УкрРус

Табір 51-ої бригади під Волновахою розстріляли безжально та показово

Ранок 23 травня два роки тому почався зі страшної звістки: під Волновахою бойовики розстріляли українських солдатів. Бійці 51-ї окремої механізованої бригади, місяць як мобілізовані, не бачили ще війни і не здогадувалися, що вона може бути за 100 км від оплоту сепаратизму Донецька.

По табору наших військових глибокої ночі відкрили масований вогонь. Хлопці спали, тому стали зручними нерухомими мішенями. Тоді вбили 18 волинян і рівнян, ще стільки ж отримали важкі поранення.

Про це йдеться в матеріалі газети Волинські новини №17 від 26 травня 2016 року.

Після бою під Волновахою були облога Савур-Могили, збитий літак із десантниками, Іловайський котел, вихід із Дебальцевого, інші гарячі точки на мапі окупованого Донбасу. Втрат багато, за офіційною статистикою, загинули майже 2700 осіб. За кожною цифрою – чийсь син, коханий чоловік, батько, брат. Та Волноваха – перша велика кров, перше жахливе непорозуміння неоголошеної війни, трагедія, в якій уже не шукають винних. Не маємо забувати хлопців після того, як поставили акуратний пам’ятник на Алеї Героїв і пом’янули в річницю.

31-річним там загинув мій однокласник, молодший сержант, навідник-оператор бойової машини Дмитро Йовзик. У його глибоких карих очах завжди було тепло, на обличчі – усмішка.

Після школи однокласники якось погубилися. Ніби більшість у Луцьку, та бачилися рідко. Лише виловлювали новини: хтось одружився, у когось друга дитина народилася, інший на заробітки виїхав. Про Діму теж доходили скупі відомості: відслужив строкову, одружився, розлучився, взяв другу жінку, влаштувався працювати водієм маршрутки.

Не знаю, чи роботодавець так поставив, чи Діма сам вибрав маршрут №1, що починався в його районі, наприкінці Дубнівської, проїздив повз рідну школу-інтернат і школу №7, де навчався у початкових класах. Усіх знайомих по вулиці, по школі, родичів однокласників, учителів він возив безплатно. З усмішкою повертав гроші, передані за проїзд, як бачив знайому людину в салоні. Часом таких «пільговиків» сідало з десяток. До пасажирів був доброзичливим і ввічливим, не чули від нього криків на кшталт: «Передаємо гроші, бо не рушу!».

У квітні 2014 року Дмитра Йовзика мобілізували до Збройних сил України. Вже у травні разом зі своїм підрозділом він прибув на позиції біля міста Волновахи для забезпечення порядку під час президентських виборів. Напад на табір стався третього дня, як волиняни приїхали на Донеччину.

Колеги-перевізники купили Дімі бронежилет, але його вже не було серед живих. Мати втратила єдиного сина (старший брат загинув раніше в аварії), не дочекавшись онуків. Без чоловіка залишилася молода дружина.

Посмертно молодшого сержанта відзначили медаллю «Захисник Вітчизни». Української Православної Церкви Київського Патріархату «За жертовність і любов до України». У школі півроку тому встановили меморіальну дошку. З неї Діма дивиться на своїх учителів, на школярів добрими проникливими очима. Співчутливим, надійним, безкорисливим його пригадують педагоги.– Діма навчався середньо, у міру своїх можливостей, – розповідає вихователь Лілія Куксенко. – А людиною був дуже хорошою. Завжди допомагав учням і вчителям. Працьовитий хлопчик був, що не попросиш, завжди виконає. Доброзичливі, гарні, спокійні очі закарбовані на портреті. З дітьми на виховних годинах говоримо про подвиг нашого випускника. Це справді приклад самопожертви.

Що ж сталося в таборі 51-ї ОМБ під Волновахою? Солдати зупинилися на ночівлю у полі, не окопалися і не привели до готовності бойову техніку. Блокпост не облаштовували, чекали, коли вранці підвезуть колючий дріт. Спали у наметах, чергував один наряд. Перед тим розвідку на околиці не відправляли, натомість приязно балакали з місцевим населенням. Дехто попереджав бійців, що на них можуть напасти. Але хлопці не передчували небезпеки, бо були далеко від зони бойових дій і не виконували завдань АТО.

на джипах і двох інкасаторських бусиках. Без розбору почали гатити по наметах, машинах із автоматів, протитанкових гранатометів, мінометів, ПЗРК. Це була ніби . Один снаряд поцілив у бойову машину наших військових, здетонував боєкомплект. Атака була такою раптовою, що заспані військові не змогли повноцінно відстрілюватися. Поранених волинян добивали снайпери, які причаїлися у лісі. Підкріплення з вертольотів Мі-8 прибуло вже після побоїща. Коли сепаратисти втекли, а в полі лежали тіла захоплених зненацька, підступно розстріляних солдатів. Чи встигли вони зрозуміти, що ж сталося?

Військові експерти «низький рівень бойової і тактичної підготовки, відсутність розвідки місцевості, відсутність бойової охорони, некомпетентність керівництва». Висновки є, людей – немає. У Волновасі встановили пам’ятний знак на місці нерівного бою. Чотирьом полеглим лучанам з ініціативи міськради у їхніх навчальних закладах розмістили меморіальні дошки.– Діма ніколи нікому не бажав зла, завжди усміхався, хай що мав на душі, – пригадує однокласниця Христина Хвойнікова. – Після школи не забував про однокласників, при зустрічі щиро розпитував, як справи. Був працьовитим, не цурався будь-якої роботи. Та, на жаль, його життя було дуже коротким. Ми пам’ятатимемо його непідробну усмішку, оптимістичний настрій і шануватимемо пам’ять. Він віддав життя за мир в Україні.

– У паралельному класі дівчинка хворіла на лейкемію. Коли вона померла, Діма першим до мене прийшов і сказав, що хлопці з оркестру хочуть заграти на похороні, – пригадує один випадок вихователь Ольга Мілих. – Він кілька років ходив на трубу, був душею того складу духового оркестру. Завжди відгукувався на людську біду, тому до нього тягнулися.

Провідуючи могили родичів на міському кладовищі у Гаразджі, обов’язково заходимо до Діми. На Проводи біля його пам’ятника наскладали гірку з пасочок і крашанок. Ім’ям Дмитра Йовзика пропонують назвати одну з вулиць у Луцьку (із тих, що підлягають перейменуванню). Досі не віриться.

Ольга ЮЗЕПЧУК

Наши блоги