УкрРус

Він забагато знав: сім`я бійця АТО не вірить в офіційну версію його вбивства

  • Ексгумація тіла вбитого бійця 53 бригади Романа Сологуба
    Ексгумація тіла вбитого бійця 53 бригади Романа Сологуба
    Facebook волонтера Вікторії Сімкіної

Уродженець Хмельниччини Роман Сологуб мав повернутися з АТО додому в липні. Але повернувся раніше – у закритій труні. А до того на долю його близьких випало два місяці невідомості, протягом яких їх на всіх рівнях переконували, що їхній загиблий син та брат виявився дезертиром…

Загинув Роман не в бою, а від рук бойового побратима. Принаймні, так стверджує слідство. Родина ж вбитого захисника України переконана: 43-річний чоловік загинув, бо становив загрозу для тих бійців, які були задіяні у схемі продажу зброї із зони проведення антитерористичної операції. Боєць, який зізнався у вбивстві Сологуба, зараз сидить у СІЗО в очікуванні суду, який має відбутися за три місяці в Дружківці. Але рідні вбитого Романа підозрюють: 30-літній уродженець Кіровоградщини став лиш "цапом-відбувайлом" - в той час як справжні винуватці смерті Сологуба досі на волі. І, цілком імовірно, так і не будуть покарані.

"Обозреватель" поговорив з батьком вбитого АТОшника Романа Сологуба. Михайло Гнатович розповів про два місяці безплідних пошуків, про обставини загибелі Романа, про те, чому не вірить офіційній версії слідства і кого винуватить у вбивстві свого старшого сина.

Від Майдану до АТО

Ой… Горе таке, що не дай Боже нікому… Я певен: у смерті мого сина винен командир його. То він все організував. Роман, видно, знав якийсь секрет. Що вони зброєю торгували… А той зек, що зізнався у вбивстві, просто взяв вину на себе…

Добровольцем він пішов. 14 липня 2015 року. Оце мав прийти додому. Назовсім. Я, коли його на війну проводжав, тоді востаннє живим і бачив… Бо за рік йому так і не дали жодної відпустки. Не знаю, чого не відпускали його.

Він рвався давно на війну. Як до того ще – на Майдан. Але тоді ми його якось втримували. Хоча останній раз, коли вже розстріли були на Інститутській, зупинили на півдорозі до Києва. То він всю Революцію носив допомогу для майданівців – то сало чи тушонку, як, було, кабанчика заколемо, то якусь консервацію…

А як війна почалася - все казав: батьку, ну як я можу сидіти вдома, коли бачу в новинах, як оті хлопці в окопах сидять – а змінити їх нікому? Тоді якраз дружина моя після року тяжкої хвороби померла – то я йому на те відповідав: Романе, не їж мені печінку – ще по матері сльози не всохли, а тут ще ти зі своєю війною. Але він на те мало зважав…

Раз пішов до військомату – але його завернули, бо в армії він служив на флоті, то й сказали, що заберуть, коли флот буде формуватися. Але Романа все думка йти в АТО не відпускала. І коли почався новий набір – він знову пішов проситися. Хоч і мав броню, бо був опікуном старенької бабусі після того, як дружина моя померла і я тимчасово жив на Миколаївщині.

Ми про Романове рішення дізналися, коли вже не можна було його спинити. Відмовляли, як могли – і родина, і друзі. До сварок доходило. Але він затявся на своєму – все повторював: а як всі будуть по домівках відсижуватися – то хто ж Україну боронитиме?

Початок служби

Спершу забрали Романа на Яворівський полігон – вчити на "Гради". Я ще подумав: вони ж далеко стріляють, ті "Гради" - кілометрів за 40, може ж, не так небезпечно буде… Вивчився він на ті "Гради", але як тільки потрапив на фронт – зразу ж попросився на передову. Бо хлопців не було кому замінити. Так потрапив у цю злощасну 53 бригаду. Перше вони біля Верхньоторецького стояли – село таке є десь біля Горлівки…

Як війна почалася - Роман все казав: батьку, ну як я можу сидіти вдома, коли бачу в новинах, як оті хлопці в окопах сидять – а змінити їх нікому?

Ніколи не жалівся ні на що. Я скільки розпитував у нього – а він все: батьку, все тут у нас добре. Тихо у нас. Хоча насправді обстрілювали їх постійно… Він за рік навіть не сказав, ні в якій роті, ні в якому батальйоні служив – аби ми менше переживали, коли би почули, що його роту обстріляли.

За якийсь час зняли їх з передової – і відвели на полігон в Новомосковському районі Дніпропетровської області. На перекваліфікацію. Роман раніше був кулеметником, а тут уже на члена екіпажу БМП вчився. Це, як мені розповідали, такий малий танк. Екіпаж – три чоловіки.

А вже звідти, з полігона, перегнали їх в Миколаївську область, на той "Широкий Лан", болото, в якому 53 бригада… Я коли взнав, в яких умовах їх там тримають – пам`ятаю, сказав йому: "Ну, що, сину – довоювався? Що до вас тепер таке ото відношення – як у пісні "Бери шинель, иди домой!"… А він: "Що ти, батьку, кажеш? Ці правителі всі на літаки – та й потікалють. А ми, хоч які замурзані, в болоті – але ж ми відстояли! Вистояли! Аби нас там не було – то вже б і ти сидів би в погребі теж"… Свої переконання в нього були…

Зникнення

Боже, як же тяжко про то говорити…

Востаннє я з ним говорив 22 квітня. Ми тоді по обіді з бабушкою дзвонили йому. Тоді допитувалися: Романе, та коли вже та відпустка? Всі вже по три рази вдома побували, а ти – жодного! А він знову про те, що нема ким замінити. А тоді й каже: тепер вже точно чи на Великдень чи найпізніше 9 травня буду!

А близько опівночі того ж дня він заступав на пост. Там його й вбили. На блокпосту з назвою "Мостік". Підступно, ззаду, лопатою. За наказом. Хоча про це я дізнався вже куди пізніше, коли разом з тілом своєї дитини отримав копію протокола від слідчого.

Перше ж мені 24 квітня зателефонували з комендатури. Повідомили, що мій Роман, мовляв, дезертир. Втік з частини зі зброєю. Та я ж знаю свою дитину – як він рвався туди. Та й чого б він втікав, коли йому два місяці до дємбєля лишилося? Зв`язалися з командиром, а той нам байок нарозповідав, що Роман випив крєпко, пішов в село, у тил – і не повернувся. І що сталося це ранком 24 квітня. Сина вже живого не було, а командир нас запевняв, що він у цей час ще гуляв з пляшкою горілки по передовій – наче то бульвар який, а не лінія фронту…

Близько опівночі він заступав на пост. Там його й вбили. На блокпосту з назвою "Мостік". Підступно, ззаду

А як командир таке почав розповідати – то і всі повірили. Міліція вже тут, вдома, Романа шукала, як злочинця якого. Навіть я, хоч і не вірив, що син міг дезертирувати, але вряди-годи та й виходив вечорами до ліска неподалік від хати. Ану, думаю, якщо і правда ховається? Може, побачу його – то хоч нагодую…

Пошуки

І почалися для нас два місяці митарств. Куди ми тільки не кидалися, куди не зверталися… І по прокуратурах, і по судах, до Верховної Ради і військової контррозвідки навіть добралися. І ніхто – й пальцем не вдарив. Всі командирової версії притримувалися. А хіба ж то так можна? Хіба ж не треба було би людей там, у бригаді, допитати? Тих, хто на блокпосту стояв з Романом? Це ж 200 метрів від передової, там по 5 чоловік на пост заступають! А мені почали казки розповідати, що Роман сам заступив…

Але ніхто нікого не допитував. Ні свідків не шукали, ні товаришів Романових. Отак-от вбили людину, вивезли за 40 кілометрів в тил і викинули, як собаку… Я певен, що командир знав. Інакше б не брехав би – ні про те, як Роман вже після смерті п’яний розгулював, ні про те, що не впізнає, коли слідчі фото його тіла показували…

Ми навіть до екстрасенсів зверталися. Хто втішав, хто махлював. Але всі казали, що живий Роман. І лиш одна жінка сказала, що нема його вже в живих. Що вбивали його троє. Навіть знала звідкись про те, що командир при зустрічі з моїм братом, так жодного разу не гляне йому у вічі. Дивитиметься вбік, вгору – куди завгодно, лиш не у вічі… Я ніколи в те надприродне не вірив. А їй – вірю. Маю ще до неї їхати – обіцяла імена вбивць назвати…

Знаєте, я чим далі намагаюся дізнатися, що трапилось, чим більше дізнаюся – тим страшніше стає. Там така купа співпадінь, що цілий детектив виходить – най би чорт його забрав, той детектив…

Я, коли мені з комендатури подзвонили тоді, спершу в селі нікому не казав. Бо ж знаєте – то село. Почали би люди зразу: а що ж твій Роман – всіх агітував йти служити, а сам втік?.. Аж раптом подзвонив мені мій знайомий – та й каже: чого, мовляв, мовчиш, що в тебе таке горе?... Звідки знаєш? - питаю. – Та знаю, - відказує…

А ми ж навіть не знали тоді, з ким син у частині ближче спілкувався. До кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про те, де він. Скільки разів у Романа просили, щоб дав номер телефона хоч одного товариша, чи командира – ну, раптом що трапиться, щоб було з ким зв`язатися – а він не дав.

Власне розслідування

А то якось сиділи ми з молодшим сином – і він згадав, що тижня зо два до зникнення у Романа не було грошей на рахунку – і він телефонував з чужого телефона. У нього часто грошей не було – ми йому навіть рахунок поповнювали. А вже недавно я дізнався, що друзі йому навіть на курево висилали. Чи забирали в нього зарплату, чи не давали, чи що там було – не знаю…

Словом, знайшли ми той номер, з якого Роман тоді дзвонив. Подзвонили. Той хлопець, що підняв трубку, перелякався, як почув, хто дзвонить. Почав причитати, що нічого не знає, щоб не вплутували його, бо в нього сім`я… Зрештою допросилися ми в нього, аби він дав номер когось, з ким Роман товаришував. Продиктував він нам номер одного Ігоря.

Дзвонимо тому Ігорю. Вмикається телефон – а там на задньому фоні шум такий, наче кабак, жінки якісь верещать… І цей Ігор ледве язиком повертає: што нада? Хто ви такіє? Син йому й каже – так і так, я – Романів брат. А той як з цепу зірвався: а, - каже, - падла! Так це ти – Романів брат? Ми з тобою зробим те ж, що й з братом твоїм. Приїду, найду – і буду на куски рєзать… І трубку кинув.

Ми наступного дня ще пробували йому подзвонити – але він вже на дзвінки з наших телефонів не відповідав. Допомогла нам жінка одна, продавщиця – вона зі свого набрала. А він як трубку взяв – я й питаю, що з Романом сталося? Він почав щось там вибачатися – мовляв, п’яний був, ляпнув зайвого… Потім, як і той, перший, про сім`ю згадав, просив, щоб не вплутували його… Зрештою, ми з нього видавили телефон ротного, взводного…

Коли в цей же день зателефонував той так званий волонтер з Борисполя – я йому все й виклав: кому дзвонили, про що говорили… А через три дні цим "ігорькам" кинули гранату. Один хлопець, з Богуслава, на місці загинув. Тим же двом, з ким ми по телефону говорили – одному руки відірвало, другому голову вивернуло… В госпіталі зараз. Не можу з ними ще поговорити. Думаю, то не нещасний випадок – то свідків прибирали.

Як вбивали Романа

Не можу поки всього сказати, що знаю, але є в мене підстави вважати, що справа - у контрабанді зброї з АТО. Що військові переправляли звідти зброю на продаж - з якоюсь людиною, яку би не стали так ретельно на блокпостах перевіряти. Певно, Роман їм на заваді став. Бо він, якби дізнавсь про що нехороше – мовчати би не став. Такий він у нас був...

Коли вже тіло сина знайшли - з`явився оцей кіровоградський зек зі своїми зізнаннями. Він з Романом в одному екіпажі був. Роман був оператором-стрілком, а той – водієм-механіком. Саме його Роман якось своїм приятелем назвав. Казав: хоч і судимий, але нормальний хлопець.

Я читав копію протоколу допиту – то він все взяв на себе. Твердив, що вони посварилися. Що наче Роман на посту заснув. Що він почав його сварити – і спалахнула сварка. А чого ж не зупинив ніхто? Як то так – у сварці так жорстоко вбити людину?!

Розказував, як вбивав Романа. Як бив його зі спини лопатою по голові. Як завантажив в машину і повіз за 40 км до якоїсь водокачки в Ясинуватському районі – а там вже побачив, що мій син ще живий і почав добивати. Зрештою зв`язав, скрутив руки проволкою і вкинув в воду. Ще живого – бо потім експертиза показала, що в легенях у Романа вода була… Я бачив ті фото, де він, страшно побитий, зі скрученими руками… Такий, як його знайшли через десять днів після смерті місцеві жителі… Хоча ми про те, що трапилось з нашим Романом, дізналися значно пізніше.

Він же навіть подумати не міг, що його вб`ють свої ж – та ще й так підло, ззаду…

4 травня знайшли тіло Романа. Слідчі сфотографували його з різних ракурсів. І місцеві, хто знайшов, теж фотографували. І в інтернет виклали. Слідчі тоді приїздили і в 53-тю, показували ті фото і командиру, і замполіту. А вони – "не впізнали" Романа. Хоча цей командир моєму братові при зустрічі зізнався, що часто з Романом говорив – бо лиш вони двоє з усієї бригади на флоті служили. А тут – "не впізнав". Хоча фотографії чіткі були. Там зразу було зрозуміло, що то саме Роман…

Певно, замітали сліди. Думали, він так неопізнаним і лишиться. Так ніхто і не дізнається, хто то такий…

Боже-Боже, скільки ж моя дитина мук пережила… Він же навіть подумати не міг, що його вб`ють свої ж – та ще й так підло, ззаду… Скільки ж я йому казав: Романе, не вір нікому, бо це ж люди не провірені… Але куди там! Він був такий добродушний, такий відкритий…

І навіть по смерті йому дісталося. Там же за 10 діб тіло вже розкладатися почало – то йому кисті рук відтяли, щоб з кісток ДНК добути. А в мене лиш слину брали. Коли ми вже потім забрали його тіло додому і тут ховали – поруч з дружиною моєю, то в труну і руки поклали, в пакеті. Неділя це була, 26 червня. З цілої бригади на похорон не прийшла жодна душа…

Чи будуть покарані винуватці?

Ну, не вірю я, що він один це робив! Коли мій брат і молодший син поїхали тіло забирати – розказували, що там всі дороги перекриті, що скрізь – блокпости, які всіх зупиняють і перевіряють, хто з передової їде. Так що він міг проїхати лише разом з командиром…

Щоб більше таке не повторилося – не можна це діло спускати... От тільки до кого мені йти? Де справедливості шукати? Хто допоможе покарати реальних вбивць?..

Не вірю і у справедливе розслідування. Вже скільки скандалів навколо цієї бригади було – і вбивства, і торгівля зброєю – а їм все нічого. Може, вони того слідчого і купили.

Не знаю, що робити… Треба гроші шукати, якогось адвоката наймати, аби домігся покарання справжніх вбивць. Так, сина мені це не поверне. Але ж вже 150 чоловік в АТО кудись так поділися, як мій Роман. Це не ті, хто вважається без вісти, ті - само собою. Це ті, хто "пішов – і не повернувся". 150 чоловік. І це ж вони лежать десь, прикопані – а матері вдома чекають.

Щоб більше таке не повторилося – не можна це діло спускати. Може, муситиму до людей через інтернет звертатися, аби грішми допомогли… От тільки до кого мені йти? Де справедливості шукати? Хто допоможе покарати реальних вбивць?..

Всі ж дурня включили. Питають того вбивцю: як грузив тіло в машину? Виявляється, хтось йому допоміг. Питають того – а він: а я звідки знав, що ми грузимо?

Я досі постійно їжджу на вокзал до Хмельницького, на інші крупні вокзали, підхожу до дємбєлєй… Все сподіваюся на бійців 53-ої натрапити. Розпитати. Я мушу знати, за що вбили мого сина! Хоча вони всі залякані. Всі бояться за власне життя. Ті ж вже дістали гранату – бо або знали більше, або й участь брали у вбивстві…

Злочинців треба виводити на чисту воду. Бо інакше армія (де далеко не всі – вбивці і негідники) остаточно втратить довіру. Після цього жаху навряд чи багато хлопців за нашого району підуть чи на війну, чи на строкову службу – хай навіть і під загрозою тюрми. Нема довіри до армії – а в таких умовах важко лишатися патріотом. Тому винні мають бути покарані. Аби відновити довіру до армії. Аби ще багато чоловіків пішли воювати. Як мій Роман пішов…

Бо якщо вони не підуть – то хто ж буде захищати країну?..

Знаєте, у мене від сина лишився його військовий квиток. Він такий потертий, забруднений, бо ж в таких умовах ...Там, у тому квитку "Молитва воїна" надрукована. Візьму того квитка - і так мені обідно, аж до сліз, що мій Роман молився - його й куля, і снаряд минали. Свої в спину вдарили...

В публікації використані фото з Facebook волонтера Вікторії Сімкіної

Наши блоги