Півфіналістка шоу «Голос країни» Іванна Червінська: Тут я виросла і подолала комплекси

На цьогорічній сцені музичного проекту «Голос країни» за перемогу боролись три вокалістки із Франківщини, та тільки одна дійшла до півфіналу. Іванна Червінська – дівчина із села Печеніжин, Коломийського району. У цій розмові познайомимо вас із тендітною та сором’язливою українкою з великим серцем, володаркою неймовірного голосу. Іванна розповіла про шкільні та студентські роки, любов до музики та відвертості про участь у проекті.

– Іванно, чи займалась ти музикою і вокалом до проекту?

– Я, проста дівчинка із села Печеніжин, Коломийського району, яка з дитинства дуже любила співати, та це було тільки захоплення. У селі вокалом ніхто тоді не займався, у школі було тільки декілька музичних інструментів. У мене з дитинства було два захоплення: співи та малювання. У школі малювала різні стенди і співала у художній самодіяльності. Завжди була активною творчою дитиною.

– Хто розкрив твій потенціал співачки?

– Моя мама працює провідником на залізниці, її часто не було вдома, тому я завжди покладалась лише на себе. Я її розумію, вона заробляла гроші на мою та братову освіту. Мій потенціал спочатку розгледіли вихователі дитячого садочку, а у школі – вчитель Володимир Васильович, талановитий педагог від Бога. З приходом у нашу школу він почав займатися музикою, я потрапила під його опіку. Вчитель навчав мене музики, давав уроки вокалу та спонукав мене добре вчитись. В останні два роки школи я виконувала власний репертуар та співала у хорі. Володимир Васильович і відкрив мій талант. Я була тоді сценічною зіркою.

– Тоді ти і вирішила пов’язати своє життя із музикою?

– У мене не було музичної освіти, це мене засмучувало, бо я не могла поступити за музичною спеціальністю. Я розуміла, що мої музичні вміння завершуються малюванням скрипкового ключа. Тому вирішила вступати у художню школу, що у Вижниці.

– Знаємо, що ти навчалася музиці у Львові. Що спонукало тебе змінити напрям?

– Був щасливий випадок, коли до мого дому прийшла сусідка і подарувала моїй мамі газету «Порадниця», в якій було оголошення про вокальний конкурс у місті Винники, Львівської області. Сусідка запропонувала моїй мамі відвести мене туди, щоб я взяла участь у конкурсі. Всім було дуже шкода, що я не продовжу займатися музикою, а піду в художники. Вони хотіли, щоб я у такий спосіб попрощалась із музикою, ну і згадка буде на все життя. Мама без мого відома записала мене на участь у конкурсі, і вже після того повідомила мене. Я боялась і хвилювалась, та мені не було куди подітись. Пам’ятаю, що я не хотіла туди їхати, тому що конкурс відбувався на вихідних, а я хотіла на піти дискотеку. Все ж таки, ми з мамою поїхали до Львова.

– Розкажи про твою участь у конкурсі, та яке місце ти посіла.

– Для мене це був перший вокальний конкурс високого рівня. Приїхавши туди я зрозуміла, що не все так просто, як я думала. Учасників готували професійні викладачі вокалу. На кожну окрему пісню учасникам шили інші костюми. Ми не знали про це, тому що тоді не було Інтернету у кожній хаті, не було доступу до будь-якої інформації. Мені, простій дівчині із села було дуже не просто. Я приїхала із простими фонограми, які підібрав мій вчитель. Костюм був позичений: постоли від вчительки української мови, вишиванка від маминої подруги, запаска від сусідки. Приїхавши туди я зрозуміла, що всі учасники дуже скрупульозно готуються до виступів. Тоді, на сцені я сказала, що постоли у мене від бабусі, а сорочку я вишила власноруч. Це була не правда, я із страху вигадала це. Уже зараз, через роки я готова зізнатись про це. Я чудом виграла на тому гран-прі, виборола перше місце.

– Чим запам’ятався конкурс?

– Зараз ми з мамою посміхаючись згадуємо таку ситуацію: моя мама дізнавшись, що я виграла у конкурсі почала плакати від радості. В цей час до неї підійшла прибиральниця і сказала: «Жіночко, та ви не плачте, тут же все і так куплено». Найцікавіше те, що тоді ми з мамою не мали навіть де заночувати, не було можливості винайняти номер у готелі, і ми ночувати у поїзді. Тому, коли говорять, що такі проекти підкуплені, я розповідаю цю історію, яка трапилась зі мною, коли я виграла гран-прі у 2007 році.

– Що дала тобі перемога у конкурсі тоді?

– На конкурсі я познайомилася із викладачем, яка викладала вокал у Львівському державному музичному училищі ім. С. Людкевича. Вона запропонувала мені поступити у їхній заклад навчатися вокалу. Я погодилась, я не мала права не використати такий шанс. Варіант із художнім навчанням автоматично відпав.

– Чи складно було навчатися у музичному ВУЗі без музичної підготоки?

– За спеціальність я обрала музичне мистецтво естради. Там потрібно було співати і «попсу» і джазовий стандарт. Тоді перелякалась, бо не знала багатьох речей. Мені треба було вчитися набагато більше, аніж іншим студентам, бо музичної школи у мене не було. Я багато працювала, і ця праця не залишилась неоціненною. Під час навчання мені запропонували стати солісткою львівського етно-джазового гурту «ShokolaD». Вони музиканти, які грають українські пісні у джазових обробках. Та була умова – пройти стажування. Для мене це була дуже хороша школа у джазовій музиці. Біда у тому, що я виросла на тій музиці, яку слухала моя мама (Оксана Білозір та інші). А тут я познайомилась із радикально іншими звуками. У рамках стажування ми виступили у Польщі. Після того вони запропонували мені місце солістки у їхньому колективі. Я була шалено рада та із задоволенням погодилась. Вони вчили мене джазової музики, а я їх – української. У цьому колективі я проспівала близько шести років. За цей час ми записали два альбоми. В один із альбомів ввійшли аранжування пісень, які я запозичила у своєму селі. Ті пісні, які виконують на сільських весіллях.

– Зараз ти уже не співпрацюєш із гуртом «ShokolaD». Чим займалась після виходу із гурту?

– З минулого року я припинила нашу співпрацю, знайшла інший напрямок для себе. У чужому колективі не маю великого права щось змінювати, а я зрозуміла, що настав час робити щось своє. Коли я пішла було відчуття пустоти та ностальгії.

– На одному із випусків проекту «Голос країни» ти розповіла, що навчалася у Донецьку, і зараз не маєш змоги забрати власні документи. Розкажи про це.

– Коли я закінчила училище у Львові я поступила у Донецьку консерваторію імені С.С. Прокоф’єва на заочне відділення. На жаль, провчилась там тільки два роки через ситуацію в країні була змушена або припинити навчання, або перевестись у інший ВУЗ, чи забрати документи із закладу. Я дуже хотіла завершити навчання, але на той час через брак коштів не могла цього зробити. До сьогодні не можу забрати свої документи з Донецька.

– Ти не залишилась жити у Львові, а переїхала до Києва. Чому?

– Я дуже люблю Львів, та не змогла себе там знайти. Я почала співпрацювати із київськими музикантами. Мені запропонував співпрацю Ігор Закус, відомий джазовий бас-гітарист, людина, яка допомагає молодим перспективним музикантам. Він запросив мене до співпраці, я переїхала до Києва і почала працювати з Ігорем. З часом я познайомилась із прогресивним гуртом «Gypsy Lyre» – авторський проект гітарної музики. Одного разу вони запросили мене заспівати у ток-шоу «Джем-сейшн», під час якого народилась пісня «Летів пташок», яку я співала на сліпих прослуховуваннях «Голосу країни». Слова цієї пісні я поставила на свою мелодію. Ми домовились про співпрацю і записати декілька аранжувань.

– Це неабиякі досягнення у музичній сфері.

– Я довго хвилювалась, чи зможу самостійно чогось досягти. Я не смілива і у мене є багато комплексів: я боюсь сцени, хвилююсь, коли про мене відгукуються негативно.

– Чому вирішила податись на участь у «Голосі країни»? І з чого все почалось?

– Я слідкувала за проектом «Голос країни» віддавна. Багато моїх друзів потрапляли туди, хоча швидко вибували. Тоді я нікому не зізнавалася, що мріяла стояти на сцені «Голосу». Спочатку мене слухали продюсери, а вже потім виступала на сліпих прослуховуваннях. Коли я пішла на кастинг я думала, що не пройду і буду не форматом для такого шоу. Цього року було 5000 бажаючих з усієї країни, серед яких обрали 130. Якщо ти чогось дуже хочеш, то все складається так, щоб твої бажання здійснилися. Мені було приємно, що я пройшла із своєю піснею «Летів пташок» і те, що вона українською мовою. Я спрогнозувала такий хід подій: піду на прослуховування, мене не візьмуть, але люди оцінять і запам’ятають. Та все склалось не так, а – краще. Для мене це вже була перемога. З кожним випуском я думала, що піду, та я залишалася. Тільки одного разу була певна, що зостанусь – та пішла.

– Ти створила український образ: вишиванка, виконання українських народних пісень. У такий складний для країни час, це ще більше «чіпляє».

– Я читала коментарі, про те, що голос України вигнали із проекту «Голос країни», мовляв проект без мого голосу втратив себе.

– Твій образ української дівчини у вишиванці зачарував всіх.

– Я дуже хвилювалась, і твердо хотіла бути у вишиванці. Стилісти проекту повинні затвердити образ артиста, тому я нервувала, чи не змінять мій образ. Багато учасників не були згідні із стилістами, коли їхні образи змінювали. А я просто підійшла і вперто попросила залишити мою вишиванку.

– Що було найважчим, чи найстрашнішим у проекті?

– Найстрашніше було виступати на сліпих прослуховуваннях: трусились руки і підкошувались ноги. Під час виступу у мене зірвався голос, та мені здалось, що глядачі цього не помітили. Але була певна, що судді звернули на це увагу. Побачила, що до мене повернулась Тіна Кароль і наприкінці виступу я заплющила очі і не побачила, що Святослав Вакарчук теж повернувся. Від початку я хотіла потрапити у команду Святослава, це була моя мрія.

– Як працювалось із Святославом Вакарчуком, музикантом високого рівня?

– Коли я познайомилась із Святославом, зрозуміла, що не помилилась у виборі тренера. Він дуже відкрита та щира людина, хороший друг і наставник. Працювати з ним неймовірно цікаво. У роботі Святослав прислуховувався до наших побажань, міг сидіти до останнього задля того, щоб вийшов чудовий результат. Святослав дозволяв учасникам виконувати ті пісні, які ми хотіли.

– Що для тебе проект «Голос країни»?

– Я пройнялася проектом до останньої нитки. Тут я виросла та поборола багато комплексів. Раніше мені, мабуть, не вистачало похвали, а на проекті у свою адресу чула тільки позитив. Я не сподівалась потрапити у прямі ефіри,тому що було дуже багато сильних учасників. Я дуже вдячна Святославу, що він повірив у мене. Я вже повірила у перемогу, я «мало не сіла у ту маршрутку». Мені дуже хотілось записати пісню та зняти кліп, бо самотужки це зробити дуже важко.

– Що ти відчула, коли довелось покинути проект?

– Був момент, коли мені самій хотілось піти з проекту, бо було важко. Я навіть просила своїх близьких, щоб уже не голосували за мене. Та це швидко пройшло. Адреналін і насолода, які я отримувала на сцені не порівняти ні з чим. Я ні про що не шкодую, я знайшла більше ніж у мене було. Святослав пообіцяв мені свою допомогу у будь-який час.

– Розкажи про свої подальші плани.

– Коли відразу після ефіру мене запитали, що робитиму далі, я відповіла: «Хочу на Мальдіви». Тиждень після проекту я відпочиватиму. Репетиції зранку до ночі, виступи – все це виснажує. Прямі ефіри – це страшний стрес.

Святослав сказав, щоб я проявила ініціативу, і він мені допоможе. Планую рухатись у тому ж напрямку і записувати пісні. Якщо зараз, після проекту я не буду нічого робити, то про мене всі забудуть. Хочу податись у творчість. Тим паче, у мене є велика найщиріша група підтримки. Я і не сподівалася, що за мене всі так хвилюються. Після останнього мого ефіру, у так званій «кімнаті стресу» я давала коментар і помітила, що оператор почав плакати.

– Чи приїдеш із концертом до рідного села, у Печеніжин?

– Мої односельчани дуже за мене вболівали та переймались, тому я обов’язково буду змушена викроїти свій час і приїхати. Всі кажуть, що пишаються мною і навіть після того, як я покинула проект всі сказали, що я для них переможниця. Тому, мені хочеться віддячити їм, зробити хороший жест.

Сніжана Саманчук