УкрРус

Капелан Валентин Серовецький: я пройшов крізь пекло. Але є ті, кому набагато страшніше

  • Капелан Валентин Серовецький: я пройшов крізь пекло. Але є ті, кому набагато страшніше
    Facebook.com

Провести два місяці в полоні і два роки боротьби з тяжкою хворобою, там здобутою. І попри це – продовжувати постійно їздити на фронт в якості капелана – тому що воякам, що боронять Україну на Донбасі, потрібна моральна підтримка. Бо "завжди є ті, кому куди гірше". Все це – про київського священика отця Валентина Серовецького.

Попри пережите, отець Валентин досі не втратив здатності посміхатися. Він примудряється навіть жартувати над ситуацією, в якій опинився. Під кінець чергового тривалого курсу лікування в одній з лікарень Харкова він іронізує, що, окрім потужних хімічних препаратів гепатит С і цироз – наслідки двомісячного полону у "отамана" Козіцина на Луганщині - лікарі намагаються лікувати травами і огірками.

З "Обозревателем" скайпом отець Валентин говорить напередодні виписки з харківського госпіталя. Він вже фактично "сидить на валізах" - бо з лікарні відразу вирушає до зони АТО. Каже, не може думати лиш про себе, коли на Донбасі хлопці потребують розради і підтримки.

Розповідь про полон радше нагадує сповідь. Помітно: знову збурювати в пам`яті страшні спогади отцеві Валентину важко. Але він вважає, що має розповідати про пережите. "Все, що ми пережили – ми мусимо фіксувати. Бо все, що відбувається зараз – це теж наша історія. І ми мусимо приймати її такою, яка вона є – а не переписувати в угоду тій чи іншій владі, тим чи іншим обставинам, як це полюбляли робити комуністи, есери, ліві, праві...", - пояснює священик.

І розповідає свою історію. Історію про війну, полон, жорстокість і краплину дива.

"Ніхто не був готовий до війни. До того, що в тебе на очах твого побратима розриватиме навпіл…"

- Коли мене запитують, коли я став капеланом – я відповідаю: від моменту закінчення Майдану. Відтоді, як з майданівців формували перші батальйони, які мали вирушати на схід. Я був серед тих священиків, які благословляли на Майдані ті перші батальйони.

З тими хлопцями вперше їздив на Донбас. Тому, коли дехто з них почав приїздити на Майдан і зі сцени розповідати, що їх просто знищують, що їх виводять в чисте поле, командири відходять – і квадрат, в якому вони стоять, починають щільно обстрілювати – я не міг цього спокійно слухати. Я не міг лишатися в мирному місті.

Тому й почав брати інших священиків, журналістів – і ми стали їздити по всіх блокпостах. Розвозили їжу, ліки і маленькі кишенькові Євангелія. І дивилися, що коїться насправді, слухали, що розповідають хлопці.

Я об`їздив, певно, весь Донбас. І скрізь лишав хлопцям ті Євангелія. Вони якраз вміщуються в ліву кишеню на грудях. В цих невеличких книжечках є відповіді на всі життєві питання. Коли тобі сумно – ти знайдеш там розраду. Коли страшно – втіху. Коли тебе б`ють, пригнічують – cили витримати… Всі життєві моменти, які лиш можуть бути – всі вони описані в цих маленьких книжечках. І Господь дає відповіді, як укріпитися.

Я розумію, як це потрібно було нашим солдатам. Бо це була перша війна. Ми не були до неї готові. Ніхто з нас не був готовий до війни. Ми ж бо не войовнича нація. І ніхто не сподівався навіть, що після Другої світової може повторитися той жах. Ми забули, що то таке – війна. Нас ніхто не готував до неї. Наша армія на початках нагадувала не військо, а анекдот. Її роками нищили і розбазарювали всі, хто лиш міг це робити – і досягли в цьому успіху.

А коли почалась війна – на неї погнали молодих хлопців. Ті собі війну уявляли по фільмах і книгах, як якесь своєрідне сафарі, де буде лише стрілецька зброя. А зіткнулися з тим, що їх обстрілювали з усіх можливих видів важкої артилерії, з тим, що почали збивали літаки. Вони раптом опинилися віч-на-віч з неймовірним жахом. Коли в них на очах розривало їхніх побратимів. Коли вони гинули десятками. Коли молодим хлопцям відривало руки, ноги…

Почалася шалена паніка. І хлопці тікали. Тікали масово. Були забиті всі дороги, ліси, залізничні і автовокзали… Вони кидали все – зброю, документи – і бігли.

У нас не було не тільки армії. У нас не було інституту капеланства. Тож і священиків на війні не було. Точніше, священики були – але вони боялись. А я – "майданутий". Моє життя – там, де тяжко. Може, це я трохи повернутий…

Словом, почав їздити. Допомогу возити. Євангелія ці роздавати. Вони витримують калібр 5,45 і 7,62. Так що через них Господь не лише відповіді на всі питання дає – а й серце береже. Мені багато хлопців показували ці книжечки прострілені. Куля входила, але не виходила. Бог стримував…

А тоді, влітку 2014-го, я потрапив в полон.

"Поки був у полоні – в Києві мене двічі "поховали"

Та поїздка починалася як десятки інших поїздок до того. Зі мною їхав львівський журналіст. Також з нами була дівчина з Криму, бо на той час ми займалися ще й вивезенням біженців. І я взяв з Майдану ще одного водія. Мені його порекомендували як людину, що має всі категорії водійських прав і знає всі дороги України, тож буде мені добрим помічником у дорозі. Коли я стомлюся – він зможе сісти за кермо.

Так і трапилося. Ми проскочили потрібний поворот і той другий водій сказав, що знає, де можна повернути. І ми заїхали на сепарську територію.

Деякий час ми навіть не здогадувалися, що заїхали не туди. Проїхали кілька сепарських блокпостів, навіть не підозрюючи про це. А звідки нам було знати? Ніде не було ні російських прапорів, ні колорадських стрічок. Ми скрізь замість вітання казали "Слава Україні!" - і крім здивованих поглядів на це не було ніякої реакції. Я роздавав Євангелія і тут, як робив це на десятках, на сотнях блокпостів до цього… Журналіст, який зі мною був тоді, він знімав це все. Вже пізніше, після полону, він мені показував те відео. Виявилось, що він встиг витягти флешку і три місяці примудрявся її ховати… Він зняв, як ми проїздили кожен блокпост. Як нас ледь не розстріляли на третьому чи четвертому сепарському блокпосту – тоді ми й зрозуміли, що не туди звернули. Після того ми намагалися чимшвидше виїхати з окупованої території – але не встигли. О 9 вечора в них почалася комендантська година і нас затримали.

Коли затримали – почали перевіряти документи. Побачили прописку. В мене – Київ, в дівчини – Крим, у журналіста – Львів, у другого водія-афганця – Дніпропетровськ…Це вже був майже вирок. На додачу кілька терористів мене впізнали. Я ж кожного ранку будив Майдан зі сцени. А з готелю "Україна" два російські телеканали всю революцію вели цілодобову трансляцію. Тож коли мене привели до Козіцина, вони почали один за одним підходити і говорити: "О, а я тебя вчера видел", "А я тебя знаю – ты же священник с Майдана"… То мені вже не треба було щось про себе говорити. Якщо до того Козіцин ще щось намагався зі мною про Святе Писання дискутувати, демонстрував, як він його знає – то коли йому сказали, хто я такий, він одразу сказав, щоб мене відправили "на готель".

Знаєте, що то значить – відправити "на готель"? Це значить – мішок на голову, взуття з тебе здирають, руки-ноги зв`язують і починають бити. Нещадно бити. Ламати ребра… Тоді, першого разу, мені зламали чотири ребра…

Дві доби нас били. Чого тільки не робили з нами… А тоді повезли на російсько-український кордон. Хотіли переправити в Росію. Видно, думали, що священик з Майдану може мати для росіян якусь цінність. З того боку, наскільки я зрозумів, в телефонній розмові погодились нас забрати. То нас і відвезли. Протримали ніч на кордоні, зв`язаними. Росіяни зранку відмовились нас приймати. Не знаю, чому. Тож нас повезли назад, в Україну. І днів 8 тримали в якомусь селі, в сараї. Не годували взагалі. Лиш воду давали.

А вже потім перевезли в Луганськ, в будівлю СБУ. Там і тримали. Нагорі "закони" приймають, а в підвалі – справжня в`язниця, де не існує жодних законів. Катівня.

Там все було своє. Кухня своя. Камери. І двері в тих камерах – з віконечками, через які нам, як зекам у тюрмах, тарілки в камеру засовували.

Знаєте, що найстрашніше? В Донецьку хоч сяка-така програма обміну існувала. Держава якось забирала наших полонених. А в Луганську нічого цього і близько не було. Там наших людей просто знищували. Розстрілювали. Причому, робили це показово – ми, мовляв, в полон нікого не беремо. З тих, хто там побував за час, поки я там був, в живих не лишилося майже нікого. Когось навіть до СБУ не довозили – вбивали по дорозі. А тоді привозили і демонстрували нам шеврони закривавлені. Розповідали, як порізали і пошматували тіла наших хлопців…

Пам’ятаю хлопця з "Правого сектора", якого привезли з розтрощеним автоматом черепом… Дідуся, якого на смерть забили… Хлопця 14-літнього, якому руки поламали… Двох наших замордованих хлопців я ховав. Мене змусили їх відспівати, вирити їм могили і закопати. Закопував на сміттєзвалищі, бо вони "не гідні землі під хрестом"… Робив це, аби тіла наших хлопців не викинули на поталу собакам…

Нас виводили на "розстріл". Ставили спиною – і стріляли. Так, що кулі повз вухо свистіли. Затвори пересмикували. Електрошокером з двох боків били. Палили тіло. Тушили цигарки. Роздирали рота і хреста туди засовували… Я досі не розумію, як можна таке творити з людиною. Зі священиком, який зв’язаний, в якого на голові мішок і кляп у роті – аби не кричав. Та я й не кричав. Стогнав тільки…

Аби потрощені ребра не рухалися і не спричиняли ще більшого болю – ми перетягували їх поліетиленовими пакетами. Фіксували так.

Мене тут, вдома, кілька разів хоронили. Бо мої документи кидали на тіла вбитих священиків – і те все викладали в інтернет. Щоб показати, що мене нема вже серед живих. Щоб мене не шукали. Тож майданівські священики мене двічі відспівували. Поховали мене і друзі, і рідні. Лише моя дружина вірила в те, що я живий. Казала всім, що відчула би, якби мене не стало. Казала, що не повірить у мою смерть, поки не побачить тіло. І твердо стояла на цьому. Я їй казав, коли повернувся, що то вона своєю вірою мене у смерті випросила…

"Єдине, чого боявся – це того моменту, коли перейду в інший світ"

Не знаю, як вижив. То Господь так попустив. Бо нас хотіли вбити. Ще як затримали – забрали машину, документи, гроші. В машині знайшли бронежилети, які ми для "Айдару" везли. Після того лиш гірше стало…

А ще, певно, вони зберегли мені життя тому, що той львівський журналіст майже одразу погодився з ними співпрацювати. Коли нас захопили, його і дівчину-кримчанку посадили зв`язаних на стільці і змусили дивитися, як мене катують. Коли мені почали ламати ребра, він не витримав – став просити, аби вони припинили. Пообіцяв зробити все, що вони захочуть. Відтоді вони почали йому давати інформацію, яку він мусив розповсюджувати через інтернет. Жінку змусили теж щось робити – не знаю точно, що…

Те, що журналіст погодився на них працювати, врятувало нас від смерті. Але не від катувань…

Знаєте, відчуття смерті тебе там супроводжує весь час. Кожну секунду. Єдине, чого боявся – це того моменту, коли перейду в інший світ. І того, що більше нічого не встигну. Саме в полоні я зрозумів, як багато мені ще хотілося б зробити… Сама смерть не лякала вже, бо я віддався в руки Богові. Лякало те, що передувало би смерті. Не тільки мене – всіх, хто був зі мною в камері. Тому ми всі молилися. Постійно. Коли нам зрідка перепадав шматочок хліба, я його не їв – ховав і потім робив причастя.

І наші спільні молитви подіяли – Господь сотворив чудо…

"Дядя Саша"

Серед тих нелюдів був лиш один, хто виявив якусь людяність. Вони його звали "дядя Саша".

Вперше він прийшов, коли мене били. Били ті, хто за віком мені в діти годився – 18-20-літні хлопці. Це щоденне побиття у них було як щоденна розвага. Вони повертались з війни, з окопів, милися, їли, напивалися горілки – і йшли до нас. Зганяли зло. Особливо сутужно нам доводилось тоді, коли в них хтось гинув. Тоді били і знущались особливо жорстоко…

Цей "дядя Саша" в той перший раз заступився за мене. Відтяг їх. А тоді час від часу почав до мене заходити. Якось звернув увагу, що я босий, запитав, який у мене розмір – зняв свої тапки і віддав мені. І по тому теж майже щоразу, коли заходив, приносив то пачку цигарок, то пригорщу цукру, то пару цукерок, то шматочок хліба…

А ще – місцеві жінки трохи допомагали. Я вже казав, що там о 9 вечора комендантська година починалась. То вони молодих дівчат і жінок заводили в ресторани і затримували там до початку комендантської години. А під входом на тих жінок вже чекали машини, які звозили їх до СБУ – за порушення. Там тримали тижнями, знущалися, ґвалтували і змушували працювати. То ці жінки при нагоді теж намагалися щось принести для нас… Хоча це було вже днів через 40 після того, як ми потрапили в полон.

Я з цим "дядею Сашею" кілька разів спілкувався вже після повернення. Виявилося, що він теж потрапив у полон. Вони з дружиною їхали на якийсь похорон – і їх "айдарівці" захопили. Його десь за місяць обміняли. А його дружина виявилася якимось "міністром" в "ЛНР", тож її тримали й далі. І він якось мене знайшов – просив, аби я допоміг знайти, де її тримають, і визволити. Він для мене зробив дуже багато і я відчував себе перед ним в боргу. Тож спробував допомогти. І спільними зусиллями ми таки домоглися, щоб її випустили на волю. Кілька розмов у нас було. А тоді я зрозумів, що все заходить надто далеко – і припинив це спілкування.

Звільнення

Звільнили мене через два місяці. В один з днів мене відвели до Плотницького. Той сказав, що не поверне мені того, що забрав Козіцин. Але відпускає. Підписав листок, щоб мене ніхто не затримав до того, як я дістануся до першого українського блокпоста.

А перед тим з нас вже намагалися зробити "диверсантів". До нас приходили російські ГРУшники, допитували, вимагали підписати "зізнання" в тому, що ми їздили по блокпостах і потім наводили на них вогонь української артилерії. Якби ми це підписали – думаю, нас би зразу розстріляли. Або в рабство віддали…

Я потім дізнався, що мене викупили мусульмани.

У мене ще з часів Майдану є друзі-дагестанці. Вони теж мене шукали. А оскільки мусульмани не дивляться телевізор – продовжували це робити навіть після того, як всі вже вирішили, що мене вбили, розстріляли. І одного разу вони попросили порозпитувати про мене своїх одновірців з Луганщини, які приїхали до Києва до центральної мечеті. Вони мене й відшукали.

Я не знаю, чого їм коштувало домовитися з Плотницьким про моє звільнення. Вони не зізнаються. Вони взагалі ніколи не хизуються тим, що зробили. Вийшло зробити справу – добре. Не вийшло – ну що ж… Вони роблять добрі справи мовчки.

Як би там не було, факт – у тому, що я живий. І що можу зараз з вами розмовляти.

"Завжди є ті, кому гірше, як тобі"

На момент звільнення я ледве міг ходити. За два місяці полону схуд на 25 кг. Щойно трохи оговтався – поїхав до Києва, до інституту Амосова – на обстеження. Річ у тім, що вони час від часу нам щось кололи. Не знаю, що. А часом то була чиясь кров – вони казали, що брали ту кров у людей, хворих на СНІД, гепатит… Всі хвороби, які лишень передаються через кров.

В Амосова пройшов обстеження і мені сказали, що я хворий на гепатит С. Порадили шукати 8-9 тисяч доларів на лікування, бо державна програма на той час скінчилась, а коли почнеться наступна і чи почнеться вона взагалі ніхто на той момент не брався сказати.

А потім мені запропонували пройти ще одне обстеження в одній україно-американській фірмі. Я погодився. У мене двічі брали аналізи, перевіряли – і винесли свій "вердикт": ніякого гепатиту в мене нема. Зрозуміло, що раз його "нема" - то я нічим його і не лікував. А через два роки виявилось, що в мене вже не тільки гепатит, а й цироз печінки…

З того часу лікуюся. Друзі допомагають і грішми, і ліками – але ще треба й треба буде і одного, й іншого. Хоча я не скаржуся. Навпаки – вважаю, що мені ще пощастило. Зі мною ще лагідно повелися. Бо знаю, через що проходили там наші хлопці. Комусь відрубали руки, комусь – ноги, когось – оскопили… В одній лиш Хмельницькій області 200 чоловіків, яких кастрували… Є випадки, коли хлопці вішались, стрілялися… Хтось після полону навіть додому не поїхав – бо не бачив сенсу жити… Так що я зі своїми хворобами ще легко відбувся, можна сказати…

Я майже зразу знову поїхав на схід. Десь через тиждень. Ще не відійшов толком. Дружина, звісно, в шоці була – все-таки у нас п`ятеро дітей, а я щойно повернувся до них після того, як вони майже повірили, що ніколи більше мене не побачать…

Чи було страшно знову туди їхати? Звісно, було. Але те, що я бачив там… Хлопці переживають страшніші речі, ніж пережив я. До того ж, для мене весь той жах залишився в минулому. Я його вже пережив. А вони проходять крізь пекло прямо зараз.

Поїхав, бо хлопцям набагато страшніше. І зараз їду знову з тієї ж причини. Буквально вчора, наприклад, мені подзвонила жінка зі Станиці Луганської (я там теж служу) і розповіла, що хлопців, до яких я там їздив, перекинули до російського кордону. І що вони дуже просять, аби я до них приїхав. Бо відпоки вони там – у них майор застрелився, капітан повісився, лейтенант згорів від горілки… Вони бояться, що їх хтось прокляв. І просять, аби саме я приїхав. Бо знають мене і вірять…

Хлопці спиваються. А командири не знають, що робити. У них позабирали зброю, відвели важку артилерію – а з того боку фронт нею лиш насичують і насичують. Ми ж це бачимо через аеророзвідку, навіть через біноклі. І хлопці розуміють, що вони – просто м`ясо. Живе м`ясо, яке сьогодні є, а завтра може бути знищено. І вони ніяк не можуть себе захистити. У них відібрали можливість захищати себе, своїх рідних, захищати країну…

"Священик мусить захищати свою країну. Навіть зі зброєю в руках"

Чи є гнів до тих, хто наді мною знущався? Зараз, поки я тут, в Харкові, немає. Але щойно потрапляю на фронт, проїжджаю по 9 частинах на Луганщині, де я капеланом служив, і бачу, що вони роблять з нашими хлопцями – гнів повертається.

І я точно знаю: якби мої хлопці були поранені і не могли стріляти, а в мене була зброя – я б ні на мить не замислився, використав би її за призначенням. І ніхто би мені за це не зміг докорити. Бо Другий вселенський собор постановив, що священик має право і мусить захищати свою землю, свою країну, своїх людей. Мало хто про це знає, але багато священиків вже віддали свої життя. Звісно, на все воля Божа. Але Господь сказав, що те, що церква зв’яже на землі – буде зв’язано і на небі. І якщо Церква постановила, що священик має взяти в руки зброю – не для нападу, а для захисту – то це богоугодна справа.

Хоча я досі зброї до рук не брав. Жодного разу. Однак вожу з собою велике мачете. І якщо доведеться знешкодити сепара, якщо я тільки зловлю хоч одного – буду відрубувати великого пальця, без якого він не зможе тримати зброю. Щоби більше ніколи не зміг стріляти…

А ще… Я часом жалію, що тоді, коли нас захопили, коли привели до Козіцина, в мене не було в руці чи в кишені якоїсь гранати. Я не знаю, як би тоді повернулася доля. Але я би з тим "генералом" не розлучився. Чи в цьому світі, чи в іншому. Хай би навіть сам загинув, але й його б забрав з собою…

P.S. Отець Валентин і досі бореться зі страшною недугою. Наразі йому потрібні кошти на ліки. Реквізити для допомоги:

карта ПриватБанку 4149 4378 6329 8426, Серовецький Валентин

Фото: Facebook отця Валентина Серовецького

Наши блоги