дотримувалися правил. І щоб споживач мав, з чого обирати, бо сьогодні обирати просто ні з чого.

І ще. Я веду мову зараз про засадничі законодавчі акти. Ну, прийняли закон про інформаційну політику, про вільний доступ до інформації. І що з того? А журналістів на поріг не пускають чи то суду, чи то ще чогось. Хтось на це реагує? Ось тут і повинна проявлятися регуляторна роль держави.

- Давайте повернемося до програного інформаційного простору. До того, що там, де потрібне вручання держави, вона стоїть осторонь, а там, де не потрібне, ця чиновницька машина вмикається і працює на знищення. Водночас із цим, як вже було сказано, робочі місця – в руках приватних підприємців, які є монополістами цього ринку праці. То я вас запитую про те: які шанси у випускника Києво-Могилянської академії або іншого університету (байдуже, який у нього диплом – державного зразка чи недержавного) знайти собі, так ми мовити, «притомну», та ще й добре оплачувану роботу?

Володимир Моренець: Люди створюють форми. І ми зараз – у процесі трансформації, яка розтягнулася на добрих 20 років. З одних форм ми вийшли, до інших ще не дійшли – вони лише у процесі творення. Були б ми міністрами, написали, мабуть, кращі закони. Але ми пропонуємо зараз те, що можемо запропонувати – випускника нової якості з новими обріями та сподіваннями. Це – основа. Ми виховуємо інтелектуала і вільного громадянина, який має право висловлюватися і має право бути почутим.

Сергій Квіт: Я хочу втрутитися. В якому розумінні «ми програли інформаційний простір»? Якщо говорити про новітні російські серіали, то вони реабілітують сталінізм, ЧК, НКВД, МГБ, СМЕРШ, міліцію, КДБ, ФСБ, прославляють російську армію разом з усіма злочинами, скоєними цими структурами. Через те зокрема – маємо пропаганду війни і ксенофобії на нашому вітчизняному ТБ. Якщо виходити з цих міркувань, то власний інформаційний простір ми програли. Потрібні надзусилля по створенню власного інформаційного продукту. Але якщо говорити про українські телевізійні новини, які, до речі, в переважній більшості є приватними, то тут є велика різниця між нами та Росією (в плюс нам, до речі). І українські громадяни поки що мають можливість знати і розуміти, що відбувається довкола них. Тож потрібно заохочувати ринкові стосунки та ініціативність, а не консервувати пострадянські прагнення контролювати все і всіх.

Володимир Моренець: Кажучи про те, що ми програли інформаційний простір, я висловив не лише свою думку. Отже, це вже важливий крок до подолання такого стану – ми визнаємо проблему. Якщо люди починають усвідомлювати, що така важлива сфера – занедбана і віддана на відкуп іноземним спецслужбам чи піарникам – то, очевидно, держава таки отямиться. Вона ж хоче мати свій уряд, свій парламент, а все це треба підживлювати, треба створювати інформаційну ауру. Якщо ми все це розуміємо, значить, все не так погано.

- Ви гадаєте, що хтось щось починає розуміти? І що правильно «скроєний» інформаційний простір порятує цю державу? Та медіа самі сприяють дебілізації суспільства. Не будемо зараз говорити про телебачення, бо це окремий жанр. Преса відмирає, тож у сухому підсумку лишаються Інтернет-видання. Подивіться на більшість з них – це таблоїди, розраховані на маргіналів, хіба ні?

Володимир Моренець: Я вихований іншою епохою, і багато з того, що існує зараз, я не приймаю. Але я також маю ретроспективний погляд на речі, і знаю, що коли засновувалися газети, вони далеко не були зразком інтелектуальності. Але створювалась форма, «заходила» в маси, захоплювала маси, потім з цієї форми створювали більш досконалі і нарешті – зовсім елітарні зразки, на професорів преображенських орієнтовані…

Те саме відбувається і зараз. Дорвалося людство до необмеженого ресурсу – це треба пережити. Тут людська природа себе добре показує, а вона є амбівалентною. Так було і так буде: буде і бруд, і дурниця. Чи «дебілізується» суспільство? Думаю, що так. Але на те і є університети, серйозні видання, для певної частини населення, яка ніколи не перевищувала 15 відсотків…

Євген Федченко:… і ніколи не перевищить…

Володимир Моренець:…і ніколи не перевищить (бо це – деміурги)… Так от, щоб для цієї частини населення був свій топос спілкування, були свої сфери… А інші нехай читають про Анджеліну Джолі.

Сергій Квіт: Знаєте, коли виникло радіо, це був надзвичайно дешевий та ефективний засіб поширення та отримання інформації, і це нібито було добре. Але чим це оберталось у Радянському Союзі? «Радіоточки» були у кожній хаті, і їх було заборонено вимикати, щоб Сталін міг зайти до кожної хати у всяку мить і сказати те, що йому треба. Це – до питання амбівалентності медіа.

Євген Федченко: Але з іншого боку, як тільки ми дізнались, що нам скасоване держзамовлення, я відразу ж написав про це у Фейсбуці. В такий спосіб про цю новину дізнались усі мої друзі. Мені не потрібно було збирати прес-конференції і шукати на це грошей. Новина блискавично поширилася в медіа. У цьому – плюс Інтернету. І що цікаво: ми з Міністерством фактично спілкувалися через Фейсбук, а воно відповідало нам за посередництвом друкованих ЗМІ. У цьому між нами принципова різниця та розрив.

Володимир Моренець: Ми говоримо зараз про засоби, про технократію. Можна побудувати дерев’яне судно і на ньому дуже довго перепливати океан, а можна сісти на літак і зробити це значно швидше… Я завжди кажу тим, хто оплакує друковану книгу: не журіться, кажу, за книгою. Між людиною і дійсністю завжди буде слово – ментальна структура. Адже людина не має безпосередньої дотичності до дійсності, тільки через ментальні структури. І байдуже, які вони матимуть вираження – у вигляді книги, газети, Інтернет-сайту…

Вадим Скуратівський колись сказав: «Люди, отямтеся. Всього лише 350 років триває «книжна» епоха в історії людства. А до того воно що, було тупим? Воно зводило Нотр-Дам і єгипетські піраміди, писало папіруси, але книги ще не мало». Книга як неодмінна реалія нашого сьогоднішнього (ні, не сьогоднішнього, а вчорашнього!) життя існує понад 300 років. Але слово до того нікуди не щезало і нікуди не щезне, бо людина ним живе. І це головна умова відтворення суспільства.