УкрРус

"Галицький Фаберже": митець з Прикарпаття створює шедеври з коштовностей

  • Александр Мирошников
    Скульптор-каменяр Олександр Мірошников

Олександра Мірошнікова зі Львівщини журналісти називають "галицьким Фаберже". Однак, те, що мало би стати з точки зору журналістів компліментом, насправді зовсім не підходить цьому українському митцеві. Те, що робить Мірошніков, неможливо порівняти ні з чим. Бо в його руках каміння і метал оживають… "Обозревателю" пощастило побувати в майстерні Олександра Васильовича і побачити місце, де народжуються справжні шедеври.

Містечко Миколаїв на Львівщині неподалік від Дрогобича зовні нічим не відрізняється від сотень таких самих невеличких містечок по всій Україні. Але, певно, щось особливе тут таки є – бо саме тут народився, живе і творить унікальна людина – Олександр Мірошніков – чоловік, який змушує каміння оживати.

Містяни, а за ними – й журналісти називають його ювеліром, бо ж для створення своїх шедеврів Мірошніков використовує дорогоцінні метали і коштовне каміння. Але сам митець ювеліром себе не вважає – ба більше: ображається, коли його так називають.

Фото: Facebook О.Мірошнікова

- Не люблю коли мене ювеліром називають. Бо я не ювелір. Я - і гравер, і скульптор, і художник, і людина, яка вміє працювати з металом...

Тому я не рахую себе ювеліром. Бо працюю не тільки з дорогоцінними металами і каменями. Я працюю з усім, що дає природа, Бог і космос. Від булижників - до діамантів, від бронзи, мельхіора, титана – до уламків метеоритів і платини. Для мене абсолютно не має значення, скільки коштує матеріал. Подивіться, наприклад, сюди (підводить до дивовижної краси мініатюри, що зображає дівчинку з голубами на міській площі)

Тут я використав реальну бруківку з багатьох міст України – зі Львова, з Тернополя, з Києва, з Франківська… Тут нема сенсу давати мельхіор. Бруківка сама по собі енергетична. Їй же сотні років – може 500, а може – й 700. По ній коні їздили, люди ходили. І вона по своєму цікава. Ніякий малахіт не замінить просту бруківку…

Кожна, навіть найменша деталь кожної роботи – досконала. Олександр Васильович каже, що частенько мусить жертвувати пальцями, бо працює з настільки маленькими детальками, що їх неможливо втримати пінцетом. Навіть під лупою ви не знайдете тут жодного ганджу. Тому мимоволі на думку спадають шедеври лаврського Музею мініатюр. Втім, таке порівняння Мірошнікову не лестить.

- Я в мікромініатюру не лізу. У нас є Микола Сядристий, геніальний майстер, відомий на весь світ. Хай творить, працює. У мене не мікромініатюра, а мініатюра. Ми швидше доповнюємо один одного. Не переходимо один одному дорогу. Та й в принципі – не може Бог двом митцям одну роботу вкласти. Тему – так, але не роботу. Тож я роблю те, що, рахую, можу зробити найліпше. І в мікромініатюру лізти мені смислу нема. Хіба так, самолюбство потішити – та й усе.

Дивлячись на роботи митця, складно осягнути розумом, що, наприклад, ця пара оленів витесана з каменю – наскільки живий вигляд вони мають.

А ще чверть століття тому Олександр Мірошніков навіть гадки не мав, чому присвятить все своє життя. Він з відзнакою закінчив кулінарне училище – і жартує, що його перший фах теж має неабиякий стосунок до мистецтва.

- Я з дитинства малювати любив, але батьки завжди вважали, що то дитячі забавки. А потім, за часів Радянського Союзу пішов в армію. Служив в Читі (це Забайкалля). Там вперше побачив, що то є – камінь. Побачив, як з нього там, в Сибіру, роблять попільнички, підсвічники… Зрозумів, що просто переводять камінь. З нього ж можна було чудові мозаїки робити! Вирішив спробувати сам. Перше, що зробив – то був мозаїчний столик. Всього я їх робив декілька, продавав їх. Але той, найперший, обміняв там же на матеріали.

Камінь – це не фарби. Його не змішаєш на палітрі, щоб отримати потрібний колір. Треба мати сотні, тисячі різних відтінків. І вони в природі існують. Маса народу думає, що камінь - це ото таке сіре, неприглядне, з чого бордюри роблять. А вони - на другому місці після тропічних метеликів. Навіть більше відтінків, ніж квіти мають…

Фото: Facebook О.Мірошнікова

Я вже казав, що трохи живописом займався. Але живопис – то одне. А от камінь перебороти!.. Тож спочатку – мозаїка, а потім мені захотілося красу каменя і з іншого боку показати. То поступово почав переходити до пластики, до мініатюр.

Коли почав працювати з каменем – зіткнувся з тим, що це не викладається ніде. Мусив до всього доходити своїм розумом – ходив по музеях, вишукував книжки по букіністичних комісіонках… Не було де подивитися навіть. В нашій родині ніхто не малював. Все довелося починати з нуля. Навіть інструменти в мене були саморобні.

Студія Мірошнікова розташована в будівлі міського клубу. Тим дивовижніший контраст, коли заходиш у стандартний, радянського зразку будинок культури, прочиняєш двері до майстерні пана Олександра – і опиняєшся в музеї, серед унікальних експонатів.

Ледь не з перших секунд після знайомства Олександр Васильович починає проводити міні-екскурсію. До нього постійно приходять відвідувачі – і туристи з України та Європи, і закордонні делегації, а останнім часом - і бійці АТО.

- Ось днями з Нью-Йорка приїздили. За тиждень десь до того – з Канади… Приїздять посли, приїздять прості люди. Так що це не просто студія в Миколаєві. Вона вже працює на Україну. На популяризацію нашого мистецтва – як в Україні, так і за кордоном. Знаєте, приїздить Європа – і вона вже мовчить. Вже нема того зверхнього ставлення, що вони на першому місці, а ми десь на третьому з кінця. Вони мовчать.

Відчувається: до частих гостей Олександр Васильович звик. Тому наперед знає, що може зацікавити людину, яка знайомиться з його творами вперше.

- Ось, наприклад, це дерево… На нього пішло понад 10 тисяч голок з мельхіора.

А тут ось – мініатюра "Русалка Дністрова". Тільки каміння і метал. Придивіться: бачите, там, під "водою", рибки плавають? У мене в каталозі вони є у збільшеному вигляді, можна добре роздивитися…

А це тюльпани. Такі на у нас на Прикарпатті ростуть. Зверніть увагу на колір моїх тюльпанів – і порівняйте з фото справжніх квітів…

Фото: Facebook О.Мірошнікова

На фото: дикі тюльпани Прикарпаття, vgolos.com.ua

Зимородок… На нього пішло майже 500 лусочок з платини. Всього – 1,5 деталей. Чому платину обрав? Бо вона не окислюється. Очі у пташки – з берилу і агату. Піря – золото, платина та срібло. Хоча срібла тут небагато… Я ще з титаном експериментую зараз – дуже цікавий метал.

Фото: Facebook О.Мірошнікова

Або ось гляньте на цю мишку… Вона знайшла правдивий метеорит і загадує бажання. Бо метеорит – це ж зірка. Поки вона падатиме – можеш не встигнути загадати… Подивіться на її око – вона як на Бога дивиться…

Є тут і роботи, наповнені глибинним філософським змістом. Наприклад, "Вічне питання" - несподіване поєднання яйця і скам`янілого сліду динозавра.

Або "Memento mori", де швидкоплинність життя художник показав через череп знову-таки динозавра (смерть), шестірню від годинника (швидкоплинність часу) і траву (нерозривний зв'язок епох і тріумф життя).

Насправді, "живих" робіт в майстерні не так і багато. Куди більше – у вигляді голограм. Що поробиш – розводить руками Майстер, - роботи у автора не затримуються, швидко їдуть до нових власників – приватних колекціонерів та музеїв України та світу. Або мандрують світом у персональних виставках свого творця. Причому, як зізнається сам Олександр Васильович, він дуже скрупульозно ставиться до того, в чиї руки потрапляють його роботи.

- Наприклад, у Пшонки моїх робіт нема. Ми дивимося, в які руки попадають роботи. Вони ж мають працювати, а не припадати пилом в одному місці. Та ще й в таких уродів моральних. Що питаєте? Що маю на увазі, кажучи, що роботи мають працювати? Віддавати ту енергію, той позитив, що я в них вкладаю. Вірю, що це передається людям. Варто тільки погортати ось мою книгу відгуків. Тут є враження всіх – від малесенької дитини до літніх людей. Я взагалі найбільше ціную саме дитячі враження. Знаєте, як кажуть: хочеш дізнатися, чи мистецький твір чогось вартий – покажи його дитині. Я ж не роблю такого, як ото зараз модно – де око на вусі чи на коліні. То розвод людей. Такі "твори мистецтва" можуть зі здорової людини дурну зробити. То контемпорарі, сучасне мистецтво – як те, що ото Пінчук привозить – ну що то? Сміття, корови… Туди не можна дітей водити, на ту виставку, бо психіку можна порушити малечі. А от правдиве мистецтво, класичне – воно навіть лікувати може. З хворої людини зробити здорову, нормальну…

Голограми в студії Мірошнікова є точними копіями оригіналів. Тут – і трипільська доба, і скіфські прикраси, і античні мотиви, і роботи, що відсилають в епоху до появи людства…

Але особливо пишається Мірошніков роботою над орденами на замовлення Ватикану. Самі ордени вже давно в Римі, а от їх голографічні копії висять на почесному місці в студії Майстра.

- Оце три ступені зірки, ордену Яна Павла ІІ. Пару місяців тому освячували їх в Кафедральному соборі у Львові – приїздив Верховний Архієпископ і освячував… Робив їх на замовлення кардинала Яворського для Ватикану, для Папи. Зверніть увагу: надписи тут – латиною і українською мовою. Не польською, не німецькою, на англійською – а саме українською. Так що в світі тепер існує нагорода з надписом нашою рідною мовою.

Попри те, що сам Олександр Васильович себе ювеліром не вважає, в його "колекції" - чи не всі існуючі саме в ювелірній справі нагороди. Зокрема, Мірошніков є повним кавалером всіх нагород Фонду Фаберже. Хоча, схоже, особливого значення такому визнанню він не надає.

- Я всерйоз не сприймав розмови про те, що мене можуть нагородити від цього фонду. Бо я знаю, що це дуже серйозна світова нагорода. Це як "Оскар" в кінематографі. Але потім мені подзвонили і сказали, що я нагороджений орденом. Чесно кажучи, до сих пір на 100% я, мабуть, не усвідомлюю.

Мірошніков зізнається: прикраси робити не любить. Вважає, що в них нема душі, це банальне заробляння грошей. Однак інколи митець все ж робить виняток з правила. Хоч ті прикраси, які виходять з його рук, складно назвати буденними словами "браслет" чи "перстень". Як ось, наприклад, цей браслет, який має назву "Залишки великої імперії". Це – Колізей в мініатюрі, на якому Мірошніков під мікроскопом вигравіював близько 5 тисяч цеглинок.

Найбільша проблема для митця – брак часу. Каже, має силу-силенну ідей та задумів – тільки встигай реалізовувати.

- Мені не те що шкода часу - просто його дуже бракує. Маю що світові сказати. Ідей - років на триста... Тому я й учнів не беру. Не приходила ще людина настільки підготовлена, якій треба було б тільки щоб я направив, підказав, відшліфував. А зі студентами працювати... Ну, вчитиму я його, втрачу купу часу - а він футболістом стане. І що?..

На фото: "Канікули", Facebook О.Мірошнікова

Тому й виставки Олександр Васильович проводить вкрай рідко – надто багато часу забирає підготовка такого "виходу в люди". До того ж, Мірошніков мусить сам їздити по світу в пошуках матеріалів для роботи – каже, мусить бачити камінь, аби зрозуміти, чи підходить він, чи ні. Так, до речі, інколи народжуються задуми нових робіт.

- Я просто бачу камінь – і бачу в ньому роботу. Ось що ви бачите в тому чималому шматку гірського кварцу? Я там зразу побачив "Метаморфозу" - янгола, який перевтілюється в земну жінку. Янгол з одним крилом…

На фото: "Народження таланту", Facebook О.Мірошнікова

Паралельно майстер вже тривалий час працює над монументальною роботою "Усвідомлення", присвяченою боротьбі добра і зла, миру і війни. Каже, в цій роботі будуть відображені всі 7 тисяч років існування людства.

З цієї ж причини – гострий брак часу для реалізації задумів - Олександр Васильович рідко користується "Фейсбуком", майже не виїздить з рідного Миколаєва на усілякі урочисті заходи – хіба на ті, куди його запрошують бійці АТО, яким останні два роки майстер активно допомагає. За останні 25 років був лише один період, коли Олександр Васильович не працював – під час Майдану.

- Півтора місяці нічого не міг робити – взагалі. Мене отако калатало. Бо я як побачив ті дерев`яні щити, ті каски монтажні, оранжеві... Ну як можна з тими щитами і касками під кулі йти?... Як я можу працювати, коли хлопців розстрілюють? Не міг нічого робити, аж поки не дістав для наших миколаївських самооборонівців металеві воєнні каски, форму, трохи броніків…

Допомагаємо й досі. Робимо, що можемо. Бо ж війна йде. Хлопці гинуть. Недавно он до наших полеглих земляків ще шестеро додалося. Друг мій підірвався в Попасній… Так що ніхто з нас від війни не втік – нею нині все просочено… Хлопці коли з АТО приїздять – їх до мене сюди приводять. Один, пам’ятаю, подивився, а тоді й каже: тепер я знаю, за що воюю!

Звісно, я міг би взяти автомат. У мене і своя зброя є. Але чи буде там з мене користі більше, ніж тут? Хай Вакарчук он візьме автомат. Але ж він більше зробить тут, ніж в окопі! У нас – свій фронт. Зараз стільки негативу, що люди від того задихаються. Треба шукати позитив. Треба працювати, творити, щоб дати позитиву людям.

Крім того, ми ж маємо і вічний культурний фронт. Цілеспрямовано роками нищилася українська культура. Знищувався цвіт нації. І це не лиш Росія робила, а й Польща, Австрія свого часу. Так завше було – встановлювалося панування тих, хто сильніше. І вони нав`язували свуою культуру. Тож нам треба серйозно взятися за розвиток нашої української культури і свідомості. Бо без того всі потуги розвинути економіку будуть марними.

Наши блоги