УкрРус

Іконописець з Дрогобича: українець – це людина, яка розуміє, що відбувається

  • Іконописець з Дрогобича: українець – це людина, яка розуміє, що відбувається | фото 1
    1/30
    © Facebook Лева Скопа

Художник, реставратор, іконописець, мистецтвознавець, науковець, рок-музикант, поет, композитор, драматург, волонтер… Все це – про одну людину, 62-річного мешканця Дрогобича Лева Скопа. При зустрічі з ним перше, на що звертаєш увагу – це його яскрава зовнішність. Потім відчуваєш потужну харизматичність. Коли ж пан Левко починає говорити – розумієш: його можна слухати годинами…

Лева Скопа добре знають серед інтелігенції – завдяки 15-літньому викладанню у Львівській художній академії, чималій кількості мистецькознавчих праць і періодичних художніх виставок творчого доробку.

"Пан Левко? А як же – знаємо, знаємо!", - скаже вам чи не кожен майданівець, якщо запитаєте про Лева Скопа. Бо він вистояв Євромайдан від першого до останнього дня – а після втечі Януковича мусив навіть лікувати наслідки революційних подій у львівській лікарні. І хоча тоді 60-річний чоловік нарівні з молодими хлопцями боронив наметове містечко від численних штурмів, знають його все ж більше як людину, яка розписувала для самооборонівців щити і малювала для них ікони-обереги. Ікони, які за словами самих хлопців, наділені силою рятувати і обороняти від біди.

А сьогодні пана Левка завжди чекають наші захисники на сході України, куди він частенько возить ікони, волонтерську допомогу, придбану на кошти, отримані від продажу своїх картин, та хороший настрій.

"Мені в кайф робити те, що я хочу"

- Чим займаюся, питаєш? Різного потроху… У нас, львівських хіпі, є своя тусня – збираємось, на гітарах лабаємо, дурака валяємо… Лірика в мене виходить. П`єси пишу. Ось вже багато років поволі займаюся реставрацією дрогобицького храму Святого Юри – тут збереглися автентичні розписи, можна годинами їх роздивлятися, розповідати про них… Майстерня в мене тут є – буде час, зайди глянути, у мене там особлива атмосфера, навіть трохи гітар з моєї колекції є. У мене їх всього десь біля 60. Ікони малюю, виставки мої проходять час від часу. Зараз ось по Донбасу їздить виставка моїх ікон, мальованих на гонтах – це такі дощечки з покрівель церков.

Словом, нічого не роблю – кайфую!

От чого ти смієшся? Це серйозні речі… Я до того у Львові в художній академії 15 років викладав. А років зо три-чотири тому (не рахую, якщо чесно) мені просто не продовжили контракт. Сказали, що я заважаю… Розумієш, у кожного ж з нас є своє минуле. Я от – з родини репресованих. А це означає: крок вліво, крок вправо – розстріл. Що я маю крім честі? Нічого. Які блати? Які незаслужені оцінки?.. От мене й попросили на вихід. Студенти з 4 курсів писали листи на мою підтримку, аби я залишився.

Якщо чесно, тоді це стало для мене страшним ударом. Бо якщо коли ти йдеш коридором, студенти верещать і ніхто додому не хоче йти – мабуть, я їм таки був потрібен. І вони мені були потрібні. Але певно Бог вирішив, що 15 років викладання – то для мене достатньо. Що ж? Най буде, як Богові угодно.

Але я продовжую видавати наукові роботи. Ось знов купа книжок моїх виходить. Зайдеш в Києві в книжковий магазин – легко їх побачиш, вони такі кольорові, гарні. І про Пересопницьке Євангеліє, аналіз техніки, технологічний іконопис. Зараз ось виходить методика іконопису, про стилі в мистецтві. Стараюсь писати ці підручники-методики так, щоб легко любий чоловік міг навчитися. Без умняків, а щоб от ти прочитала – і всьо понятно.

Я взагалі вважаю, що не буває дурних студентів – бувають погані викладачі. Якщо я своїй групі щось розповідав, а вони не розуміють – значить, я щось не так сказав. Значить, треба роз`яснити. Сподіваюсь, в академії мені це вдавалося. Принаймні, дисертації багато моїх студентів позахищали...

Коротше – я кайфую. Мені в кайф робити те, що я хочу.

Так, іде війна. І в моєму житті зараз нема нічого, крім війни. Їжджу на схід – і там треба ікона, і там треба. Аукціонів вже цілу купу проводили, де я брав участь. Ото подзвонять, що роблять аукціон на підтримку армії – я тільки питаю, яка треба ікона - більша, менша. І куди занести роботи. І ми разом з колишніми студентами кидаємо всі свої справи і сідаємо, малюємо… А тоді знову дзвінок: продалася твоя ікона. Тішуся. І в Іспанії вже мої ікони є, і в Польщі, і в Чехії, в Америці – в багатьох країнах.

Фото: Facebook Лева Скопа

"В середині в мене – суцільні мати. Не можу інакше передати те, що робилося на Майдані в лютому"

Я колись і не думав, про те, щоб видавати свої вірші. Якось ніколи те заняття всерйоз не сприймав. Написав 5 тисяч чи 100 тисяч – яка різниця? Взагалі-то я більше музику пишу, а не слова. Але якось колега, з яким лабаємо разом в "Чорній Дебрі", підбив разом пісні писати. Але мої студенти були скинулися стипендіями і видали мою книжку з віршами. І влаштували презентацію в центрі Львова, в картинній галереї… Я весь наклад пороздаровував, лишився лиш один примірник – бережу його.

Другу книжку я присвятив своєму колезі-лабуху, який помер.

А третю – моїм прекрасним студенткам. У мене чогось завжди більше студенток було, ніж студентів. Мабуть, Бог мене більше любить, ніж кого іншого. Ну буває таке – я тут навіть ні при чому (сміється).

Всього у мене вийшло може зо 5 збірок віршів. Ну і п’єси окремо. Вони в мене скорш як для "театру абсурду" і їх, певно, дуже складно поставити.

Під час Майдану дуже багато писав. Два-три дні – і вірш готовий. Але я ото люблю по-приколу роздаровувати те, що пишу, малюю… Тому написане під час Майдану зараз вже не зберу.

Єдине що вийшло – мої спомини про Революцію Гідності. Але вони – як би так сказати?.. Кастровані, чи що… Подзвонила якась дамочка і попросила розказати про Майдан. То мусів культурно, без матів говорити…. Розказав, як ми з Миколою Походжаєм почали були оту йолку робити. Як купу акцій, проектів проводили. Як щити та ікони на дошках з Майдану малювали. Скільки намалював, що й з ліку збився.

Але то піна все. Бо в середині в мене – суцільні мати. Не можу інакше передати те, що там робилося. Особливо в кінці лютого.

"Тут вбитий пацан, тут вбитий пацан, а я, старша людина, живий… Було відчуття безсмисленності життя"

Тоді, 18-19-го лютого я був там. На Майдані. Серед тих, хто йшов в атаку. І на "беркут" йшов, і каменюки кидав. Поранення тоді отримав. "Беркут" побив дуже. Так, що в Фейсбуці навіть вже написали, що нема мене в живих – ті, хто бачив, як вони мене гамселили.

Але я тоді вирвався. І лиш коли на Майдан вернувся – помітив, що телефона нема в мене. Згубив. Та й зв`язку ж тоді не було. А в інтернеті, кажу ж, вже показали, що вбили мене…

То були страшні три дні… Знаєш, коли мене раніше запитували про натхнення – я не знав, що це таке, гадав: так, дурниці якісь. Ну як це так - не хочеться малювати!.. Взнав про натхнення 21 лютого. Коли зрозумів, що не хочу ні малювати, ні взагалі нічого… Які картини? Які вірші? Яка музика?.. Тут вбитий пацан, тут вбитий пацан, а я, старша людина, живий… Було таке гнітюче відчуття безсмисленності життя, що складно сказати. Мене просили щось намалювати, а я кажу: ні, хлопці, не хочу. Маю право не хотіти. А через силу це робити не можу – бо ікона то молитва…

Три дні. Бойня. І я наче собі не належу.

Коли похорони почалися – мені взагалі кришу рвало. Просто рвало. То був якийсь суцільний запой… А в мене тоді вже легені були порвані. Бо вони ж нас труїли якимись сильними газами. Куля летить - і в одного лиш влучить, а газ же не вибирає – всіх вражає…

Фото: Facebook Лева Скопа

Знаєш, коли на Майдані було найтяжче? В ті холодні часи, коли нікого не було. І не знаєш, що робити. Сидиш в тому наметі – а чого сидиш? Скільки сидіти мусиш?

Наш перший намет, який якраз біля Будинку профспілок стояв, "беркут" розбив 11 грудня, як штурм Майдану був. Пам`ятаю, неділя була. Зібралося повно народу. Поспівали, побухали – і розійшлися… А ми – лишилися. Мені чогось зразу було зрозуміло, що цієї ночі буде штурм. Кажу: хлопці, дивіться – там кільце замикається. Не слухають…

Об 11 вечора я ліг – повністю одягнений, хоча намет у нас був теплий, добре облаштований. Хлопці, буде штурм! – кажу. Знов не слухають. Коли о 1 ночі – галас: штурм почався!

Схопився, вибіг з намету з палицею в руках – вхопив перше, що до рук втрапило. То видерли з рук, бо "у нас мирна демонстрація". Ага, мирна демонстрація… Йшли стєнка на стєнку тоді. А ніч же! Тільки о третій ночі на заклик "Київ, вставай!" почали стікатися люди звідусіль… І досі перед очима стоїть. Тоді, о третій ночі, я зрозумів, що ми перемогли. Знову. Але ж нас могли і задавити тоді.

А на ранок, десь о 9-й повертаюсь я на Майдан. Іду, змучений абсолютно. Аж дивлюся – а наш намет розбитий. Вони тієї ночі три намети змели. Там всі наші речі були…

Після того жили ми в підвалі – майже поруч від того місця, де намет стояв. У периметрі. Я там зразу майстерню собі облаштував, постійно малював. Постійно! Люди заходили – і зразу хреститися починали, молитися. Бо я тоді дуже багато ікон малював на дошках з Майдану.

"Брате, я тут на Майдані ікони на дошках малюю – що тобі намалювати? А він каже: намалюй мені янгола"

На Майдані багато моїх ікон погоріли – одна лиш колодка лишилась, зараз десь там в музеї Майдану виставляється. Ну і в людей з Майдану багато в кого є. Але ж я не буду в них забирати.

Знаєш, як то трапилось? Зробив я виставку в Українському домі на підтримку Автомайдану. Перед тим в інтернеті на продаж їх виставив. Вже пару штук і купили. А я й думаю собі: от людина аж дві ікони зразу купує – намалюю я їй ще й бонуса, Святу Наталю. Це було 17 лютого. А 18-го почався штурм. Мені подзвонили і сказали про це десь о 9 чи 10 ранку – то я й рвонув туди, без броніка, без нічого. Туди, де суєта, де снайпер стріляв…

А тим часом "беркут" взяв штурмом Український дім. Де моя виставка була. Я, чесно, був вирішив, що "беркутівці" покрали. А чого ж? Зайшли – а там ікони класні. То й позабирали. Ну, думаю, вкрали – і Бог з ним. Аж потім мені хлопці розповіли, що хотіли мої ікони порятувати і прямо під час бою позабирали їх і перенесли в Будинок профспілок. Там вони й погоріли.

І ті, що в каплиці на задньому фоні стояли, ще на полотні мальовані – Свята Родина і Святий Аскольд - теж погоріли… Тоді ще священик, що їх святив, трохи від вогню постраждав. Він мене попросив намалювати саме цих святих. А коли ми зустрілися вже після, він все бідкався, як йому шкода того Аскольда, що я взяв велику дошку і тут же намалював йому Святого Аскольда. Зараз той образ в церкві Святоого Миколая на Аскольдовій могилі. А цим літом ще там на Аскольдовій могилі велику ікону малюватиму – заготовку вже зробив. І з майданівцями разом великого хреста встановили там…

Отак воно якось все – хоч не хоч, а переплітається.

Фото: Facebook Лева Скопа

Скільки історій було за той час – не передати! От хоч коли 19 числа вночі стояли біля стели – ми тоді там щоночі чергували. Аж тут підходить чоловік поранений, весь у бинт замотаний, з бородою. Питаюся: що сталося, воїне? А він каже: та ото був у касці – а вона зависока була така. І коли снайпер стріляв – її як обрізало. Ну й мене, каже, царапнуло добряче. Але ж не вбило!

Я йому тоді й кажу: брате, я тут на Майдані ікони на дошках малюю – що тобі намалювати? А він каже: намалюй мені янгола… А тоді пропав. І я забув про ту обіцянку, і він не нагадував.

Вже по Майдану лежу я в лікарні. Тут заглядають до мене в палату: вас там майданівець чекає. Виходжу. Сидить хтось такий лисий, поголений. Каже: Левку, пам`ятаєте, ви мені іконку обіцяли? Ну, я багато кому обіцяв, але давай хоч зараз намалюю. І дивлюся на нього далі. А він: ви мене не пізнаєте? То ж я – Михайло зі Старого Самбора. То ясно що не пізнаю – ти ж бородатий був тоді, замотаний – а зараз чистий, поголений, в піжамі. Втішився я дуже, що з ним все добре. Питаю: що ж тобі намалювати? Архангела? А він каже: ні, намалюйте мені лик розіп`ятого Христа. Я зразу побіг по лікарні, знайшов невеликий шмат фанери – і намалював лик Христа. А на другий день ми її посвятили.

Дзвонив мені днями. Питає: як ви? Та трудно, кажу. А він: а я на війну йду…

Для перших аукціонів на потреби бійців АТО я малювати почав ще в лікарні. Бо війна ж почалася для нас ще тоді, на Майдані, вночі. Багато в кого була паніка – але в нас її не було. Тому вже в лікарні я намалював цілу серію ікон. Студенти мої у Львові в палаці на Коперника зробили аукціон – багато робіт тоді продали. Так і почали воїнам допомагати – закупили перші двадцять броніків тоді…

"Що я робив на Майдані? Тисячі селфі!"

Знаєш перехрестя Інститутської і Шовковичної? От там я газу і нахапався. Коли почався бій – вискочив без маски, без нічого. Навіть балаклаву не одяг. А там шумові гранати все вибухали. Аж дивлюся – а переді мною якийсь рожевий газ. Ну точно якусь хімію використовували. Це було в обід, 18 лютого.

Ну, газ пустили – то що робити? Шаликом тако обмотався – і далі собі камінням по "беркутам" жбурляю. "Діду, - кричали мені хлопці, - не кидайте каміння, не переводьте снаряди!". Ну то як це не кидайте, коли усі кидають?..

І от наче така біда чорна – а було й веселого трохи. Кидаю я каміння, аж тут дамочка до мене підходить, симпатична така. Каже: це ви той знаменитий художник з Майдану? Ну, все, понятно, пішов процес… А розумієш – є в мене слабкість: страшно люблю селфі. Ото як питають, що ти робив на Майдані? Тисячі селфі. Дєвчонок скільки було – мати рідна!..

Коротше, ми з нею ото обнімаємось і робимо селфі. А тоді дивимось, а вона на фотці в масці, я – в шалику. Хоч вбий, ніхто нас не взнає. То ми зразу все те познімали – і знову фотографуватися. Тоді, видно, я газу й нахапався…

Фото: Facebook Лева Скопа

"Розумію причину тієї катастрофи – дебілізму російської провінції"

Знаєш, я по світу попоїздив чимало. Бував на купах конференцій різних. Тому я розумію, що таке Європа. По Росії теж свого часу довелося покататися. Тож можу сказати, що розумію причину тієї катастрофи – дебілізму російської провінції.

От тобі розкажу зараз, що сам бачив – а ти тоді й сама про причину здогадаєшся.

За Вологдою – прекрасна земля, чорнозем. І – землянки. Таке щось на півметра над землею виступає і стріха зверху. Ну таке – мабуть, неандертальці або які дикі племена і то культурніше житло мали. Довкола землянок – лахи розкидані, ще якась х*рня. Мужики в карти грають. Хтось на тракторах кудись їде, щось робить – але в цілому катастрофа повна.

І от підходиш ти до людини, кажеш: ну в вас же така земля благодатна – робіть же щось!.. Знаєш, що у відповідь? "Подожді. І у вас будєт, как у нас". І то він не погрожує, що принесуть свої порядки. То в нього мрія така.

Або питаєшся: слухай, а чого у вас такі низькі будинки? – "А зачєм дом ввєрх строіть?".

Ти розумієш? Там же чума. На кожному підприємстві - величезний наркодиспансер, постійно самогубства, люди вішаються. У них про таких кажуть: парашутисти.

Якось були ми там на будівництві. І треба нам був трактор. Знайшли одного. Подивились – наче трохи рулити вміє… Зробив він роботу. Ми й питаємося: вам гроші дать чи горілку? "Канєшно, водку!". Дали йому пляшку – а він відкоркував, прямо з горла тут таки її всю випив, а тоді бере жменю землі – і їсть… І примовляє: "ето ж наша мать-зємля руская"... Ми тільки перезирнулися між собою.

Я чого це розповідаю? Тому що таку націю не перемогти. Вона – непереможна. Бо от такій людині дають форму, дають автомат – і кажуть: "Ето хохли Союз развалілі! Ми ж такая большая страна билі". Все! І "хохли" в них винні в усьому…

Один мені якось було каже: "відєл би ти макєт нашей дєрєвні в сєльсовєтє!".. Макет – то радість для них. І воно ж віре, що то таке колись буде в реальності. Така собі вічна віра в комунізм. Хоча він же каже: "понімаю, што может і нє дожіву до етого" . Ти розумієш, яка страшна сила? Парадокс, що й інтелігенція так само гнила…

"У бабці до кінця життя був страх, що як собаки гавкають – то по когось з нас "радянські" йдуть"

Я сам – з сім`ї репресованих. Дідо мій мав хату-читальню, належав до сільської інтелігенції. То тривало і за Польщі, і при німцях – в усі часи. А тоді прийшли радянські. І "добрі люди" зразу їм і донесли, що "він при німцях тут Шевченка ставив"… Понятно, що то лиш привід був. У нашої родини були зв`язки з Лісом. І мама зв`язковою була. То зразу пальцем і показали. Ну а ще й заможні були…

А інші діда попередили, що прийдуть до нас. А тоді вже розстріли йшли массово. От дідо й каже мамі і бабці: ви йдіть у ліс, а я лишуся. І далі було, як ото лиш хіба в кінофільмах так буває. Він лишився. Його замордували. А мама з бабцею 5 років ще ховалися по лісах-по криївках. І ніхто про діда нічого не знав.

Фото: Facebook Лева Скопа

Ми вже повиростали, як раз отуто-во біля магазину зібралася якось тусня. І зайшла мова про те село, де дід жив. А мене й питають: ви з того села? А кому ви будете? – Та Лазару, - кажу. Тут одна старша жінка (вона вже померла) і говорить: "от я вам розкажу, як вашого дєда зачепили за ноги, забитого, і тягали по селі, жеби хто заплакав". Ну, мама й бабця якби були поміж людьми чи в дворі якому – то все-одно кришу рвело б і скакла б котра… Потім його десь кинули. І хлопці – явно ризикуючи життям! – з дощок зі старої фіри збивають домовину і тягнуть його на руках у сусіднє село. Не знаю, чим – лопатами чи руками, але вирили могилу. І поховали його.

Бабця померла – так і не знала нічого. І мамі не сказали. Лиш в 1991 році прийшли до мами та розповіли, що там-то й там-то її тато похований. Ясно, що ми всі туди поїхали. Розрили могилу – за стільки років тіло вже розклалося, але по гудзикам на кальсонах таки пізнали, що то дідо. Пам`ятаю, я так плакав… Перезаховали ми дідуся біля його рідного брата, який 10 років відсидів у Сибіру.

У моєї бабці до кінця життя був страх, паранойя, що як собаки гавкають – то по когось з нас ідуть. І то означало, що ми не боялися нічого. Не можна нас було ні залякати, ні заборонити що. До церкви ходили. Радіо "Свобода" слухали. Рок-н-рол грали. "Україна – сплюндрована мати" співали… Бо я ж бо саме страшне бачив вже. Мене нічим вже не здивуєш.

"Вже на війні вперше стріляв з РПГ і з "макарова". До того – пацифіст був, най Бог простить"

Як в зону АТО їздити почав? Так скажу. Свої 60 років я святкував у лікарні, під крапельницями. Але постійно малював ікони – більші, маленькі. Ще перед Майданом робив проект – малював 365 ікон на гонтах - для онкохворих діточок. На відкриття цієї виставки приїздив до Львова на один день – а тоді зразу повернувся на Майдан. Коли ми ті ікони спродали – купили дуже дороге обладнання. Воно у Львові зараз. В лікарні тоді почав ще один проект – теж на онкодиспансер. Хотів персональну виставку ще зробити. Я на той час вже рухався, але стан був ще не самий класний – таблетки, уколи, крапельниці… Але почав-таки робити.

Коли мене виписали з лікарні – ми таки зробили ту виставку. І купили броніки. Я вже тоді почав приставати до всіх потроху: візьміть мене в АТО та візьміть мене в АТО… В армію мене не беруть чогось. Та я на додачу – ще й хіпі, пацифіст. То я вже аж на війні вперше стріляв з РПГ та "макарова". Знаєш, що то таке - РПГ? Ох і мощна вєщь! АК для мене трошечки не тойво, бо я без окулярів трохи підсліпкуватий, то попав лише раз. А РПГ візьмеш – нормально. Тут вже не промажеш!

А раніше я ж пацифістом був – най Бог простить. Свого часу навіть від армії відмазався. Тепер все навпаки. Просився тоді у всіх волонтерів. Бо як ті самі хлопці-майданівці зразу в Нацгвардію пішли – там же не було нічого. І потяглися туди зразу буси за бусами, буси за бусами… Я кількох наших хлопців-волонтерів змучив – все казав їм: ну хлопці – вам що, впадлу? Самі їздите, а мене не берете!.. Ну, то таке. Тоді вони почали й мене брати.

Фото: Facebook Лева Скопа

"В Станиці малював Покрову під прицілом снайпера"

Першим було місто Артемівськ. Багато там з місцевим людом спілкувався… З того часу вожу в АТО свої ікони – великі, маленькі – і бійцям роздаємо.

Зараз вже не пригадаю, для якого міста робив перший іконостас. Здається, це Красний Лиман був. Після того багато їх робив. Але ж весь час хочеться планку підімати. Тому коли Микола Походжай запропонував провести перший фестиваль миру в Станиці Луганській – я радо підтримав таку ініціативу.

Набрали ми тоді повні машини кульок, голубів, я фарби повно набрав – і їдемо до Станиці. Починаємо стіночку шукати, щоб мурала намалювати. І натрапляємо на розстріляний клуб. Величезний такий – і стінка, здається, дивиться на мене. То я й кажу: це – моя стіна.

Почали думати – що ж його намалювати. Я пропонував ікону – може, Архангела. Думали-думали – а тоді вирішили батюшку покликати. Приходить він – точно як ото в фільмах про 19 сторіччя: борідка така, класика жанру. Питаюся: отець, а що би ви зарадили намалювати? Може, Покрову? "Да, - каже, - Покрову. Ето ж наше, козацкоє".

Покрову – то й Покрову. Кажу: хлопці, риштовку мені. Та високу, бо на 8 метрів була Богородиця. Та й почали малювати. Кайф – офігєнний. Було, правда, стрельнув раз один пацан, курва, але то він швидше "на іспуг" брав – бо хіба б не вцілив з 300 метрів, жеби хотів? Ми ж тільки на початку були там з броніками і автоматами, поки внизу ходили. А тоді познімали. Бо для такої кулі той бронік – то дєцький лєпєт.

Як ти кажеш? Чи не страшно було? То не страх. Ну, як страшно? Це гра така іде. От якби ти зараз сіла в машину – і погнала по трасі зі швидкістю 300 кілометрів. Страшно? Страшно. Але гониш. От так і тут.

Так от, сиджу я, малюю. Тоді знов спускаюсь, а хлопці мені й кажуть: "Слухай, ну ти хоч розумієш, що снайпер тобі постійно в спину дивиться? "Тоді наливай!", - кажу. Я є жива людина – нащо мене лякати? А так: трошки самогоночки – і вже й не страшно. Випив – та й знову поліз. Вони мені ще маскувальну сітку дали – а вона мені лиш до поперека діставала, закоротка виявилась. Так і закінчив роботу. Шість годин працював лиш, бо дуже скоро малюю.

В Авдіївці теж розпис робив. В любій другій ситуації відмовився би. Бо розпис величезний – а тебе в люльку ставлять. Одне око тут, а інше – аж тамто. Як пересунутися? Він далеко сидить, ти ж йому не скажеш. А мені, може, треба десять разів туди-сюди. Не робота, а мука. І руки в Богородиці менші вийшли. Мені всі кажуть – нормально. Але я ж бачу.

І в Дружківці дуже складно було працювати. Бо теж з люльки. А от в Сватово – чи не найкраще. Перше – спокійно. Друге – вони ремонт якийсь робили, то поклали мені гіпсокартон на землю і я там і малював.

Фото: Facebook Лева Скопа

"Частіше на схід їжджу. А як не їжджу – то чекаю"

Коли війна почалася – я ж кажу, наші постійно почали туди їздити. Я тут малюю ікони для хлопців – і туди завозимо. Зараз ще почав ікони на прапорах малювати. Багато вже є. Людям то подобається. І тим, що воюють, і тим, що тут сидять. Я часто малюю як на аукціони для армії, так і просто бійцям, які вже вернулися з фронту. А ще – записую відео-спомини з ними. Коли людина вже не там – може багато розповісти. То я й збираю такий архів свідчень про війну…

Але головне – то таки ікони. Роботи вистачає. Ось відкрили учасники АТО центр, просять – а не могли би ви намалювати?.. Архангела просили на стіну. Хіба можу відмовити? Якщо просять – значить, для них це важливо.

Знаєш, моя ікона навіть в Ватикані є. Волонтери наші їздили – і дарували. І попередньому Папі Римському, і діючому. Кажуть: намалюй Святого Франціска. Да не вопрос. Намалював. А вони й вручили. В тому є якийсь елемент гри, але мені страшно приємно, коли мої ікони подобаються.

Не подумай, я їх не хвалю. Мене взагалі нудить, коли художник хвалить свої картини. Коли в Києві на виставці на Хрещатику моя робота виграла якусь премію (а я тоді не ікони, декоративні роботи виставляв – там птахи, люди, коні, такий хаос) – я навіть не встиг туди зайти жодного разу. Частіше на схід їжджу. А як не їжджу – то чекаю. Навіть коли хворію. Якось наші їхали на Донбас – а в мене температура, грип. То я себе зненавидів! Ну не холєра? Чекав-чекав – і захворів!

"Чого тільки не було: і на сепарську територію ми заблуджувалися, і в аварії попадали"

Збився з ліку, скільки разів був там. Дуже багато! І ще поїдемо. Ото подзвонять – сідаємо і їдемо.

Нині ось хочемо робити культурологічні проекти. На додачу до тих, що вже були.

Мені дуже подобається компанія, якою їздимо. Чого тільки не було у нас? І на сепарську територію ми заблуджувалися. І аварії були, і хрін зна що ще… Їдемо ото – 4-5 хохмачів. І кожен кожного підмахує. Наскільки гарні люди, що їдеш – і насолоджуєшся.

А буває хтось ото трапиться в попутники – їде й стогне що гидка дорога. Ой, бо! Знали би – не брали б… Якось один хлопець з нами поїхав. Зеленка, всьо, де можуть стріляти, всяко-різне. А він ще форму чорну одяг. Їдемо. Хлопці фари виключили - і погнали. Бо це вночі було, а там є місця, де краще без фар їздити. То той хлопець як почув, що можуть стріляти – як шугався за мою спину! А він вищий за мене, молодший. І такий: Левку, я ще сі стіки не молив, як за ці пів години. І "Отче наш", і всі молитви згадав, що бабця навчила!

Ну, це з серії смішних пригод. А бували і зовсім сумні. Нам завше кажуть: от є шосе – жени, не повертай, не зупиняйся. Там подекуди не можна менше 150 їхати. От розумієш: є точка, куди тобі треба. Напряму то кілометрів 5-10, а по шосе – всі 60 буде. Але як положено 60 – то й їдь 60. Ми якось так їхали кількома машинами з львівськими волонтерами. Ми поїхали по шосе, як положено, а вони у супроводі військових на грунтовку звернули. І на фугас попали. Всі загинули… Здається, під Попасною то було. Я вже забуваю. Мене якщо би москалі арештували і запитали, де бував – я би й не сказав.

Фото: Facebook Лева Скопа

"Вірю людям… Якщо обдурять – то не мій гріх"

Кошти від продажу картин за кордоном спрямовуються на поранених, на кровоспинні… Ми навіть гроші не беремо – там інакше все.

Був у мене випадок, коли чоловік (здається, з Канади) побачив мою ікону в інтернеті. І пише: хочу придбати. Я йому відповідаю, що зараз такий період у мене, коли всі ікони ідуть на армію. А якраз перед тим я дізнався, що привезли ще одного дуже тяжко пораненого хлопця – та й кажу йому, щоб зразу на лікування цього хлопця все до копійки перерахував. Але він мені кинув. То я взяв ті 600 доларів – і заніс в лікарню. То небагато, але там кожна копієчка важлива… І досі ще тому чоловікові ікону не вислав. Він пише: не спішіть. Але як же "не спішіть"? – я ж теж маю якусь совість…

А частіше ще інакше роблю. От дзвонить, наприклад, людина з Києва, а я й кажу: ви краще знаєте, кому там в столиці допомога потрібна, кому ті гроші занести. За якийсь час пише: я вже перечислив. Ну й добре! Я не перевіряю, чи правду каже. Якщо ні – то це був би не мій гріх. Вірю людям – нічого не можу з собою зробити!

А то ще проводили в Києві виставку "Гонта" в Українському Домі. Буквально за два тижні назбирали 120 тисяч гривень на тепловізора. Те, що не продалося тоді – зараз возять по Донбасу. Там не продаємо, лиш показуємо. Але вже є закази на нові малюнки.

"Кажуть, мої ікони рятують життя. То Бог рятує, а не ікони"

Не один казав, що мої ікони рятували життя. Ще з Майдану, коли під час штурму хлопці мої ікони передавали, а самі лишалися. І потім, вже під час війни не один боєць казав, що в моїх іконах відчуває щось сокровенне. Один розповідав, як попав в аварію, машина перевернулась, ще й обстріляли – але вцілів. Ікона, каже, була біля мене – вона мене спасла… Але я вже казав – я в то не вірю. Вірю, що Бог спасає.

Але їм ця віра треба. Що ось він має оберіг. І мені це треба – бо ти собі не уявляєш, який це кайф, яке це щастя, що твоя ікона – потрібна. Значить, ти не даром народився. Так само, як і коли моя музика подобається, вірші подобаються…

Знаєш, наді мною всі сміються, коли я ще в академії забороняв думати. А думати не можна. Бо ікона – це молитва. І найважливіше – дія підсвідомості. Все, що я малюю, йде з підсвідомості. Щойно включаєш підсвідомість – ти і оповідання напишеш, і картину, і музику. А людина, яка починає думати, зразу ж ставить собі бар’єри: а треба? Не треба? Коли поїзд їде і дитина на рейки вибігає – ти ж хапаєш її й витягуєш, правда? А якщо ти подумаєш – то ти ж можеш і сама загинути…

Фото: Facebook Лева Скопа

Ікона – це молитва. Коли там з’являється раціональне – я ту ікону не хочу. Коли бачу в якійсь церкві раціональне малярство – ну хай буде. Я ж до Бога ходжу молитися, а не до ікони. А буває зайдеш – і бачиш ікону чудотворну. І вона тебе притягує зразу. Тобі біля неї так добре стає…

Мені, до речі, буває священики розповідають, що мої ікони стають чудотворними. Ось у Львові є костел Ольги і Єлизавети – то люди приходять туди, до моєї ікони притуляються, моляться… Мені аж не зручно. Але я згорів, зпопелився, коли її малював! Кожна ікона – як остання, розумієш?

Я можу в день дуже багато ікон намалювати. Або жодної. Воно з середини йде. І нічого з собою не зробиш. Було, один чоловік просив намалювати йому ікону, великі гроші пропонував, полотно навіть приніс. А я знаю, що він недобра людина. Не зміг. Повернув йому і полотно, і завдаток. Бо не можна себе силувати. Коли мистецтво спекулятивне – це ж видно відразу.

А буває відчуєш потребу – і можеш де завгодно, на чому завгодно малювати. Вжик-вжик – і згораєш… А минає час, дивишся – мати рідна! То ж шедевр. А буває, сидить ото художник, кожну квіточку вимальовує – а воно мертве.

Фото: Facebook Лева Скопа

Так і студенти. 1-2 курс вони геніально малюють. На 3-му починають думати. До 5-го малює хіба один з двадцяти. Решту питаєш, чого ти так малюєш – а він тобі: мені треба стипендія і закінчити академію. І розумієш – це все. Покойник. Небіжчик.

Так само і пейзажі. Колега мені якось каже: сходи подивись, яку я виставку зробив. Я сходив. Подивився. Потім кажу йому: рами дуже класні. Тому я завжди дуже прості рами роблю. На якійсь фігні малюю. На таких кривих дошках. Бо не оформлення головне – а сама картина.

"Лиш від мене залежить - літатиму я чи плазуватиму"

Не люблю я тоте слово – "волонтер". Дурнувате воно трохи. Бо якщо цей один – волонтер, значить, всі інші – погані? Так же виходить?

Для мене є один критерій, простіший. Або ти українець, або ні. Ті, хто нічого не робить, навіть елементарного – то для мене не українці. Бо українець – це людина, яка розуміє, що відбувається. Яка біда на Україну насунулась. Може, це лиш в мене таке уявлення. Але я з сім`ї репресованих, багато на що дивлюся інакше, ніж більшість.

Я взагалі вважаю: кожна людина має робити щось. Не важно, що. Але кожен має починати з себе – тоді все в нас буде добре. І знаєш – я вже давно ні на кого не злощуся. Мені повезло з прізвищем. Скопа – то пташка. Вона – пурх! – і злітає. І дивиться з височини. Внизу якісь щурики бігають, змії лазаять. А ти собі літаєш. То від мене залежить – літатиму я чи плазуватиму.

Всьо залежить від мене. Всьо на світі залежить від мене, від тебе, від кожного з нас…

Наши блоги