Провокації Табачника

Одна розумна і поінформована людина не так давно говорила мені про те, що з точки зору користі колишній міністр освіти Іван Вакарчук дорівнює нинішньому міністру Дмитру Табачнику. Тобто «помаранчевий» чиновник з команди Ющенка так само мало зробив для української освіти, як і «біло-блакитний». Одним словом, обоє – рябоє. Але з точки зору свідомо завданої шкоди пан Табачник, звісно, дасть чималу фору не тільки екс-урядовцям, а й власним колегам. Та якщо дивацтва, приміром, міністра вугільної промисловості можуть пройти відносно непоміченими, то міністр освіти (точніше – освіти та науки, молоді і спорту) завжди – як на долоні. Причому незалежно від прізвища. Адже його парафія – це сіяння «доброго і вічного», а ще – довірені його опіці молоді душі, душі, як правило, затяті та бунтівливі.

Українофіл, але не красень

Отже, Табачник. В даній статті ми не торкатимемося псевдонаукових розвідок пана Дмитра на тему, звідки пішли галичани та чому вони не миють руки з милом. Не торкатимемося і політичної кар’єри цього діяча, яка, як відомо, почалася ще в часи «раннього» Кучми. Табачник в якості міністра освіти – значно цікавіший сюжет. Мабуть, жоден з його попередників не викликав стільки обурення, не привертав стільки уваги і не перебував у стількох скандалах, як Дмитро Табачник. До того ж, з перших своїх кроків.

Сам міністр, проте, не надто переймається враженням, яке справляє. «Міністр освіти – не переможець конкурсу краси, він не повинен всім подобатись», – зазначав принагідно Табачник. Тут він не зовсім має рацію. Будучи найнятим чиновником, а не Господом Богом, міністр все ж повинен дбати про власну репутацію та про віддзеркалення своїх вчинків в очах спільноти. Навіть більшою мірою, ніж яка-небудь довгонога «міска», котра якраз може дозволити собі подібний безрозмірний пофігізм.

З чого почав Табачник свою міністерську кар’єру? Власне, подій було чимало. Найвизначніші з них навіть не просто окреслити. Передусім, міністр виступив за надання вишами платних послуг, зауваживши при цьому, що вирішення цього питання є компетенцією керівництва кожного окремого навчального закладу. Ба навіть більше: плата за навчання є частиною автономії вишів, ознакою їхньої цивілізованості, наголошував він. Зауважимо це тонке візантійство: такими словами міністерство фактично зіткнуло лобами виші та студентство. А саме лишилось у повному шоколаді. Чи принаймні спробувало це зробити.

Крім того, саме міністру Табачнику належить блискуча ідея писати спільні з росіянами підручники з історії. А щоб матінка-Росія не так явно випирала з цього тандему (хоча про який, власне, тандем іде мова? І так зрозуміло, що все буде написано під диктовку Білокам’яної), Табачник заявив, що залучатиме до співпраці ще й Польщу та Білорусь. Та поки Польща чекає своєї черги, міністерство освіти фактично наклало заборону на «Історію українського права» декана юридичного факультету університету імені Шевченка Івана Гриценка.

Табачнику не сподобалась фраза Гриценка про те, що росіяни та українці відрізняються між собою у «розумовому, генетичному та етнічному» сенсах. Такий висновок належить до тих речей, що «викликають острах у будь-якої нормальної людини», – прокоментував Табачник. Наляканий міністр, який, до речі, називає себе «по-європейськи орієнтованим українофілом», започаткував іще одну небезпечну тенденцію – забороняти книжки. Втім, тут він нічого особливого нового не вигадав.

Повертаючись до вишів, слід також відзначити, що чинний міністр має на меті істотно скоротити їхню кількість. «Україна, як Болівар, не може винести понад 900 вищих навчальних закладів. Це не примха Табачника, це передчуття Армагеддона вищої освіти", – заявив він, називаючи себе у третій особі. При цьому, за словами міністра, на сьогодні він не звільнив жодного ректора, лише з деякими… «не продовжив контракт». Іншими словами, як не вмер Данило, так болячка задавила.

Розібравшись з вишами, міністр взявся за школи. Надумав повернути до шкіл радянську гру «Зірниця», чим відправив у нокаут лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Останній назвав це «повним ідіотизмом» та «поверненням совдепії». І пообіцяв масові протести. До цього слова – протести – ми повернемося пізніше. А поки що – на замітку Тягнибоку! – слід знати і про те, що Табачник повертає у школи окремий курс російської літератури, яка тепер викладатиметься не разом з зарубіжною, а окремо від неї. Відповідну концепцію міністерство затвердило буквально днями. Тож не пройшло і десяти років, як у викладенні російської літератури ми повернулися на кола свої, адже колись (до речі, у часи Кучми!) те саме міністерство освіти ухвалювало діаметрально протилежний підхід.

Бог і його дурні

«От таке… Пошли дурня Богу молитися…», – зітхає Леся Оробець, народний депутат України, член профільного «освітянського» комітету ВР. Але річ у тім, що Табачник – не зовсім дурень. Точніше, зовсім не дурень. В тому-то й біда. Тому питання відносно того, навіщо чинний міністр зумисне руйнує систему освіту та пропонує провокаційні реформи, можна віднести до риторичних. Бо знає, що робить. Що і навіщо. І хто режисер цієї гри – також зрозуміло. Ні, це не Партія регіонів, в середовищі якої й без того зріє невдоволення паном Табачником. Все значно складніше. Або ж навпаки, все значно простіше – залежить від того, під яким кутом зору дивитись на ситуацію.

…Студенти Києво-Могилянської академії (яка знаходиться у Табачника на особливому обліку) вже мітингували під міністерством із плакатами «Чого вам треба від академії?!». Питання майже правильне, з однією лише ремаркою: Табачнику «дещо» треба не від окремо взятого вишу, а від всього студентства в цілому. Львів вже вимагає відставки цього міністра, причому на рівні Львівської міської ради. Якщо чиновники старшого віку (читай: більш неповороткі та повільні) пішли на такий крок, то що вже казати про молодь в цілому?

Першим традиційно підніметься захід країни, й без того ображений на теперішню владу за скандал довкола Католицького університету. Але Київ також не стоятиме осторонь. Адже саме на столичних теренах знаходиться Києво-Могилянська академія, осередок найбільш «нарваних», уособлення розірваної пуповини, яка прив’язувала Україну до совдепівської, як каже Тягнибок, імперії і до Росії зокрема.

Недарма сам факт існування НаУКМА справив таке враження на російського політолога Інокентія Андрєєва, що той навіть зауважив: “В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен, в перспективе, свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект Киево-Могилянской академии. Преподавание в этом вузе ведется на украинском и английском языках. Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада”.

Та замість занурюватись у «інтелектуальні течії Заходу», студенти (і не лише НаУКМА) будуть змушені відкласти до кращих часів свою основну мету, задля якої вони, власне, і докладали зусиль, щоб потрапити у виші та навчатись там. Молоді доведеться виходити на вулиці – у кращих традиціях студентських бунтів 90-х років. Тож якщо Табачник має завдання спровокувати «революцію на граніті», то діє він, треба віддати йому належне, і цілеспрямовано, і послідовно.

От тільки коли вихованці вишів, радикалізовані і вкрай «роздраковані» Табачником, зважаться повторити звитягу своїх батьків, дістанеться усій владі, а не лише міністерству освіти. Схоже, що міністр, граючись нині у такого собі безпомильного менеджера, якому сам чорт – не брат, майстерно переводить стрілки на державну машину в цілому. Перекладаючи відповідальність на владу, Табачник, очевидно, спостерігатиме за скандалом (щоб не сказати – революцією) зі сторони. Можливо, навіть будучи на той момент у відставці. Це вже буде не так важливо, адже місію міністр виконає.

І піде брат на брата?

Окрім радикалізації студентів, ще донедавна орієнтованих на навчання і пошуки роботи, політика Табачника має ще один від’ємний ефект. Вже зараз зрозуміло, що такі виші, як Києво-Могилянська академія, Острозька академія, той-таки Католицький університет, тобто ті, що викохують у своїх стінах справжню українську еліту, так чи інакше протипоставлені нині іншим навчальним закладам. Керівництво останніх, напевно, не має того куражу, що властивий, приміром, президенту НаУКМА Сергію Квіту, котрий зважується демонструвати Табачнику відверту фронду.

Мало хто з ректорів готовий ризикнути ліцензією свого вишу, щоб висловити невдоволення реформами Табачника. Як казав нещодавно в інтерв’ю «Обозревателю» Сергій Квіт, під час обговорення новацій обурюються усі, але коли справа доходить до голосування, більшість керівників позичають очі у Сірка. Якщо в руках міністра – продовження їхніх контрактів, то, само собою зрозуміло, знайдеться чимало охочих поцілувати ці руки, а не кусати їх.

Інтелігенція, викладацька еліта вже зараз розшаровується на два табори, що косо дивляться один на одного. В першому – відчайдухи та сміливці, в другому – буцімто відступники, яким забракло рішучості. Значно простіше нацькувати науковців, щоб чубилися між собою, замість того, аби займатися своїм прямим покликанням або єдналися проти свого безпосереднього підбурювача.

За цією боротьбою все менш зрозумілим стає те, куди ж веде освіту Дмитро Табачник. В чому полягають його новації, крім вже згаданої русифікації шкіл, скорочення кількості вузів, перетворення їх на менш доступні (з огляду на оплату) заклади тощо? Ті освітяни, з якими спілкувався «Обозреватель», говорять про те, що по суті Табачник в системі освіти не пропонує жодних покращень та принципових змін. Йдеться виключно про те, щоб понизити статус вузів, зробити їх ручними та покірними.

Це єдиний висновок, який напрошується з дій міністра. Не виключено, що врешті-решт все закінчиться поверненням до старої («дотабачниківської») системи освіти. От тільки в цьому випадку доведеться ще певний час долати наслідки від такої реградації, якої зазнає зараз українська освіта.

В кожному разі це будуть проблеми виключно України. Європа вже запросила нас до Болоньського процесу – процесу спільного запровадження реформ в освітній галузі. Далі опікуватися нами й панькатися з Табачником ніхто не збирається. Європа, звісно, перебуває в легкому запамороченні від того, що нині твориться в Україні, проте залишає наші проблеми нам самим. А герой дня – Дмитро Табачник – тим часом вояжує виключно до Росії, де висловлює захоплення тамтешнім «Просвещением».

«З цим міністром взагалі відбуваються дивні речі, – зауважує народний депутат від фракції НУ-НС В’ячеслав Кириленко. – Прем’єр-міністр Азаров покладає квіти до пам’ятника битви під Крутами – і в цей же час міністр його уряду викреслює з підручників з історії будь-яку згадку про Крути». А колега Кириленка, БЮТівець Віктор Таран, вважає, що випадок Дмитра Табачника – не стільки медичний, скільки кримінальний. "Цитата Табачника за 2009 рік: Голодомор перетворився в індустрію розкрадання великих бюджетних коштів, достатньо згадати розмір відкату на київському фалічному комплексі, який спотворив Печерські схили", - цитує Табачника Таран. "Я прошу вважати мій виступ депутатським запитом до Генпрокуратури і прошу Генпрокуратуру надати правову оцінку висловлюванням пана Табачника, які були зроблені вже після прийняття закону про Голодомор", - додає він.

Руками розводять і соратники міністра по біло-блакитному табору. На противагу його законодавчим екзерсисам «регіонал» Юрій Мірошниченко зареєстрував у Верховній Раді власний законопроект, що регулює діяльність вищих навчальних закладів. Скидається на те, що пан Табачник оголосив війну всім і вся. В цій битві, де з однієї сторони на «кривавий тан» вийшло міністерство освіти, а з другої – політики, ректори, студенти et cetera – міністерство все ж приречено програти. І таки програє – це можна прогнозувати з майже стовідсотковою впевненістю. От тільки після цієї битви залишиться чимала руїна – майже традиційна українська архітектурна форма, котра спонукає все починати спочатку. Знову, знову і знову…

«Обозреватель» попросив прокоментувати ситуацію відомого українського освітянина, колишнього ректора Києво-Могилянської академії В’ячеслава Брюховецького.

«Всі дії Табачника ґрунтуються на двох принципах. Один з них – зоологічна українофобія, другий – більш продуманий і такий, який він мусить виконувати згідно вказівок тих людей, які Табачником керують. Цей принцип полягає у тому, що українську освіту слід відкинути назад. Найстрашніше у всіх цих вправах те, що відбувається повернення у 30-ті роки, коли використовуються одночасно методи і радянської, і геббельсівської ідеології. Ви знаєте, напевно, що не так давно в Севастополі був взагалі акт спалення українських книжок, а це вже відверто попахує фашизмом.

Вся справа в тому, що «Табачкін», як я його називаю, хоче повернути освіту у 30-ті роки, коли всі університети були більшовиками знищені, а замість них створені інститути народної освіти. Тільки тоді всі нововведення провалилися, і Радянська Україна була змушена повернутися до університетів. Це все дуже небезпечно, і громадськість не повинна стояти осторонь. Мене дуже турбує те, що половина ректорів, які думають так само, як і я, сидять, мовчать і вичікують. Вони не розуміють, що питання не в тому, зміняться чи не зміняться якісь деталі, а зміниться вся освіта, яка набуває ознак цілком вторинної речі.

Звичайно, все завершиться відставкою Табачника. Деякі чиновники міністерства освіти дзвонять в Академію і кажуть, що ми, мовляв, за вас. А це означає, що чиновники йдуть на превентивні дії – в них дуже розвинений нюх на такі речі. Отже, дещо насувається. Тим паче, що і КРУ, і прокуратура вже висунула претензії до Табачника як міністра. Приблизно за такі речі Луценко сидить зараз у в’язниці. А Табачнику інкримінують аналогічні речі, просто це зараз поки що замовчується.

Просто Табачник має велику і незаконну підтримку з іншої країни, і через це президент ніяк не зважиться зробити рішучий крок. Але і на це прийде час, бо не може такого бути, що всі – проти Табачника, а він посміхається… Як відомо, добре сміється той, хто сміється останнім», – зазначає Брюховецький.