Разом їх багато

Приводом для написання цього матеріалу стала така ось подія: Українська республіканська партія "Собор" перейменувалася в партію "Українська платформа "Собор" й обрала головою Павла Жебрівського замість Анатолія Матвієнка(Матвієнко став заступником Жебрівського).Рокіровка голів мала місце на об'єднаному з'їзді партій УРП "Собор" та "Українська платформа". Напередодні про злиття партій «Обозревателю» розповідав відставлений нині з чільної посади пан Матвієнко.

Сумно і приречено говорив Матвієнко в диктофон: він, мовляв, «втомився спілкуватися з людьми, які бачать в першу чергу себе, а решту – потім».Цими нехорошими людьми, є вочевидь, Анатолій Гриценко, лідер партії «Громадянська позиція», та Микола Катеринчук, керівник «Європейської партії» (з якими на початку року Матвієнко хотів, але не зміг створити коаліцію), а також Арсеній Яценюк – славнозвісний провідник «Фронту змін», котрий надто високо злетів, щоб звертати увагу на подібну дрібноту. А дрібнота, між тим, теж хоче жити. Політично… Тому й зливається-розливається, об’єднується-роз’єднується, постійно перебуваючи у броунівському руху, котрий не дає їй застигнути зовсім.

Що ж, як писав Григорій Савович Сковорода, «кожному городу – нрав і права, кожний імєєт свій ум голова, кожного прихоті водять за ніс, кожного манить к наживі свій біс». Так-то воно так, але видовище, погодьтеся, доволі убоге. І якесь непереконливе водночас, особливо якщо взяти до уваги намір новоствореного об’єднання балотуватися до Верховної Ради і за партійними списками, і за мажоритарними округами. На мажоритарці Жебрівському та Матвієнку, можливо, й пощастить, а от з партійними списками виникає проблема, та ще й яка…

З нинішніх опозиційних партій до парламенту наступного скликання гарантовано потрапляють лише «Батьківщина» Юлії Тимошенко та «Фронт змін» Яценюка. Деякі поблажливі соціологи обіцяють, щоправда, п’ять заповітних відсотків також «Удару» Віталія Кличка та «Свободі» Олега Тягнибока. Втім, ці двоє наберуть так мало, що дай їм Бог вдовольнити хоча б власні списочні апетити. Яценюк і Тимошенко (читай: Турчинов, котрий, як кажуть джерела, монополізував право на складання списку всередині БЮТ) могли б прийняти когось до команди, проте чи зацікавить їх яка-небудь «Громадянська позиція» чи «Європейська партія»? Точніше, навіть не вся «…партія» і не вся «…позиція» (бо блоки цього разу участі у виборах не беруть), а окремі їхні діячі? Поживемо – побачимо.

Але як же так сталося, що досить відомі політики, на кшталт того ж таки Матвієнка чи Гриценка (впізнавані навіть не надто заангажованим у політику обивателем) змушені ставити у позу прохача? Зауважимо відразу, що зараз ми розглядаємо лише незначний спектр українських партій (бо загалом їх зареєстровано близько 185), а саме – партії національно-демократичного спрямування. У них і печальна, і тривіальна доля. Виникнувши на хвилі модного після розпаду СРСР тренду, вони не змогли репрезентувати соціуму силу настільки потужну, яскраву та неординарну, яка запам’яталась би бодай на кілька років, і – головне! – вигідно відрізнялась би від іншої, майже ідентичної за параметрами, гаслами і вождями партії.

Десять років тому національно-демократичні партії дуже «виручили» парламентські вибори 2002 року і можливість єднання довкола персони Віктора Ющенка. Створений тоді блок «Наша Україна» повів до спільної перемоги Народний Рух України, Український Народний рух, партію «Вперед, Україно!», Конгрес українських націоналістів, Ліберальну партію України, Молодіжну партію України, партію «Солідарність», Християнсько-демократичний союз, Республіканську християнську партію України, партію «Реформи і порядок».

А відтак сталося те, що, очевидно, можна вважати одним із найбільших програшів Віктора Ющенка, пов’язаним із долею його фракції і, відповідно, партії. Тріумф «Нашої України» на парламентських виборах 2002 року (24% голосів) танув протягом наступних років: у 2006-му та 2007-му «НУ» спромоглася набрати трохи більше половини від попереднього результату. Її блиск та занепад –відповідальність, передусім, їхнього лідера. «Я не хочу, аби партія перетворилася на закрите акціонерне товариство», – говорив він. Натомість не стало ані закритого, ані відкритого товариства – «Наша Україна» втратила подобу тієї структури, якою вона була колись.

Ясна річ, що розколи та переформатування випадають на долю кожної політсили, однак таке швидке падіння і таке подрібнення мало хто демонструє. Ставши президентом, Ющенко неодноразово підкреслював, що він не є вузькопартійним лідером, він є арбітром усієї нації. Так чи інакше, але на вибори-2006 «Наша Україна» йшла все-таки як блок Ющенка(туди увійшли: партія «Наша Україна», Конгрес українських націоналістів, Народний Рух України, Християнсько-Демократичний Союз, Партія промисловців та підприємців України, Українська республіканська партія «Собор»). Тоді, у 2006-му, Віктор Андрійович не підтримав «НУ» і не відкараскався від неї, натомість вигадав якусь третю, проміжну, позицію. По суті своїй – ніяку.

Так само довго, як і у 2002-му, коли після гучної відставки прем’єра Ющенка від нього чекали чітких месиджів щодо власних опозиційних дій, у «Нашій Україні» чекали ясно проартикульованих президентських послань. Не дочекались. Відтак почалася внутрішньопартійна «свистопляска», калейдоскопічна зміна імен та облич. У 2005-му, на установчому з’їзді Народного Союзу «Наша Україна», головою ради партії було обрано Романа Безсмертного, а його заступником – Петра Порошенка. Однак на виборах 2006 року не ці особи відкривали виборчий список НСНУ. «Наша Україна» балотувалася у складі пропрезидентського блоку, а першим номером його списку був тодішній прем’єр Юрій Єхануров. У 2007-му на дострокових парламентських виборах список очолював уже Юрій Луценко – спочатку відданий «ющенківець», а згодом – затятий президентський опонент.

У 2007-му, нагадаємо, був створений виборчий альянс між НСНУ та «Народною самообороною» Юрія Луценка. Новий блок назвали НУ-НС (прохання не плутати ці дві абревіатури). НУ-НС провів до парламенту наступні партії: партію «ПОРА», Європейську партію України, Народний Рух України, «Нашу Україну», Партію захисників Вітчизни, Християнсько-Демократичний Союз, «Народну самооборону», Українську Народну партію, Українську республіканська партію «Собор».

А на другому році президентства Ющенка в НСНУ почався період великого розколу, пов’язаний з «Універсалом національної єдності». Від «Нашої України» тоді відійшла, прихопивши уламки партії, ціла група впізнаваних облич. 7 грудня 2006 року на черговому з’їзді партії політрада НСНУ обрала своїм головою Віктора Балогу, 31 березня 2007-го – В’ячеслава Кириленка. Ще через півтора року, 27 грудня 2008-го, НСНУ очолив сам Віктор Ющенко, який і так протягом усього часу був головою партії. Щоправда, почесним головою, так би мовити, номінальним...

Складність дефініцій усередині цієї партноменклатури не приховувала головного: єдиного лідера, натхненника ідеї, який чітко знає, чого хоче, у цієї структури немає. Є, щоправда, Віктор Ющенко. Такий собі святий дух партії… Є у «Нашої України» і інший офіційний очільник – Валентин Наливайченко. Найсмішніше те, що обидва вони нині знову збираються на вибори – з залишками «Нашої України» в якості доважку. От тільки хто піде з ними? А хто – з Тимошенко? А хто проситиметься до Яценюка? А хто взагалі залишиться поза грою? Дізнаємось про це зовсім скоро, не мине й 11 місяців… Поки що зрозуміло одне – разом їх багато. Аж надто багато як на електорат однієї країни.