Сестра Стуса, втікаючи від війни, опинилася на межі виживання
"Як добре те, що смерті не боюсь я", - писав свого часу талановитий український поет Василь Стус. Три десятки років тому тоталітарний комуністичний режим, який тоді вже вийшов на фінішну пряму розпаду, відібрав у нього життя, згноївши у в’язниці…
"Ця війна страшніша, ніж була Друга світова", - каже старша сестра Василя Семеновича Марія Стус. Спадкоємці комуністичного режиму – сучасні керівники путінської Росії – рік тому позбавили її домівки і немолода вже жінка мусила рятуватися з окупованого Донецька, в якому прожила все своє свідоме життя…
Зараз найближчі родичі Василя Стуса живуть у Києві. Точніше, не живуть, а намагаються звести кінці з кінцями. І держава, про становлення якої так мріяв колись один з найвизначніших поетів України, поки не зробила нічого, аби хоч трохи полегшити їхню долю.
У Донецьку Марія Семенівна жила на околиці міста, під самим аеропортом – в будинку, де в юності жив і сам поет. Від хати Стусів до Пісок по прямій було якихось 3 кілометри.
Чоловіка Марія Семенівна поховала 4 роки тому. Щоб не було так сумно і страшно в пустій хаті, запросила пожити у себе старшу онуку Інну з її чоловіком.
А тоді почалася війна.
Щойно в районі ДАП пролунали перші постріли, Марія Семенівна разом з донькою і двома онуками з чоловіками і дітьми перебралася на дачу на підконтрольній Україні території. Зять Марії Семенівни лишився стерегти хату. "Там, якщо бачать, що будинок лишився без нагляду – виносять все… Свої ж виносять", - пояснює Марія Семенівна необхідність такого небезпечного сторожування.
Старенька дачка була не дуже пристосована для життя – особливо в холодну пору року. Тому після більш-менш спокійного літа Стусам-Чередніченкам таки довелося повертатися в Донецьк. Тим більше, що молодша онука вже чекала на другу дитину.
Про час, проведений в безпосередній близькості до війни, Марія Семенівна розповідає час від часу ледь помітно здригаючись всім тілом. Надто страшні спогади лишилися в неї про останні місяці життя в рідному місті.
- Ой, стріляли страшно…. Знаєте, ми до останнього не думали, що таке буде… Що скільки людей загине… Все чекали, що ось-ось все скінчиться. Тому і не зразу зважилися моїх правнучок іншим бабусям віддати, де тихіше… Якби ви бачили, як діточки лякалися, плакали, кричали – не можна було на це спокійно дивитися… Досі, навіть тут в Києві, ледь десь щось стукне – Елінчина мала, якій тоді було лише два рочки, робить кругленькі оченятка і примовляє: "Бах! Бабах!"…
Я й сама боялася дуже. Особливо коли одна в хаті лишилася. Три місяці я сама була. Ми спершу молодшу онуку, Елінку, в Київ відправили – вона вагітна була, ми боялися, аби дитинці нічого не зробилося. Потім старша онука поїхала з чоловіком. Воно й добре, що поїхали. Бо Інна (так звуть мою старшу онуку) щодня їздила на роботу в Макіївку. Було, поки дочекаюся, що вона повернеться – то вже ледь жива від страху… Особливо після того, як в автобус на маршруті, яким вона щодня їздила, влучило під час обстрілу…
Коли вони поїхали – я лишилася сама-самісінька…
Дуже було страшно. Тяжко дуже бути одній, коли стріляють. Мені часом здавалося, що аж стіни ходором ходять. Я спершу в погребі ховалася. А тоді якось прийшла мені думка: а що, як влучить десь неподалік снаряд і вхід завалить землею? Ніхто й не дізнається, де я ділася… Після того почала ховатися в будинку, в середній кімнаті, так, щоб з обох боків по дві стіни було. Заховаюся в куточку, до стіни притулюся – і сидю, аж поки стихне… А сусідка моя з дочкою і онукою місяцями з підвалу в школі ахметовській не вилазили. Там щось типу бомбосховища було. Ото як перестануть було стріляти – дочка прибіжить додому, швиденько чогось поїсти зварить – і назад. Зараз їм наче якусь кімнатку в гуртожитку дали…
Ще до того, як почали так страшно стріляти, одна з сусідок мені розповідала, що бачила на нашій вулиці машину, повну чеченців. Вони поїхали в бік старої шахти, що в кінці нашої вулиці була. Ми ще думали-гадали – чого б то тим чеченцям у нас кататися?..
Після того все й почалося. Спочатку "ополченці" на териконі стали, звідти по наших військових стріляли. А ті – у відповідь. Через дві вулиці від мого дому, в кілометрі десь, блокпост поставили. Укріпилися там, десь понабирали такі величезні кам’яні брили, що їх і не розбити, поскладали одна на одну, зробили віконечко – і сидять там. Стріляють звідти. Ну і назад туди прилітає. А блокпост цей – майже в дворі у людей…
В Другу світову на нашій вулиці не було зруйновано чи пошкоджено жодного будинку. А зараз... Скільки людей без хат лишилося!.. Мені пощастило – тільки половину вікон повибивало, та в гаражі в стіні діру зробило. А у сусідки проломило стелю – аж дивана до підлоги пригвоздило. Добре, господиня саме в магазин пішла – то ціла лишилася.
Іншій сусідці, через дорогу жила, взагалі дім зруйнувало. Вона, бідна, в свої 65 і сама ледве ноги пересуває – а ще й матір 90-річну лежачу доглядає. Дивом старенька вціліла. Лишились на вулиці. Не знаю, де вони зараз…
А скільки смертей там!..
На моїй вулиці родина ввечері телевізор дивилась. І чоловік вийшов на хвильку на кухню, чаю заварити. Туди, в кухню, і влучило. Вбило його зразу, ногу відірвало…
А на сусідній вулиці жив однокласник моєї доньки, 51 рік йому був. До його сусіда у двір залетів снаряд. Сусід якраз покурити на ганок вийшов – то його шматками збирали… А моєї доньки однокласникові осколок влучив в сонну артерію. Помер на місці… Кажуть люди, його син тоді вибіг надвір – і кричав: "Проклинаю Порошенко! Проклинаю Украину!!"… А хто його зна, чи то з українського боку прилетіло – чи "захиснички" запустили… В Донецьку довго не розбираються – в усьому в них Україна винна, фашисти, бандерівці, хунта… До смішного доходить. Впав снаряд і не розірвався. По хвосту чітко видно: з Донецька стріляли. Але ж не докажеш нікому нічого, бо їм в телевізорі інше сказали…
Тільки Україна вбиває! Тільки Україна стріляє! Де хто загинув - то все Україна. Україна торік "вбила" 4 хлопчиків у нас в школі, які в футбол грали. Я не ходила тоді туди. Страшно на таке дивитися. А сусід був. Розповідав потім – такий жах там робився... Хлопчик біг, йому в живота осколок влучив, розірвало все, аж кишечки випадають – а він біжить… Іншому дитятку руку відірвало… І зразу ж почали вдовблювати людям в голови – "то все хунта". То – Україна ваших дітей убиває. А коли так без перестанку кажуть – то навіть ті, хто сумнівався, рано чи пізно повірять…
Читайте: Поэт Орлуша: у русских в Крыму не было права на самоопределение
Під майже безперервними обстрілами, без світла і близьких людей поруч Марія Семенівна провела довгих три зимових місяці. Каже, інколи охоплював такий відчай – що навіть смерть здавалася благом.
А з початком весни 2015-го Марія Семенівна зважилася – і поїхала до столиці, куди вже давно кликали і онуки, і братова дружина. Поїхала майже в чому була – вже рік тому подорож з окупованої на підконтрольну Україні територію була довгою, виснажливою і небезпечною.
В столиці Марію Семенівну забрала до себе молодша онука Еліна. Її родина знімає невеличку двокімнатну квартирку на Березняках. Господар править за оренду 4 тисячі гривень – майже все, що заробляє чоловік Еліни. Ще близько тисячі гривень у родини йде на оплату комунальних послуг. За них платять вже з бабусиної пенсії. Живуть на залишок пенсії (близько 700 грн), допомогу, яку отримує Марія Семенівна як вимушена переселенка (близько 800 грн) і допомогу на двох маленьких дітей.
Фото з родинного архіву Марії Семенівни Стус
"Чесно сказати, сутужно нам доводиться… Спасибі добрим людям, не залишають нас. Знайомі, друзі підтримують. Інколи навіть продуктами допомагають. Бо всяко буває… В Донецьку у нас у дворі була хоч невеличка, але грядочка. Ми там і картопельки трохи, було, посадимо, і огірочків з помідорчиками, і петрушечки… А тут все доводиться купувати", - бідкається Марія Семенівна.
В одній кімнатці зйомної квартири спить онука з синочком, якому щойно виповнився рік. В іншій – зять з трирічною донечкою. Через брак місця сама Марія Семенівна мусить спати на підлозі – навіть розкладачку втиснути в і без того тісних кімнатках просто ніде. Але ця обставина турбує її менш за все. "То дрібниці. Я до того звикла. Єдине, чого би мені хотілося – аби хоч трошки менше нам доводилося за оренду платити. Бо важкувато нам, що не кажи", - розповідає Марія Семенівна.
Розмовляємо ми на кухні. Якраз у час, на котрий було призначено інтерв’ю, в родині Марії Семенівни вкладають дітей спати. Разом з онукою Еліною, яка перебуває в декретній відпустці, Марія Семенівна нянчить трьох непосидючих малюків – сина і доньку молодшої Еліни, і дівчинку старшої онуки Інни, поки вона та її чоловік – на роботі.
Фото з родинного архіву Марії Семенівни Стус
Звернутися до київської влади за допомогою Марію Семенівну вмовили друзі. Допомогли скласти офіційне звернення на ім’я Віталія Кличка. Цього листа Марія Семенівна передавала йому особисто в руки ще в травні. Якраз тоді, коли весь "цвіт" столичної (і не тільки) влади красувався на відкритті парку імені Василя Стуса. "Хм… У мене квартир нема", - відповів тоді їй столичний градоначальник, швидко пробігши оком врученого листа. Натомість допомогти Марії Семенівні пообіцяв один з присутніх на відкритті парку імені Стуса народних депутатів. "Ми не просили, аби нам хто подарував квартиру. Лише про те, щоб посприяли в пошуку більш дешевого житла. Аби хоч трошки легше нам було… Там був народний депутат Арьєв – він з нами більше спілкувався. Сам підійшов, представився. "Ми потурбуємося про квартиру", - каже. Це було в травні. Зараз – березень. Як бачите, ми й досі тут", - розповідає Марія Семенівна.
Фото з родинного архіву Марії Семенівни Стус
Вже після невдалого звернення до Кличка за родичів Василя Стуса просила Спілка письменників України – її члени звернулися зразу до Адміністрації президента. Відповіді звідти нема й досі. Принаймні, Марія Семенівна про неї не чула.
Першою увагу до тієї ситуації, в якій опинилася сестра Василя Стуса, привернула телеведуча Ольга Герасим'юк. Саме вона виклала в мережі офіційний лист від чиновників КМДА до Адміністрації президента від 3 грудня. На початку зими бюрократи з мерії взялися, посилаючись на ще радянські закони і норми, обгрунтовувати, чому не можуть відповісти на прохання родини Стусів про допомогу. В умовах війни в країні, тоді, коли сотні тисяч людей з Донбасу змушені були тікати, лишаючи все, чиновники вважають нормальним і моральним посилатися на норму, яка вимагає прожити в населеному пункті енну кількість років, аби отримати право стати на квартирну чергу.
Фото: Facebook Ольги Герасим'юк
Після гнівного фейсбук-посту Ольги Герасим'юк до родини Стусів почали приходити журналісти.
Про них почали писати, їх почали показувати по телебаченню. І – о, диво! – інформація про скрутне становище сестри Василя Стуса дійшла аж до КМДА. Її запросили до адміністрації, щоправда, нічого конкретного тоді так і не сказали. А за кілька днів Марії Семенівні зателефонували з мерії – і знову запросили на зустріч, аби більш предметно обговорити можливі шляхи допомоги її родині. Щоправда, ця зустріч так і не відбулася: напередодні Марії Семенівні зателефонували з КМДА, перепросили – і повідомили, що її візит до міської адміністрації відкладається на невизначений термін.
Тож поки Марія Семенівна живе, як і раніше. Вдень нянчить правнуків. Їздить отримувати допомогу для переселенців – хоча через слабке здоров'я лікарі заборонили їй піднімати щось важче за 3 кг. Вночі, лежачи на своєму матрасику, простеленому прямо на підлозі, часом довго не може заснути, думаючи, як звести кінці з кінцями.
Фото з родинного архіву Марії Семенівни Стус
Знайомі та друзі, в тому числі, і письменники, які дружили з Василем Стусом, вмовляють Марію Семенівну попросити допомоги в простих українців. "Знаєте, я ніколи в житті нічого ні в кого не просила. І навряд чи зможу зробити це зараз – як би сутужно не було… Коли мені одного разу зателефонував якийсь чоловік (не дочула, хто він і звідки), довго розпитував про обставини, за яких я виїхала з Донецька, про умови, в яких ми зараз живемо, а потім раптом каже: "У нас тут тисячі переселенців. Чому ви вирішили, що саме ви маєте право претендувати на квартиру?" - я спершу отетеріла… Я розумію, що ця війна наробила великого горя багатьом людям… Звісно, що я нічим не краща за тих, чиї близькі загинули, захищаючи батьківщину, чи за тих, хто лишився без домівки… Єдине, на що спромоглася – це сказати, що особисто я ні про що не просила. За нас це зробили прихильники Василя", - пригадує Марія Семенівна.
Читайте: Фашик Донецкий: Сдохнуть за идею "курицы" в Донецке готовы процентов 15
Шанувальники творчості Василя Стуса, пам'ятаючи, як він, немов передчуваючи, що надто рано залишить цей світ і не зможе подбати про улюблену сестру, не раз просив не залишати його рідних напризволяще, вирішили виконати заповіт закатованого поета і допомогти хоч трохи полегшити життя його сестрі та онукам. Адже цій родині нині частенько бракує грошей навіть на їжу, не кажучи вже про одяг чи ліки для Марії Семенівни, котра страждає від кількох серйозних хронічних недугів. Небайдужі прихильники Стуса створили спільноту в Фейсбуці, де можна знайти інформацію про поточні потреби родини та реквізити для переказу коштів.
"Обозреватель" також закликає всіх, хто має бажання і можливість допомогти Марії Семенівні та її родині, долучитися до цієї доброї справи. А також за можливості підписати створену друзями поета петицію на сайті КМДА з проханням надати цій сім’ї житло.
- Я тут би залишилась на все життя. Я не хочу туди повертатися. Дуже важко жити серед людей, які думають зовсім інакше, ніж ти. З усіх донецьких знайомих у мене було лиш двоє тих, хто притримувався таких же поглядів, як я. Я під кінець навіть перестала на вулицю виходити, аби менше кого бачити, аби менше чути про війну, про Україну, яку Донбас годував і яка тепер вбиває його мешканців... Звісно, скучаю і за хатою, і за рідними місцями. Але жити я там вже не зможу… При цій "новій владі", що зараз заправляє в Донецьку, наш Василь раптом став ворогом. Пам'ятаєте: чи не перше, що вони зробили – це збили його меморіальну табличку. Хоча… Знаєте, мені розповідали, що в день народження Василя біля того місця, де була колись та табличка, хтось поклав квіти. А це могли зробити лише українці. Ті люди, які і досі в Донецьку, чекають на повернення України… Дай боже, аби дочекалися...
