УкрРус

"Хлопці не витримують мене, бо я можу розмовляти про смерть і їсти мандарини": історія волонтерки, яка допомагає невиліковно хворим

Читати українською
  • Марія Шевченко з сестрою Катєю, яка померла від лейкозу
    Марія Шевченко з сестрою Катєю, яка померла від лейкозу

Марія Айлен, координатор та співзасновник благодійного фонду "Відкриті долоні", за свої 29 років зазнала стільки втрат, що іншим вистачило би на три життя. Але безстрашна Марія продовжує працювати в такій сфері, де втрати неминучі – її фонд допомагає насамперед невиліковно хворим.

Марія розповіла "Обозревателю" про те, чому волонтерську діяльність не слід сприймати як місію, а волонтерів – як рятівників. І як це відчувається, коли береш на себе відповідальність за чиєсь життя.

- З чого почалася історія вашого волонтерства?

- Це було в 2007 році. Я тоді навчалася в університеті на юридичному факультеті, знала, що юристом не буду, а чим хочу займатися, ще не вирішила, тому просто закінчувала навчання. Тусувалась в Інтернеті на молодіжному київському форумі, там були люди, які постійно здавали кров, і одного разу я подумала: "Я ж теж можу!".

В ОХМАТДИТі терапевт поміряла мені тиск і сказала: "Не пущу, мені твоє серце не подобається". Я розізлилася, пішла в поліклініку до кардіолога: "Напишіть, що я можу здати кров!". З цією цидулкою повернулася в ОХМАТДИТ, здала-таки кров, потім прийшла через місяць, хоча можна тільки через два, але я переплутала терміни. Лікар на мене подивилась, зітхнула і каже: "Дай свій телефон, дитино, я зателефоную, якщо що".

За кілька днів вона подзвонила: "Потрібна кров четвертої групи, резус негативний. Можеш знайти донора?" Я спілкувалась на одному мамському форумі, і серед користувачів були люди, готові здавати кров. Я дуже швидко знайшла одну жінку з потрібною групою, вона якраз була недалеко від ОХМАТДИТу і просто за 20 хвилин приїхала туди. Я подумала: "О! Щось можна робити, доклавши трохи зусиль". А з родиною того Сашка з 4-ю групою крові дружимо донині, хоча самого хлопця не стало в листопаді 2014-го.

Потім я ще декілька разів зверталась на мамський форум по донорів, мої звернення побачила волонтер Люба, яка вже якийсь час працювала в ОХМАТДИТі. Вона написала мені, запропонувала зустрітися, хотіла перевірити мою адекватність – досвідчені волонтери завжди намагаються перевіряти нових незнайомих людей. Ця жінка стала моїм куратором, пояснила мені, що до чого в дитячій онкології, давала завдання, і так я поступово стала координатором донорів. Переважно я спілкувалась с батьками хворих дітей – вони мені телефонували, коли була потреба.

- З якої причини ви взагалі за це взялись? Тому що дуже співчували хворим дітям та їхнім батькам?

- Я би сказала, що мене цікавила організація процесу з менеджерської точки зору. У мене не було відчуття своєї місії, бажання врятувати. Мені з самого початку "щастило" на важких дітей, які помирали, тому у мене не виникла ейфорія.

Навіть тоді, на початку, я не вважала, що результатом моєї діяльності повинно стати врятоване життя. Результат – це сьогодні, зараз бути поряд, щоб людина отримала допомогу і відчула підтримку. Вилікується чи ні – це не від мене залежить, це між людиною та Богом. Я можу цьому якось допомогти, сконцентрувати ресурси. А як скористається ними людина, від мене це мало залежить.

Координацією донорів я займалась півроку, потім мені наскучила ця доволі одноманітна робота: доводилось годинами дзвонити і спілкуватися з потенційними донорами, ось і все.

З підопічною Машею Чілікіною (2012 рік)

Я переключилась на адресну допомогу дітям, які потребували лікування за кордоном: збір коштів, підтримку сім’ї. З моїм першим підопічним, Антоном, якому робили операцію в Сінгапурі, я познайомилась по дорозі в аеропорт – він був не з Києва, я зустрілась з ним та його мамою Наталкою вперше наживо прямо в машині по дорозі до аеропорту, передала зібрану готівку, провела в дорогу. Поки вони лікувались в Сінгапурі, мама повідомляла мені про новини для звітів перед благодійниками, а я вже переповідала новини їх бабусі, бо зв’язок був дорогий. Вона мене дуже поважно слухала, я її заспокоювала. Після закінчення лікування я завітала в їх місто по своїх справах, і Наталка запросила мене в гості. Бабуся подивилась на мене і каже: "Ти ж зовсім дитина!" З того моменту я перестала бути для бабусі авторитетом. А раніше вона довіряла мені свої тривоги, бо сприймала по голосу як дорослу поважну пані.

З тих моїх перших підопічних тільки один хлопчик успішно долікувався, у іншого зрештою стався рецидив і він помер, а з третьою дівчинкою з самого початку все було погано, вилікувати її не вдалося.

- Що саме ви робили для цих дітей, як проходив збір коштів?

- Переважно моя робота полягала в тому, щоб писати. Існує загальноукраїнський портал donor.org.ua, де розміщують новини та інформацію про всіх хворих на онкологію дітей по всій країні. Туди потрібно писати тексти про дітей, яких ти супроводжуєш. В мене це виходило добре, люди читали і починали активно надсилати кошти.

- Ви сказали, що передали мамі свого підопічного готівку. Чи існують в цих випадках якісь правила щодо фінансової звітності?

- Зараз – авжеж, саме тому краще звертатися до фондів, бо вони контролюють витрачання коштів, мають серйозну звітність, документообіг. Тоді фондів ще не було, правила тільки починали складатись, все будувалося на довірі. Взагалі волонтерський рух тільки починався, було, може, два десятка волонтерів в країні, які працювали з онкохворими дітьми і потім створили волонтерські організації – звичайно, ті, хто втримався. Багато хто швидко перегорів.

В першу чергу, горять ті, хто позиціонує свою роль як спасителя. Якщо врятувати життя не вдається, дитина помирає, - людина ламається. Горять, якщо натрапляють на нечесні сім’ї – коли допомагаєш з відкритою душею, а з тобою або поводяться так, ніби ти ганчірка для миття підлоги, або витрачають гроші в нецільовий спосіб, нечесно. Таке рідко, але трапляється. Кошти – це спокуса, навіть для батьків хворих дітей. Вони ж звичайні люди, які просто потрапили в таку ситуацію.

Зі мною таке трапилось один раз. Я супроводжувала сім’ю, де обидві дитини мали ДЦП – маленька та підліток. Мама збирала кошти на візок та реабілітацію через два рахунка: фондівський та свою власну карту. На мамину прийшло більше коштів ніж потрібно, це було видно по інтенсивності зборів в Інтернеті, але жінка відмовилась звітувати і вирішила купити машину, бо їй важко з хворими дітьми, і автівка – це необхідність. Може, й так, але ж справи так не робляться. Треба так і сказати, збирати саме на авто, і цілком вірогідно, що знайдуться люди, які схочуть перевести гроші на цю потребу. Коротше, було дуже неприємно.

Інша ситуація виникла зі знайомою благодійницею. Успішна бізнес-леді на ім’я Олена активно допомагала дітям через той само форум donor.org.ua. Одного разу їй зателефонувала мама дівчинки, якій Олена до того вже передала велику суму. Мама сказала, що у дівчини стався рецидив і гроші потрібні дуже терміново. Я не пам’ятаю, на чому саме вона прокололася, але виявилось, що з дитиною насправді все ок, ніякого рецидиву немає, дівчинка вдома, почувається добре. На щастя, Олена ще не встигла перевести гроші. Але вона телефонувала мені у шоці: "Ну як можна наговорювати на власну дитину, як можна обманювати донора?" Її так вразило це ставлення мами, що вона кілька років взагалі не хотіла чути про благодійність. Тепер дає кошти дуже рідко, і тільки через мене. Якщо б не зустрілась їй така мама, може, вона робила б для хворих більше.

З подругою, волонтеркою Іриною Гавришевою

- Розкажіть про проект "Листи янгола".

- Його придумала не я, а волонтер Ольга Кравчук. Ідея була в тому, щоб сторонні люди писали дітям листи підтримки. На тому ж donor.org.ua Оля анонсувала свою ідею, і я почала писати листи трьом дітям. Одна дитина швидко померла, інша скоро поїхала з Києва, а з третьою, Валерією, ми майже рік листувалися, після чого вони з мамою емігрували до Ізраїлю.

У Олі цей проект якось швидко застопорився, бо стало зрозуміло, що сил не вистачає: у відділенні, наприклад, 30 дітей, 5 людей пишуть листи, а інші 25 пише сама Оля.

За тією дитиною, що ми листувались майже рік, я сумувала. Якось побачила на donor.org.ua фото дівчини на ім'я Женя, її очі, здавалося, глянули у самісіньку душу. Там був її телефон. Мені закортіло їй написати, ми почали листуватися.

Женьці тоді мало виповнитися 16, і саме в день народження її перевозили з Інститутут раку до міського онкодиспансера, щоб зробити операцію на нозі, в результаті якої вона могла втратити ногу (але була надія, що кінцівку вдасться спасти, там працював мегаталановитий лікар Вадим Кобись). Женька не знала, чого чекати, була засмучена, стривожена, хотілося якось її розрадити. Напередодні я вийшла на Майдан з альбомом для малювання, фломастерами і олівцями, зверталась до перехожих і просила їх щось намалювати і написати хворій дівчинці. Люди несподівано охоче відгукувалися, їм самим цікаво було погратись в дитинство: "Ой, боже, я вже 10 років не малював!". Мені це все сподобалось, було прикольно.

Щоб заповнити альбом до кінця, я того ж дня написала в своєму "ЖЖ", що буду в "Пузатій хаті" ввечері – мовляв, приходьте, друзі, хто з Києва, доробимо для Жені цей альбом. Прийшло дві дівчини, ми все зробили, і наступного дня я приїхала до Жені.

Ви б бачили, як вона засяяла, побачивши альбом! "Мамо, подивись, що, це справді люди на Майдані зробили? Це ж якесь диво!" У неї був позитивний шок від того, що незнайомі люди захотіли приділити їй свій час.

Загалом, я помітила, що у більшості дітей (та й дорослих), коли вони потрапляють в онкологічне відділення, ламаються старі зв’язки. Друзі морозяться, ніяковіють, не знають, що казати; хтось просто боїться, не хоче думати про це жахіття, впускати його в своє життя. Хворі фактично опиняються в ізоляції, це дуже травматично, особливо враховуючи, що лікування може тривати роками. І тут раптом з’являється стороння людина, яка тобою цікавиться. Це виявилось шаленою підтримкою для хворих. А ніжку Жені лікар таки врятував. Сьогодні це приголомшливо красива 21-річна дівчина, студентка, художниця.

Буквально за тиждень через ЖЖ я знайшла декілька дівчат, які хотіли писати листи для хворих дітей; поступово волонтерів ставало все більше, вони самі обирали собі підопічних, згодом я навіть не встигала все доставляти, то функції поштаря теж почали виконувати інші.

Зараз проекту вже 5 років, він діє в ОХМАТДИТі (у онкогематології та відділенні токсикології), у дитячих онковідділеннях Інституту раку, Міського онкодиспансеру та Чорнобильської лікарні. В кожному відділенні є відповідальний поштар, який слідкує, щоб усім його дітям були написані листи, а загалом це більше 100 листів кожного тижня. Але останні два роки проект координую не я, а моя дивовижна помічниця Тамара.

- Маріє, а за усією цією діяльністю ви встигали працювати, заробляти на життя?

- Так, звичайно, я спочатку працювала в університеті методистом, коректором та редактором методичок, потім на порталі likar.info перекладала та писала статті на медичну тематику. Працювала у благодійному фонді "Лікар.Інфонд", долучилась до проекту по трансплантації органів, ми проводили тренінги для працівників ЗМІ, аби вони не писали маячню про чорних трансплантологів, про те, що людей ріжуть на органи. Ми пояснювали, чому трансплантацію неможливо зробити на колінці в підвалі, в чому медична й організаційна специфіка процесу, також готували аналітичні матеріали. Втім, значних змін домогтися не вдалося, – люди в Україні занадто сильно вірять у ці міські легенди, і переконати їх було важко. Треба, щоб пройшов якийсь час. Я ж наступні півтора роки працювала у програмі реабілітації діток з ДЦП.

Ще в 2011 році я завершила дворічне навчання в Могилянці, на магістерській програмі менеджменту охорони здоров’я, і, хоча диплом захищати не стала, все-таки отримала необхідні для своєї діяльності знання.

В 2012 році мені запропонували очолити новий благодійний фонд "Відкриті долоні". На той час ми вже близько дружили з Ірою Гавришевою, волонтером із Запоріжжя, планували її переїзд до мене в Київ. Саме тоді в нашому житті з’явився бізнесмен Сергій Буров, справжній "волшебник в голубом вертолете", завдяки якому новий фонд став реальністю, і працювати в ньому ми з Ірою почали разом.

- Розкажіть, будь ласка, про неї. В соцмережах я читала про Іру, але не всі знають її історію.

З Іриною Гавришевою

Ми познайомилися на сайті donor.org.ua. Там було всього декілька людей, які вміли писати не сухо, а яскраво і проникливо, серед них ми з Ірою, тож швидко помітили одна одну. Окрім того, Іра пересувалась на візку, тож і на офф-лайнових зустрічах її неможливо було не запам’ятати.

У Гавришевої був фантастичний мозок, вона була експертом в багатьох медичних темах, її хоббі було читання наукових статей, досліджень на англомовних ресурсах про рідкісні хвороби та стани, перегляд відео хірургічних втручань, вона з цікавістю слухала курси лекцій, наприклад, з анестезіології – теж англійською.

В 2012 році лікарі сказали, що жити їй залишилось роки зо два і вона абсолютно невиліковна. До того вважали, що можна відтягнути фінал на 5, 10, а може й більше років, але виявилося, що серцева і легенева недостатність дійшли до тієї межі, коли зробити вже нічого не можна. А всього різних діагнозів ми нараховували в неї більше тридцяти.

Її стан швидко погіршувався, почалися сильні болі та задишка, але ліків вона не приймала, не підключала кисневий апарат, бо приховувала від батьків свій справжній стан. Я покликала її в Київ: "Будеш жити зі мною, приймати і робити все що треба, щоб тобі було комфортно". Вона відмовлялась: мовляв, ти просто не розумієш, наскільки це велика відповідальність, наскільки це важко. Але нарешті прийняла рішення про переїзд. Батькам сказала, що в Києві у неї більше можливостей для самореалізації, і це теж було правдою, Іра мріяла про власні пацієнтські освітні проекти, у нас було багато планів у нашому новому фонді. В січні 2013 року Іра переїхала до Києва, ми зняли квартиру разом і більше не розлучалися до її смерті в січні 2016 року.

Звісно, нам надавали підтримку і інші люди, навколо нас завжди було багато людей, які допомагали в усьому, купували продукти, приїздили почергувати біля Іри, аби дати мені можливість пару годин поспати, і навіть мили посуд, бо бувало таке, що я не могла відійти від Іри ні на хвилину. Найближчі друзі, попри божевільну робочу зайнятість, розсували справи, аби приїхати і просто провести час поряд.

Я сприймала її майже як сестру-близнючку; часом вона була для мене дитиною, про яку треба піклуватися, а часом старшою розумнішою сестрою.

Завдяки їй я отримала величезний досвід, який ще маю розбирати, формулювати, усвідомлювати. Насамперед, це про дружбу та довіру між людьми. Вона одна з двох людей в моєму житті, яка дозволила мені пережити відчуття повного прийняття. У неї ніколи не було зверхності, яка могла б з'явитися у людини, що переживає багато складнощів.

У нас дуже люблять порівнювати рівень страждань і дорікати: що ти жалієшся, дивись, іншим ще гірше! Іра вважала, що не можна це порівнювати, в кожного своя міра, і коли людина говорить, що їй боляче – це значить, що їй боляче, навіть якщо комусь це здається дрібницею. З нею я могла бути слабкою і не відчувати своєї провини за це.

- Я знаю, що не тільки вашій подрузі, але і вашій власній сім’ї довелося зіткнутися з тяжкою хворобою.

- Так, в 2009 мама захворіла на рак молочної залози. Але її прооперували, вона пройшла хіміотерапію та опромінення, зараз у мами стійка ремісія.

З сестрою Катєю (2011 рік)

В липні 2013 захворіла молодша сестра Катя. Від мами прийшла sms: "У Катюхи какие-то бласты в крови". Я знала, що бласти – це ознака раку. Мала тоді потрапила в лікарню з ангіною, лейкоз часто стартує з ангін. Їй зробили аналіз крові і виявили бласти. Нам пощастило з дуже уважною лікаркою, яка наполягла на швидкому візиті до гематолога.

Забрати сестру до себе в Київ я не могла, тому що вже жила з Ірою. Я взяла на себе відповідальність і не мала права відмовитися від неї – навіть собаку або кота не можна викинути, а тим більше людину.

Коли Каті поставили діагноз, я летіла з Ірою в Німеччину на чергове обстеження. Вона лікувалась там з 2008 року, перенесла 2 операції по протезуванню, 4 операції на серці. Я стояла на стойці реєстрації в аеропорту, коли мама зателефонувала, щоб сказати, що у сестри підтвердився лейкоз.

Коли за тиждень ми повернулися, я завезла Іру на кілька днів в Запоріжжя до батьків і поїхала в Донецьк до сестри. Поговорила з нею, пояснила, що означає її стан, як йде лікування, чого можна очікувати. Вона одразу сказала, що ніяких казочок їй не треба. На щастя, батьки зі мною були згодні в тому, що повинні бути максимально відвертими з 18-річною донькою, вона має право все знати і самостійно приймати рішення.

З мамою та сестрою

Наступного дня я вже летіла в Москву, щоб зробити додатковий генетичний аналіз, який показав, що випадок ускладнений і однозначно потрібно буде робити трансплантацію кісткового мозку. Звичайний лейкоз починають лікувати з курсу хімії і, якщо в певні дні є ремісія, визначеної кількості хіміотерапій буває достатньо. Поламки ДНК, які знайшли у Катерини, вказували на те, що самої тільки хімії замало.

Ми одразу почали пошук клініки, поскільки аллогенні трансплантації не роблять в Україні. Але про всяк випадок здали аналізи на сумісність всією родиною. Виявилося, що я стовідсотково підхожу як донор кісткового мозку – це було справжнє диво, виграш в лотереї. Вірогідність, що хтось з родичів підійде, завжди невисока, тим більше ми з сестрою мало схожі зовнішньо, але генотип збігався. Трансплантацію провели в Києві. Втім, другого дива не сталося, пересаджені клітини не прижилися, а її власні, ракові, вижили. У сестри стався надшвидкий рецидив. В цьому ніхто не винен, лікування йшло за планом, проте результат, очевидно, був визначений спочатку. В березні 2014 року, коли її виписали, жити їй залишилося півтора місяця.

Катя обрала лишитися в Києві, тут місто цікавіше, можна було якось розважитися. Ми знімали квартиру для неї і мами, тато приїздив в гості.

- Як ви сприймали хворобу сестри?

- Я виконувала такі ж організаційні функції, як і для інших моїх підопічних. В нашій країні немає системи супроводу та лікування дорослих онкогематологічних хворих (а Каті вже виповнилося 18). Тому у мене не було часу заглиблюватися у почуття смутку, бо було багато менеджерських питань – і з малою, і з Ірою. До речі, Іра дуже допомагала – роз’яснювала численні поточні питання під час лікування, а коли малу виписали з лікарні, Гавришева фактично стала нашим єдиним фаховим консультантом, завжди знала відповіді на всі питання і до останньої миті радила, як і що треба зробити, щоб полегшити страждання сестри. Без Іри цей період був би дуже важким. Вона перебрала частину тривог на себе.

Звісно, наша сім’я переживала. Це важко - втратити дитину. Але ми переживали врівноважено. Ми всі християни, але віримо в низку життів, віримо, що душа живе вічно, приходить на землю виконати свої задачі, зрости, послужити світу, а потім іде далі. Для мене достатнім поясненням того, що відбувається з нами і з нею, було те, що вона, очевидно, зі своєю місією на землі впоралась, нам треба її відпустити і жити далі, виконувати власну місію.

Фото родини, зроблене незадовго до смерті Каті

На відспівуванні ми вдяглися в світле і всіх запрошених попросили відмовитися від трауру, якщо можна. І ми не плакали. Це відбувалося невдовзі після Великодня, і у нас був, можна сказати, великодній настрій, – тут разом гіркота втрати і ствердження того, що життя сильніше, аніж смерть. Відпускання – це і світле відчуття. Мама по дорозі випадково купила цілу миску квітів, ми роздавали їх людям в церкві.

Таке ставлення до смерті, до речі, ускладнює моє особисте життя. Стосунки з чоловіками не складаються, вони мене просто не витримують. Один хлопець сформулював це дуже чітко.

Тоді якраз померла перша моя підопічна дитина, Дашуня, з якою я проводила багато часу. Поки вона була жива, я привозила мамі продукти та речі на орендовану квартиру, мій хлопець мені допомагав все це тягати. Після смерті дитини мама залишила мені ключі, щоб я прибрала в квартирі і передала її господарям. Ми поїхали туди вдвох з хлопцем, дорогою купили продукти на вечерю, мені захотілося мандаринів. Потім сиділи, розмовляли, і я ті мандаринки їла.

Коли за місяць ми розходились, хлопець згадав цей випадок: "Розумієш, ти можеш говорити про смерть і їсти мандарини. А я не можу". Він би, мабуть, зрозумів, якщо б я емоційно переживала, билася в істериці. Може, справа в тому, що чоловікові важливо відчувати себе сильнішим за жінку.

Це факт, що я можу приймати смерть, жити з цим. І мої батьки, як виявилося, теж, хоча в багатьох питаннях ми досить різні.

- Наприклад, вони вирішили залишитися в Донецьку, а ви принципово перейшли на українську мову, хоча раніше розмовляли російською…

- Так, вони вірять в "ДНР". В травні 2014, після смерті малої, мама повернулась в Донецьк.

За фахом вони обидва інженери, працювали в донецькому аеропорту, але пішли вже багато років тому і створили власний бізнес, кожен свій. За останні роки бізнес вони, звісно, втратили, кожен знайшов нову роботу. Ми тепер мало спілкуємось - надто багато розбіжностей у поглядах на сьогодення.

Зі мною зараз живе бабуся, татова мама, яку я забрала до себе з Дебальцева. Спочатку я знімала для неї квартиру, а після смерті Іри в січні 2016-го бабуся переїхала до мене. Вже тут з'ясувалося, що вона також серйозно хворіє.

- Маріє, розкажіть про діяльність фонду "Відкриті долоні".

- Спочатку я робила все, що могла, бо у нас була велика фінансова підтримка декількох компаній і відповідно досить багато коштів. Якщо до мене надходили якісь конкретні запити і я розуміла, що саме треба зробити, то я це робила. Але згодом, по-перше, з кризою потік коштів різко зменшився, а по-друге, я зрозуміла, що кількість програм треба скорочувати, бо робити все потрошку – це не робити нічого.

Я вибирала по принципу, що мені цікавіше і що може дати якісні системні зміни. Наприклад, на ліки можна витратити купу грошей, але це не виправить загальну ситуацію. Шукати донорів – теж короткочасна поточна задача. Хоча провести соціальну рекламну кампанію донорства – це круто, зараз це робить молода організація "Свіжа кров".

Одним з головних напрямків роботи фонду стала програма "Кисень.ua" - підтримка хворих на муковісцидоз. Людина з цією хворобою може жити довго і мало відрізнятися від звичайних людей, якщо має якісне обладнання та отримує адекватну терапію: ліки, фізіотерапію, дієту. В Європі та Америці середня тривалість життя хворих з цим рідким генетичним дефектом – 40-45 років, у нас - 14, через недоступність терапії та навіть інформації. Мені стало цікаво зробити так, щоб терапія стала доступнішою. Гавришева почала займатися цією проблемою на півроку раніше за мене і перша розібралася, що до чого, а з 2013 року ми разом долучилися до робочої групи МОЗу по супроводу держзакупівель для дітей з муковісцидозом.

Інша велика програма – паліативна, для підтримки невиліковних хворих. Фонд консультує сім’ї щодо знеболювальних (в тому числі наркотичних анальгетиків), допомагає налагодити спілкування в сім’ї, підказує, як краще облаштувати кімнату важкохворого. Ми купуємо ліки, обладнання, побутові пристрої, які полегшують стан хворого. Мене захоплює, скільки всього можна зробити для людини в такому стані. Це стереотип, що помирати страшно і боляче. Більшість проблем можна вирішити, і абсолютно всі – пом’якшити. В цьому я бачу своє завдання.

На моїй сторінці в ЖЖ є епіграф: "У Бога нет на земле других рук, кроме рук человека, и я не имею права не дать Ему свои". Одна з важливих для мене молитов така: "Візьми мої руки для своїх справ, допоможи мені бути такою, щоб Ти міг діяти через мене".

Наши блоги