Від 1921-го до 1947-го: хроніка подій

Перший факт масового голоду мав місце в Україні в 1921-1923 роках. Поширенню голоду сприяли посуха і неврожай, який у 1921 році охопили найважливіші зернові регіони Росії – Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні – її південні степові райони. На півдні України восени 1920-го, взимку і весною 1921-го випало лише три чверті звичайної норми опадів. Катастрофічне становище було на Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині та Харківщині. Факт голоду в Україні в радянські часи замовчувався, натомість мова йшла лише про голодуючих Поволжя.

Загалом же на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 мільйонів селян. У цей же самий час голова Раднаркому УРСР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Велика Британія не знайде шляхів для примирення з Радянською Росією. Свті не дізнався всієї правди про трагедію в Україні, завіса над тодішніми подіями була напіввідкрита, і все ж благодійна організація Американська адміністрація допомоги (АРА) передала голодуючим дітям Українисто тисяч харчових пайків. АРА в межах дозволеного їй намагалася допомогти голодним українцям, хоча постійно перебувала під недремним оком комуністичної влади.

Остання ж наказувала вивозити мільйонами пудів хліб з України. При цьому навіть члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, не знали, скільки саме збіжжя було вилучено. Тільки 10 березня 1922 року партійні функціонери Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов, Косіор ухвалюють рішення щодо того, аби з`ясувати кількість вивезеного хліба. Внаслідок підрахунків було встановлено: до нового врожаю не вистачає 1,6мільона пудівзбіжжя.

1932-1933 роки

На початок тридцятих років припадає найстрашніший і наймасовіший голод. Почався він з нової хвилі колективізації. У квітні 1930-го було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспимусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Щоб заробити валютуна зовнішніх ринках (які потерпали від нестачі збіжжя внаслідок «Великої депресії», було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, і з колгоспів забирали майже весь урожай.

Внаслідок цього у сільських районах України почався голод. Паралельно із цим активізовувався селянський рух опору. За даними ГПУ, тільки на початку 1930-го в Україні відбулися 1716 масових виступів, деякі з яких кваліфікували «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Керівництво СРСР поставило завдання «покінчити з куркульським саботажем урожаю». Для цього партфункціонерам на місцях було наказано «зібрати збіжжя до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями». Йосип Сталін зазначав у листі Лазарю Кагановичу: «Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на справжню зразкову республіку».

Задля реалізації такої мети у 1932 році була прийнята постанова «Про охорону майна державних підприємств», більш відома як «закон про п’ять колосків». Згідно нього, розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.До того ж, в основних хлібозаготівельних регіонах були створені «надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК)». В Україні відповідну комісію очолив головаВ’ячеслав Молотов. Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). До таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів.

До «червоних валок» була додана і блокада внутрішніх адміністративних одиниць. Аби українські селяни не втікали в сусідні області Росії,де не було голоду, так звана «харчова» блокада України підтримувалась силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УРСР, а громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії, було заборонено провозити харчі без дозволу держави.Жодну допомогу голодуючим в Україні радянська влада не приймала: коли Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася до радянського консула уЛьвові з пропозицією відправити в Україну один мільйон центнерів зерна, їй було в цьому категорично відмовлено. За підсумкамисудовоїсправи за фактом Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932-1933 років складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців в частині ненароджених, за даними СБУ, становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.

1946-1947 роки

Третій голод в Україні був спричинений, зокрема, дуже складним станом сільського господарства після закінчення Другої світової війни. Було пограбовано і зруйновано близько 30 тисяч колгоспів, знищено тисячі сіл. Різко скоротилося поголів'я худоби. Коней залишилося на рівні 30% від довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43%, овець і кіз — 26%, свиней — 11%. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки. Розорене війною сільське господарство, яке потребувало допомоги, аби стати на ноги, ще більше було підірване засухою.

Та, попри це, держава аж ніяк не збиралась допомагати селянам України зіпнутися на ноги. Навпаки, як і на початку 30-х років, радянська влада здійснювала репресивну хлібозаготівельну політику, мали місце нереальні вимоги щодо зернопоставок у посушливі неврожайні повоєнні роки. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали голод майже в усій Україні. Найлютішим голод був узимку та весною 1947 року, перетворившись на голодомор.В цей же час багато українського збіжжя експортували за кордон.

Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. Близько 100 тисяч осіб знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок. Станом на липень 1947 року в Україні нараховувалось понад 1 мільйон 154 тисяч виснажених голодом людей. Поширювався й тиф. Від штучного голоду 40-х років за неповними даними в Україні загинув понад 1 мільйон людей.