УкрРус

Декомунізація на Волині: родина загиблого бійця проти перейменування села на його честь

  • Декомунізація на Волині: родина загиблого бійця проти перейменування села на його честь
    volynnews.com

Батьки 23-річного Петра Сусваля, який загинув на Донбасі в серпні 2014 року, виступають проти того, щоб село Жовтневе було назване на його честь. Нова назва населеного пункту "Сусваль" була запропонована у рамках декомунізації.

В селі живуть його батьки, брати, сестри. Родина - у шоці. "Хто дав цій владі право розпоряджатися пам’яттю нашої дитини, ні про що у нас не спитавши?", – справедливо обурюються батьки.

У сні попередив маму, що його вже немає

На долю Остапа Васильовича та Любові Трохимівни Сусвалів випало чимало випробувань. Остап Васильович – інвалід з дитинства. Пізно звела його доля з Любою. Але встигли пожити, хату збудувати і народити шестеро дітей. Ті повиростали і повилітали з батьківського гнізда. Залишився лише найменший – Петро. Він і мав доглядати батьків на старості. Адже після того, як Любов Трохимівна почала слабувати (інсульт, діабет), без сторонньої допомоги вони не можуть обходитися.

– Пєтька був дуже добрим, – втирає сльозу мама. – Я ж зі своїми болячками з больниц не вилажу. А він, як закінчив наше Оваднівське училище, завше по роботах десь був. Гроші давав на лікарства. Допомагав. Ми вже й веселля на липень планували. У нього така гарна дівчина була – Таня.

Плани цієї родини, як і багатьох інших українських сімей, поламала війна. Неочікувано для батьків, адже, по суті, був їхнім опікуном, Петра забрали до війська.

– Він тут у будинку прописаний, а повістка сюди не приходила, – досі обурюється Остап Васильович. – Ми думаємо, що він на роботі у Владімірі. Але ж два тижні немає. Такого не було, щоб він так довго не приїжджав. І тут один його товариш каже: в армії ваш Пєтька. Мені аж недобре стало: як так людину без повістки забрати? На вулиці перестріли і вручили, чи що?

Так у дім Сусвалів постукала війна. Добре, що амуніцію купували всією громадою. Адже тільки у перші місяці АТО з Оваднівської сільської ради (до якої входить Жовтневе) в армію пішли 52 чоловіки. На кожен телефонний дзвінок батьки чекали, як на свято: подзвонив – значить, живий. А у серпні якось довго не давав про себе знати. Материнське серце відчувало біду.

– Мені наснився сон: іду я з дочкою нашими могилками, відчиняю браму, перехрестилася, заходжу, дивлюся – Пєтька ходить. Хочу до нього підійти, а він мені: "Мамо, мене вже нема", розвернувся і пішов. Я проснулася від жаху. І серце так стиснулося…

– Як сьогодні пам’ятаю той день – неділя, святкують Незалежність. Жінка вийшла з хати, сіла на лавочці під горіхом, – почав розповідь про найстрашніше Остап Васильович. – Дзвонить телефон, вона підняла слухавку, а їй: "Высылай, с…, деньги, твой сын у нас в плену". Моя Люба – бриць, упала. Викликали "швидку", забрали в лікарню, у неї стався інсульт. Прибіг другий син. Виявилося, вони дзвонили всім по списку – братам, дівчині, казали, щоб висилали гроші, бо різатимуть руки-ноги.

У той час, коли нелюди телефонували рідні, Петро був у Дніпрі в госпіталі: його тяжко поранили під Савур-могилою, а особисті речі потрапили до рук терористів. Як потім розповіли бойові побратими, на блокпості залишилося тільки декілька солдатів. Напередодні до них приходив місцевий дідок і попередив, щоб утікали, бо інакше не виживуть. Дехто так і зробив. Петро Сусваль зостався. Його важко ранили 24 серпня. Хлопці винесли з поля бою, доставили у госпіталь, там він і помер 2 вересня, не приходячи до тями.

На гроші Петра претендує невідома невістка

Не встигли батьки отямитися від горя, як на них звалилося нове випробування.

– Син загинув, а діда з бабою по судах почали совати, – буквально ошелешив Остап Васильович. – Присилають бумаги і пишуть, що я – відповідач. Поховав сина і ще відповідати маю?! Знайшлось якесь стерво і каже, що вона наша "невістка" – у неї нібито дочка п’яти років від нашого Пєтьки! Вона у судах говорить, що у нас жила, картоплю-буряки полола. Та ми її в очі ніколи не бачили! Хай у суді сусідів попитають. Так не викликають! А нас заставили ДНК здати! Це вона так хоче поділити гроші, що держава виплатила за загибель сина.

І поки у родині Сусвалів обговорюють і чекають результатів тесту на батьківство, прийшла інша звістка – тепер село матиме їхнє прізвище! Верховна Рада перейменувала.

– Та яке вони право мали? У нас ніхто нічого не питався! Наша думка нічого не важить? Я цього так не оставлю. Я в рукопашну піду! Транспорт у мене є, доїду! – Остап Васильович показує спеціально для нього зроблений велосипед.

У Жовтневому не вірять обіцянкам влади. А село буквально кипить від обурення. Ні, не тому, що іменем загиблого бійця Сусваля назвали (хоча є окрема думка, що це прізвище носив не лише Петро, а й інші, менш достойні). Люди взагалі принципово проти перейменування.

– Ми зимою двічі збиралися на збори. Голова пояснював, що потрібно, згідно із законом, змінити назву села. Але два рази люди проголосували проти. Ми за те, аби лишилася стара назва. Лише один голова сільради Сергій Степанович Панасевич проголосував "за", – пояснив житель Жовтневого Андрій Горбач. – А тепер нам кажуть, що ми мали шанс змінити назву, та не скористалися ним. От десь там наверху і назвали село, як захотіли. А кому ж у ньому жити? Нам. Так для кого пишуть такі закони?

– Хто сказав, що назва села пов’язана з революцією? У нас є інша версія, – долучається до розмови директор місцевої школиЄвгенія Саганюк. – У 1951 році між селами Могильним (так раніше називалося Жовтневе) і Гнійним побудували військову частину. Тут базувалися льотчики. Вони не захотіли літати над Могильним – погана прикмета. А у них були карти позначені жовтим кольором. От Могильне і стало Жовтневим. А Гнійне через велику кількість ставків – Красноставом. Їм пощастило, перейменовуватися не треба.

– Якщо у них декомунізація, нехай змінять назву місяця жовтень, щоб навіть слова такого в мові не було! – обурювалися мешканці села.

Голова сільської ради Сергій Панасевич впевнений: люди бунтують через те, що доведеться змінювати документи і платити за це гроші. Переконати, що зміна назви села не коштуватиме його жителям ні копійки, ніяк не вдається – люди не вірять. На останніх зборах односельчан, що відбулися минулого тижня, пристрасті буквально вирували. Іноді здавалося, що зібралися просто покричати. Найголовніше – ніхто не розумів, хто подав пропозицію перейменувати село на честь загиблого Петра Сусваля. Раніше ця назва навіть не пропонувалася до обговорення! У такому вирі емоцій усе ж вдалося донести думку про те, що село Жовтневим не залишиться, потрібно перейменовувати. При відкритому голосуванні перевагу віддали Вересневому.

Все це засвідчено офіційно, і всі необхідні документи передадуть у Верховну Раду. Люди хочуть, щоб їх почули.

***

Після скандальних зборів знайшлася людина, яка зізналася, що це вона відстоювала пропозицію перейменувати село на честь полеглого героя. Це представник Інституту національної пам’яті на Волині Леся Бондарук. Свої думки із цього приводу вона висловила на сторінці у "Фейсбуку". От лише окремі тези: "До 21 лютого голова сільської ради Сергій Панасевич мав право, згідно із законом, ухвалити рішення на основі рекомендацій місцевих мешканців, але він цього не зробив… Я, як представник УІНП, неодноразово спілкувалася з ним і пропонувала різні варіанти назв, щоб допомогти у рішенні. Серед запропонованих звучали варіанти повернути Могильне, Ревень, і я пропонувала вшанувати пам’ять загиблого героя АТО Петра Сусваля, назвавши село на його честь, – Сусваль. Оскільки до 21 лютого пропозицій від місцевого населення та місцевої влади не надійшло, то їх в ОДА було сформовано на основі пропозиції вшанувати пам’ять загиблого героя. А далі, відповідно до закону, перейменування Верховна Рада здійснила на підставі рекомендацій Українського інституту національної пам’яті. До речі, держава має право не питати ні в кого дозволу, щоб гідно вшановувати пам’ять загиблого воїна, який поклав своє життя за її незалежність. І серед заходів вшанування є й право називати вулиці та села їхніми іменами. І назва села за прізвищем героя прирівнюється до державної нагороди, яка може посмертно так вшанувати його пам’ять".

Коментувати це не хочеться. Держава у нас має багато прав. Але державним представникам усе ж варто було самим приїхати й подивитися у вічі мами загиблого воїна, котра перенесла кілька інсультів і, плачучи, каже:

– Нащо з нами таке роблять? Забрали сина, привезли у домовині. Ми його похоронили й оплакали. Чому ж йому спокою на тому світі не дають, а нам на цьому? Одного прошу: залиште нас у спокої.

Держава має поважати думку своїх громадян.

Наши блоги