УкрРус

"З ним я пройду долину смертної тіні": вражаюча історія кохання і боротьби за життя

  • "З ним я пройду долину смертної тіні": вражаюча історія кохання і боротьби за життя
    Facebook Ольги Зеленюк-Юриної

В один день дізнатися про страшну хворобу і знайти сімейне щастя. Фільм з таким сюжетом майже стовідсотково викликав би шквал критики за надуманість історії. Але життя – куди вигадливіше від найталановитіших сценаристів.

За останній рік в житті бійця батальйону "Донбас" Ольги Зеленюк (Юріної) була війна, звістка про страшну хворобу і кохання, що завершилося весіллям. Тепер вона бореться з важкою формою раку, бо має задля кого жити. Свою історію Оля розповіла "Обозревателю".

Війна

Війна ввійшла в життя Олі Зеленюк задовго до моменту, коли вона потрапила в батальйон "Донбас". Спершу були довгі місяці поїздок на фронт у якості волонтера – разом з такими ж ентузіастами-медиками.

- Їздити в АТО почала у вересні 2014 року, після того, як обстріляли Слов`янськ. Була така група лікарів – Українська мобільна клініка, може, чули? От з ними я й їздила на схід, щомісяця проводили там по тижню. На роботі доводилось відпустки брати. Ми хлопцям медичну допомогу надавали.

Мені завжди було неприємно чути нарікання від людей, що бійці якось не так себе поводять. Завжди, коли чула таке, починала сперечатися. Доводила, що якщо людям тут, не на війні, важко, якщо вони тут потерпають від стресів – то чому ж не пробують уявити, як доводиться тим, хто там, на фронті? Чому не враховують те, що їм доводиться переживати, перш, ніж почати засуджувати?..

Зрештою я зрозуміла: якщо буду там – зможу допомогти більше. Вийшла на комбата батальйону "Донбас", який тоді квартирувався в Нових Петрівцях під Києвом. Поїхала туди. Зустрілася з комбатом – і переконала його, що він мусить мене взяти в батальйон. Це було не так-то й просто – на той час в "Донбас" дівчат брали дуже неохоче.

 

 

Пам`ятаю, комбат ще жартував зі мною – напиши своє резюме, каже. Нема питань, - відповідаю,  напишу, а як треба – то ще й прочитаю. Після того він сказав лише одне слово: оформлюйся.

Так я потрапила в батальйон. Офіційно пробула в ньому з квітня по червень 2015 року. Неофіційно – більше, бо вже була в батальйоні, поки йшло оформлення. При оформленні пройшла комісію, лікарі сказали, що я повністю здорова. Коли завершила оформлення – одразу поїхала в Маріупольський аеропорт. Там і була весь час. Виконувала обов`язки діловода і соціального педагога. Насправді ж більше працювала з хлопцями як психолог. Взагалі я лише в цьому році думала поступати на магістратуру на психолога, тому я наче й не маю психологічної освіти. Але свого часу проходила тренінги Пьюселіка по посттравматичному розладу і маю всі ці сертифікати, що дають мені право займатися наданням саме психологічної допомоги. Тому допомагала хлопцям, як могла.

І все було добре. А потім в мене почала боліти спина…

Хвороба

Страшний біль у спині Оля спершу списувала на фізичні навантаження, важкий бронежилет і часте вимушене лежання на холодній землі. Намагалася займатися самолікуванням – кілька днів колола собі "Диклофінак". Не подіяло. Стало зрозуміло: доведеться звернутися за допомогою до лікарів.

- Вирішила поїхати в госпіталь, пролікувати спину. Думала, це займе не більше двох тижнів часу. На третій день перебування в лікарні зробила томографію. Лікар тільки глянув на знімок – і зразу запитав, чи маю я медичну освіту. "Ні, - кажу, - не маю, але певне уявлення про медицину є". І мене ошелешили: "У вас – рак. Запущений. Є пухлина, що пустила метастази в хребет. Тепер сидіть, чекайте, поки вам принесуть результат томографії". І залишили мене в такій великій пустій кімнаті. Саму.

 

Тоді мені сказали, що у мене – мієлома хребта. Пухлина була в  грудях, а на момент обстеження метастази вразили вже кістки. Пам`ятаю, як сиділа, читала в інтернеті, що таке мієлома. А в голові не вкладалося, що все це відбувається зі мною…

А потім почалося: треба було збирати документи, проходити десятки аналізів – і робити це все дуже швидко. Мені сказали, що маю четверту стадію раку, тому треба терміново робити хімію.

Я досі не розумію, чому це зі мною трапилось. У квітні, коли проходила медичну комісію, жоден аналіз нічого не показав. Лікарі сказали, що я повністю здорова. Я досі маю ті результати аналізів крові, висновки військово-лікарської комісії. Скрізь – одне і те ж: здорова. А вже в червні – 4 стадія раку…

Не знаю, як це могло трапитись. Може, ті навантаження – фізичні, моральні – все в купі і дало? Найбільше навантаження завжди було на спину. Може, перемерзла десь?.. Не знаю.

Знаю тільки, що мені це ніяк не пов`язали з військовою службою. Після трьох місяців лікування, коли я вичерпала свій лікарняний, направили на комісію, щоб отримати групу. Я проходила військово-лікарську комісію, просилася, щоб залишили хоч у штабі. Відмовили. Сказали, що буду отримувати пенсію по інвалідності. І просто списали за станом здоров`я  – та й усе.

Фактично, мене відправили помирати. Бо держава мені, як інваліду другої групи, платить пенсію у розмірі 1800 грн. Тоді як одна-єдина упаковка таблеток, яких вистачає на місяць, коштує 2 тисячі. А скільки всього треба ще, крім них?.. Аналізи, крапельниці, уколи…

 

Лікування

Довга і виснажлива боротьба Олі Зеленюк зі страшною недугою почалася в госпіталі МВД в Запоріжжі. Потім був запорізький онкодиспансер. І п`ять "хімій", які дівчина мусила пройти за 5 місяців – з червня по листопад. Всього їх мало бути вісім.

- Після четвертої хімії я зробила томографію. Мені сказали, що краще не стало. Навпаки – пішли вторинні метастази. Вже далеко пізніше італійські лікарі мені поясинили, що неправильна хімія не те що не допоможе, а навпаки – може змусити метастази прогресувати. Тоді я цього не знала, але вже мала сумніви щодо того, чи варто проходити через все це 8 разів. Вирішила зробити п`яту хімію. Покращення знову не було. Тоді я плюнула на це все, відмовилась від наступних курсів хіміотерапії, від операції,  яку мені мали робити після  них – і поїхала в Київ, в ізраїльську онкоклініку "Лісод". Бо зрозуміла, що якщо не подбаю про себе сама – ніхто про мене не подбає. На той момент ходити я вже не могла. Була прикута до ліжка.

 

Лікування тривало рік. Мені навіть страшно уявити, скільки грошей на це пішло!.. За цей рік кожного місяця я мала витрачати по 10 тисяч гривень на допоміжну терапію. Опромінення обійшлося мені в 65 тисяч гривень… В "Лісоді" мені призначили пройти три хіміотерапії, за першу з яких треба було заплатити 85 тисяч, за дві наступні – по 60. А ще ж аналізи – безліч аналізів. Були такі, що коштували по 20 тисяч гривень. А аналіз ДНК взагалі відправляли до Німеччини… Контрольні аналізи, онкомаркери, кожен з яких коштував не менше 1,5 тисячі гривень. І ці всі аналізи треба було робити щомісяця…

Я не знаю, скільки грошей на це все пішло. І уявлення не маю, що би я робила, якби лишилася сам на сам зі своєю бідою. Але світ не без добрих людей. Мені допомагали волонтери, бійці батальйона "Донбас" скидалися, Фонд Семенченка раз гроші перерахував, прості люди, які дізнавалися про мою біду, гроші на картку перераховували…

А держава… А що держава? Державі на тебе плювати. Тобі просто дають список медикаментів. І нікого не турбує, що ти не можеш ходити, що ти лежачий – це твої проблеми. Ти маєш сам потурбуватися, знайти дилерів, замовити в них ці ліки. Тобі ж треба лікуватися!..

Добре, що біля мене були люди, які мені допомагали. А скільки тих, у кого нема нікого? У кого нема грошей на лікування? Бувало таке, що я частину грошей зі свого рахунку віддавала іншим людям. Бо приїздить людина з якогось глухого села, починає лікування – а потім каже: все, на наступну хімію в мене нема грошей… Отаке в нас лікування.

 

Історія кохання

Без нещастя не було б і щастя. В істинність цієї приказки Оля Зеленюк тепер вірить беззаперечно. Бо якби не було в її житті страшної хвороби – хто зна, чи знайшла би вона справжнє кохання і сімейне щастя.

- Діма, мій чоловік – це справжнє чудо Боже в моєму житті. І я не боюся про це говорити. Мабуть, якщо переживаєш такий стресс – неодмінно має трапитись і щось хороше…

З Дімою ми були знайомі ще з початку моєї служби в батальйоні. Але я ніколи не виділяла його серед інших хлопців. І не помічала нічого такого з його боку. Між нами були звичайні братерські стосунки. Ясно, що коли в батальйоні 500 чоловіків і лише 5 дівчат – не без того, щоб ми не відчували з боку хлопців підтримку і бажання допомогти. То чаю хтось принесе, то про настрій запитаються, то розважити намагаються… І на тому все – нічого більшого.

Ми навіть  поспілкувались більш-менш нормально лише після того, як Діму вивели з Широкіно. Тоді, в червні 2015-го там були страшні обстріли, у нього стався гіпертонічний криз – і його вивезли. Приїхав він до нас в розташування і я, як і з десятками хлопців до того, почала з ним говорити – як соціальний педагог.

Говорили ми тоді довго. Пам`ятаю, як гуляли на березі моря, я його розпитувала про його стан, а тоді сказала, що він мусить пролікуватися – хай навіть і не хоче цього робити. Сказала: "Це все-таки серце. Якщо не підлікуєшся – як ти будеш ефективний тут? Їдь до госпіталю". І він послухав. Поїхав.

 

Я йому ще пару разів подзвонити встигла, цікавилась, як справи. А тоді, буквально за тиждень, у мене заболіла спина. Ми пішли на пляж, сіли – а встати я вже не змогла, хлопці піднімали. Ну і почалось – госпіталь, обстеження, діагноз…

Вийшло так, що ми з моїм майбутнім чоловіком опинились в одному госпіталі. Він бачив, що мені важко ходити, що я кульгаю – і запропонував допомагати мені ходити по кабінетах. Бо ж треба було пройти купу обстежень, здати багато аналізів. Так і пішло: вдень він мене по лікарні водить, а ввечері – просто по вулиці прогулюємось, повітрям дихаємо. Але й тоді я не мала ніяких підозр щодо того, що він може до мене відчувати щось більше, ніж просту приятельську симпатію. Сприймала його присутність, як вияв дружби. Людина просто підставила мені братерське плече. Але мені від того, що він поряд, було дуже добре.

А потім була томографія, страшне слово "рак" і очікування підтвердження діагнозу в пустій страшній кімнаті… Коли повернулася в відділення – хлопці, які там лежали, почали розпитувати, що і як. Та як, - кажу, - в мене рак… Завтра мушу до онколога їхати… Пішла до себе в палату, вийшла на балкон. І тут прийшов Діма. Каже: хочеш, я поїду з тобою до онколога? Я погодилась, бо мені тоді було дуже важко і страшно. Я потребувала підтримки, як ніколи…

Він був зі мною в кабінеті лікаря. Чув все, що той казав. Я бачила, як у нього почали труситися руки, коли почув діагноз: четверта стадія раку і численні метастази. Мені дуже пощастило з лікарем – він дуже тоді допоміг максимально швидко зробити все, що треба було – бо необхідна була термінова хіміотерапія. Надто далеко зайшла хвороба, аби можна було зволікати.

А тоді Діма сказав те, що мене вразило. Коли лікар замовк, він запитав його: "Доктор, а что мы дальше должны делать? Какие наши дальнейшие действия?". Для мене тоді було дуже важливо знати, що я не одна. Бо в мене був шок. Коли вийшла з кабінета – я не плакала. Але я не розуміла, де знаходжусь, куди йти, що робити… Якби не Діма – я би, певно, заблукала. Не сприймала нічого.

 

В той день ми ввечері вийшли прогулятися. Пам`ятаю, як сказала йому, що ось він зараз підлікується і поїде, а я лишуся. Він помітно нервував, але нічого не відповів на те. А з самого ранку прийшов до мене в палату і каже: "Собирайся – пойдем в ЗАГС". Я не чекала чогось подібного, тому спробувала віджартуватися: де, мовляв, моя романтика? А він серйозно так відповідає, що він не романтик. Почала було йому пояснювати, що він не розуміє, на що себе прирікає, що хвороба в мене страшна, а мої батьки не мільйонери. Діма мене перебив і сказав, що давно все для себе вирішив. І що все-одно запропонував би мені вийти за нього заміж, але пізніше. І не так. Але доля розпорядилася так, що мусить поспішати. Казав, що вирішив, що я буду його дружиною ще в квітні, коли побачив мене в аеропорту, але не знав, як до мене підійти, боявся моєї відмови. "Я для себя все решил уже давно. Ничего другого мне не надо". Ці слова стали для мене вирішальними. Того ж дня ми подали заяву, а наступного дня о першій нас розписали. 26 червня минулого року я стала Ольгою Юріною.

Відсвяткували скромно: я, Діма і двоє волонтерів, що тоді допомагали мені. А потім я зателефонувала батькам. Мама вислухала мої новини – і сказала, що не знає, плакати їй чи радіти.

Про те, що сказала "так", не пожалкувала ні на секунду! Так, хай у нас не було всіх цих зітхань і прогулянок під місяцем, тих романтичних перших побачень, які бувають у інших закоханих. Зате у мене є відчуття, що з цією людиною я перейду пустелю. Знаєте, є такий вислів – "долина смертної тіні"? Для мене хвороба і стала тією долиною смертної тіні. І дивлячись на свого чоловіка, я точно знаю, що він мене не залишить, буде вірним мені до кінця. Що з ним я пройду цю долину – і вийду з неї. І все буде добре.

Вірність – ось що мене вразило від початку і вражає до сих пір. За весь цей час я жодного разу не почула від Діми жодної скарги, жодного нарікання. Він ніколи навіть не натякнув, що йому важко чи що він про щось жаліє. Жодного! Хоча довгий час я була лежача. І він мусив за мною доглядати. При цьому, він не залишав службу. Поки була в Запоріжжі – їздив до мене автобусом. Потім – то відпустку випрошував, то ще щось… Старався чим більше часу зі мною проводити. Я бачила: йому важко. Але він робив все, що міг робити. А може – і більше.

І робить це досі.

Зараз він вже йде з батальйону, щоб бути зі мною весь час. Каже, що вже віддав державі все, що міг віддати. А тепер хоче бути зі мною. І я не втомлююсь дякувати Богові за те, що в мене такий чоловік.

Надія на одужання

Рік лікування в Україні, попри десятки, а то й сотні витрачених тисяч гривень, поліпшення Олі не принесли. Тож коли дівчина отримала звістку, що може поїхати на лікування в Італію – не вагалася ні секунди. Попри те, що не мала де жити і чим платити за лікування.

Зараз позаду в Олі місяць лікування в Італії. Вона розповідає, що італійські лікарі жахнулися, коли побачили, в якому стані перебуває їхня нова пацієнтка після тривалого лікування в Україні. Виявилося, що карценома молочної залози з численними  метастазами (таким був початковий діагноз) не лише не зменшилась, а й вразила всі кістки, які стали настільки крихкими, що почали ламатися самі по собі. Так, в Італію Оля приїхала з переломами тазостегнової кістки – саме тому вона майже не могла ходити. Безпорадні перед поширенням метастаз хіміотерапії, які дівчина проходила на батьківщині, додали їй серйозні проблеми зі шлунком: лікарі чомусь не подбали про терапію, яку мусили би провести після опромінення. Тож італійські медики найперше взялися виправляти помилки українських колег.

Попереду в Олі – тривале лікування, яке може розтягтися на рік чи два. А після – ще довший період реабілітації. Якщо лікування буде успішним, років п`ять після нього, за словами дівчини, вона має раз на три місяці проходити повне обстеження. Аби знати, що страшна хвороба не повернулась. За підрахунками волонтерів, повний курс лікування обійдеться орієнтовно в 30 тисяч євро, яких поки у Олі та Діми немає. До того ж, весь цей час їм доведеться десь жити. Поки Оля сама – її приютили українці-заробітчани і підтримує вся українська громада міста Генуя, де вона зараз знаходиться.

А тим часом на батьківщині знаходяться й ті, хто спекулює на горі родини Юріних. Напередодні розмови з "Обозревателем" Оля дізналася, що одна з відомих волонтерських організацій впродовж кількох місяців збирає кошти начебто на її лікування. Хоча ніяких грошей волонтери з цієї організації Олі не передавали – ба, навіть не попередили про те, що такий збір планується. Коли ж Дмитро зателефонував в офіс цієї організації – йому так і не змогли пояснити, хто і з якою метою збирав гроші, використовуючи для цього ім`я його дружини. Наразі Оля все ще чекає пояснень від цих "волонтерів". І подумує звертатися до суду. Бо вважає, що таке цинічне паразитування на чужій трагедії має бути покаране.

Так що перед Олею – довгий, важкий і дуже дорогий шлях. Але бодай спробувати пройти його – варто. Вже зараз, після завершення першого етапу лікування, італійські лікарі задоволені його результатами і кажуть про досить високі шанси на одужання, на рівні 70-85%.

"Ви не уявляєте, як я хочу жити! Понад усе!", - каже на прощання Оля. І це бажання одужати вкупі з підтримкою коханого чоловіка дійсно здатне здійснити чудо.

 Особливо, якщо всі ми хоч трошечки долучимося до його звершення:

Приватбанк, карта 5457 0923 0209 4762 - Юріна Ольга Миколаївна

Наши блоги