УкрРус

Любовь и революция: пять историй пар, которые встретились на Майдане

7.4т Читати українською
  • Любовь и революция: пять историй пар, которые встретились на Майдане | фото 1
    1/17

Героиня Сандры Баллок из фильма "Скорость" утверждала, что "отношения, зародившиеся в экстремальной ситуации, не бывают продолжительными". Но истории пар, познакомившихся на Майдане во время Революции Достоинства, опровергают это утверждение. Страх, злость, холод, боль, отчаяние, пережитые вместе, послужили лакмусовой бумажкой и катализатором чувств; а подкреплялись эмоции общими ценностями, надеждами и мечтами о будущем.

Накануне третьей годовщины многотысячного вече на Майдане Незалежности 1 декабря 2013 года, с которого отсчитывается новая история Украины, "Обозреватель" пообщался с пятью счастливыми парами, личная история которых тоже началась в те дни.

Дарья и Василий Пелехач: "Все изменили события на Грушевского"

Дарья и Василий (в центре) с друзьями на Майдане

Мы с Васей познакомились 12 января, хотя были на Майдане с первых дней. Я работала в пресс-службе КГГА и после работы приходила в "палатку науковців", где жили ребята-ученые. Приносила продукты, помогала готовить. Потом поехала на несколько дней во Львов к родителям, вернулась 12 января и пришла к ребятам с сувенирными магнитиками, которые всем заранее пообещала.

Оказалось, к ним в палатку перебрался еще один парень, строитель из Закарпатья, который до этого жил в соседней палатке, но что-то они там не поделили. Мне было немного неловко, что я всем привезла подарки, а новенькому – нет. Позже я узнала, что мы знакомы заочно: один из ребят, которому я нравилась, показал Васе мою фотографию, и Вася одобрил, посоветовал "ухаживать посмелее". Но когда увидел меня уже не на фото, а в жизни, решил сам за мной поухаживать. Угощал шоколадкой, наливал чай.

Поначалу я думала, что ему хорошо за тридцать, и в Закарпатье у него жена и дети. Он ведь постоянно возле бочки с дровами находился, - лицо закопченное, одет, сами понимаете, как. Но у нас были целые ночи для разговоров, так что постепенно я все о Васе узнала – ему всего 27, и он не женат. Кстати, родились мы в один день, 22 декабря, и оба праздновали на Майдане, ещ не зная друг о друге. Моя мама даже вспомнила, что я звонила с Майдана и говорила ей: "Представляешь, тут рядом с нами еще кто-то отмечает!".

После знакомства мы виделись каждый вечер. Вместе готовили еду для 3-й сотни. Вася, кстати, хорошо готовит – и борщи-каши, и бограч, и другие блюда закарпатской кухни.

Он заботился обо мне, провожал до метро, вооружившись битой, хотя это было опасно для него — тогда прошла информация, что милиция хватает тех, от кого пахнет костром. Когда на Крещение я заболела, привозил мне лекарства и фрукты, а я думала – боже, как же он живет в палатке в такие жуткие крещенские морозы. Потом и Вася простудился, и я приглашала его переночевать к себе, и вещи его брала постирать.

Вася утверждает, что, когда познакомился со мной, сразу решил, что женится. И даже ребятам об этом сказал. Что касается меня, то я ничего такого в мыслях не держала. И лишь когда начались события на Грушевского, я поняла, что переживаю за Васю сильнее, чем за других ребят. И еще больше волновалась за него во время бойни в Мариинском парке. К счастью, ему удалось выйти из окружения целым и невредимым.

Встречаться мы начали уже после победы Майдана. В мае он пригласил меня в ресторан, приехал с букетом и кольцом. В июле 2014 года мы поженились. Сейчас нашей дочке, Кире, уже полтора года.

Наталія та Мирослав: "Під час першого побачення на наших очах повалили Леніна"

Ми познайомились 30 листопада на Михайлівській площі — я прийшла туди, коли взнала про побиття студентів, принесла теплі речі і їжу. Зустріла знайомих, і там, серед інших, мене познайомили з Мирославом. Я звернула на нього увагу — красивий, високий, дотепний хлопець. Він взяв мій номер телефону, і ми почали спілкуватись. Пізніше він зізнався: одразу відчув, що я його людина. До того ж, звісно, він розумів: якщо я на Михайлівській, то у нас схожі думки і бажання змін.

Мирослав ходив на Майдан у страшній чорній старій шапці — потім пояснив, що взяв її, тому що не шкода було, що пропахне димом. На нашому першому побаченні я подарувала йому нову шапку, і тепер на річницю знайомства кожної зими дарую. До речі, в день нашого першого побачення повалили Леніна. Ми гуляли, вийшли до Бесарабки — і тут пам’ятник якраз упав. Я зрозуміла, що це якийсь знак. І потім ключові моменти в наших стосунках неодноразово співпадали з важливими подіями революції.

Пам’ятаю, як я зрозуміла, що це більше, ніж симпатія. Однієї ночі прокинулась о третій і традиційно перевірила новини — а там про штурм КМДА. Зателефонувала Мирославу, але він не відповів. Накрило шалене відчуття тривоги: раптом він там і потребує допомоги. Серед ночі побігла до Майдану від своєї орендованої квартири біля вокзалу, по дорозі постійно набирала його. Потім виявилось, що Мирослав в цей момент спав вдома після чергування. Прибігла до будинку адміністрації, побачила, що штурму немає, штурм насправді почався пізніше. До 7 ранку робила разом з іншими дівчатами канапки і поїхала на роботу. А потім Мирослав побачив 35 пропущених викликів, спитав, що сталося, і мене довго сварив: чому я кудись побігла вночі, і "якби там була небезпека", і "більше так ніколи не роби". Він взагалі був дуже турботливий та наполегливий.

В звичайному житті стосунки розвиваються набагато повільніше, але Майдан дав можливість прожити ціле життя за дуже короткий час. Він став каталізатором почуттів, бо в таких ситуаціях відчуваєш все гостріше, вчишся цінувати тут і зараз.

На Різдво, через місяць після першого побачення, Мирослав зробив мені пропозицію руки і серця. Я готувала на кухні святкову вечерю, він зайшов, став на коліно, сказав, що хоче турбуватись про мене і бути разом до кінця життя. Подарував каблучку з діамантом і гравіруванням "Разом і до кінця". Я навіть не подумала, що ми недостатньо знайомі, бо постійно відчувала, що все так, як повинно бути.

На Водохреща ми поїхали свататись до моїх батьків у Луцьк — якраз в той день почалися події на Грушевського. 18 лютого зранку подали заяву в ЗАЦС, а потім Мирослав поїхав на Майдан -— саме тоді, коли там з’явилися снайпери.

22 березня ми одружились у вузькому колі друзів, а менш як за місяць чоловік пішов добровольцем в Нацгвардію.

Зараз у нас все чудово, нашому сину Оресту вже півроку, Мирослав змінив професію і працює програмістом, я поки у декретній відпустці. Щомісячно ми переводимо гроші волонтерам і віддаємо речі переселенцям. А якщо треба буде більше нашої допомоги — буде знак.

Юлія Сироїд-Аламі и Гійом Аламі: "Куди дінешся від кохання?"

Гійом — мандрівник, восени 2013 року він приїхав з Франції до України на велосипеді в рамках міжнародного велопроекту SunTrip, метою якого було взимку дістатися Казахстану, а потім продовжити мандрівку довкола світу.

У Києві російське посольство відмовило йому у візі, тому що після подорожі Україною у нього на велосипеді уже був великий прапор України.

Я приходила на Майдан щовечора після роботи, і ввечері 23 грудня, побачивши француза, який опинився з велосипедом перед натовпом зацікавлених людей, вирішила допомогти йому з перекладом. Я за професією викладач французької мови, а на той момент працювала у французькій компанії.

Так почалося наше знайомство. Гійом залишився жити на Майдані, ночував у КМДА, приймав участь у всіх маніфестаціях. Ми зустрічалися щовечора. Для мене це був не перший іноземець, якому потрібно відкрити Україну. А для нього це була гарна нагода дізнатися більше про нашу культуру, звичаї, політичний стан. Ми багато гуляли по Києву, а на Різдво виникла чарівна ідея поїхати до Львову на день, щоб побачити там Майдан та святкове місто. Гійом народився 8 січня, то ми відсвяткували і Різдво, і його день народження у романтичному Львові — і там остаточно зрозуміли, що це не просто дружба.

Спершу це було дивно, тому що є велика різниця в українському та французькому менталітетах. І хоча я певний час жила у Франції, в мене ніколи не було бажання одружитися з французом. Але куди дінешся від кохання? До того ж події на Майдані — це гарний лакмусовий папір, що дозволив проявитися справжнім почуттям.

Час від часу Гійом повертався до Франції, щоб не порушувати терміни перебування іноземців в Україні, але і за межами України він завжди мав з собою український прапор.

Найстрашніші дні, 18-20 лютого, він також був не в Україні, тому, напевно, лишився живим. Щоб дізнатися, що зі мною все гаразд, він постійно стежив за веб-камерами на Майдані та в інших місцях Києва, писав мені, що бачить мене чи когось з моїх подруг онлайн; попереджав про небезпеку.

Ми офіційно побралися 13 жовтня минулого року і зараз, в рамках весільної подорожі, мандруємо всією Європою на байдарці на підтримку свободи України.

Ольга и Андрей: "Посмотрели друг другу в глаза и поняли, что будем счастливы"

На Майдан я впервые пришла 22 ноября и потом приходила каждый вечер и по выходным. Временно отказалась от своего любимого хобби, сальсы – когда подружки звали в клуб потанцевать, я объясняла, что не могу, надо на Майдан.

Андрей родом из маленького городка на границе Киевской и Житомирской областей. На Майдан приехал после 11-го декабря: во время первого штурма он смотрел трансляцию, и эти события его зацепили, он понял, что должен помочь. Утром собрал вещи и поехал в Киев.

Мы познакомились в палатке возле 4-й "казацкой" сотни. Девочек-волонтеров там было несколько, и Андрей перед каждой поставил чашку с чаем, каждой сказал несколько добрых слов, понимая, что мы устали, поскольку был большой наплыв людей и мы разносили еду без передышки. Я в этот момент посмотрела Андрею в глаза и увидела то, что никогда не видела в глазах других мужчин: с ним я буду счастлива. Но дальше я эту мысль никак не развивала — я же пришла помогать!

Однажды ночью у нас вдруг закончился хлеб для бутербродов. Андрей в тот момент был у нас "завхозом", я спросила у него, сколько буханок взять. Андрей почему-то долго молчал, глядя на меня, потом вздрогнул, как будто очнулся, и сказал, что пойдет со мной. По пути в магазин начал рассказывать о себе все: кем работает, что умеет, о чем мечтает. Как будто спешил уложиться со всем необходимым в 10 минут.

Утром он отправился провожать меня к Андреевскому спуску. Угостил кофе на свои последние деньги (это я потом узнала). Мы дошли до моего подъезда на Подоле, но и там не могли расстаться — еще гуляли и пили кофе в сквере. Он вдруг сказал: "А я даже не знаю, какого цвета у тебя волосы и какой длины" — и я впервые сняла шапку, чтобы он увидел мои волосы.

Я позвала его к себе немного поспать, потому что он даже спотыкался — до того не высыпался. Он строго сказал, что нельзя приглашать к себе незнакомцев, это может быть опасно. Но я прекрасно видела, что Андрей — человек бесхитростный и добрый, никакой опасности не представляет. И в итоге уговорила-таки зайти, отдохнуть пару часов.

Потом мы продолжали видеться на Майдане, и Андрей всегда оберегал меня, особенно когда мы попадали в большую толпу. А однажды я пришла и не увидела его в палатке. Его приятель сказал, что Андрей заболел. В Доме профсоюзов мне раздобыли бейджик, провели через несколько постов мимо сотен спящих на полу людей... И где-то там, за несколькими поворотами коридора, спал тот, кто мне был нужен. Друг разбудил Андрея и повернулся ко мне: "Вот он. Забирай!". Андрей подскочил, ничего спросонья не понял, но оделся, застегнулся. Я улыбнулась: "Пошли, я тебя забираю". С тех пор мы не расстаемся.

Мар'яна Бобик и Сергій Каланжов: "Не було би щастя, якби не нещастя"

На Майдані я була з першого дня, з посту Мустафи Найєма у ФБ, а з 25 листопада волонтерила на кухні біля стели Незалежності, різала канапки, розливала чай. Родом я з Закарпаття, але працювала в Києві редактором ранкової програми на одному із телеканалів. А Сергій приїхав з Миколаєва на Майдан, бо три роки працював за контрактом у МВС та знав правоохоронну систему з середини, знав з власного досвіду, що робиться в судах, як і за що працює міліція. І захотів це змінити.

На Майдані потрібні були охоронці, це була робота якраз для нього. Я одразу звернула на Сергія увагу, бо він виділявся серед студентів військовою виправкою. Був якийсь зосереджений, серйозний, не стрибав, не жартував, не точив ляси. Сподобався мені.

Але оскільки ані я, ані він не йшли на Майдан з наміром крутити шури-мури, то ми не спілкувалися. Кожен займався своїм. Після розгону Євромайдану я зустріла свого нового знайомого вранці біля Михайлівського: він трусився від холоду, як горобчик, у своєму осінньому пальті, без шапки та рукавичок. Коли побачила його, стало якось тепло на душі, бо він вже був "свій". Але ми навіть на обійнялися, я тільки потерла йому вуха, щоб зігріти, та постукала по плечу — тримайся!

Потім якось непомітно ми ставали ближче один до одного. Разом долучилися до 38-ї сотні. Всією компанією ночували у друзів, бо власники квартири, яку я знімала, були проти Майдану. Бувало, я розносила вечерю, і ми з Сергієм випадково торкалися руками… Але це і все. Бо, чесно кажучи, навколо було багато хоробрих хлопців, а про Сергія я думала, що він поїде до Миколаєва рано чи пізно.

Переломним моментом став день 18 лютого. Почався штурм. Сергій з дерев’яним щитом разом з хлопцями із сотні тримав оборону стели. Гранатою йому розірвало до кісток праву руку. Допомогу надали у Будинку профспілок, а за декілька хвилин будинок запалав; у лікарню Сергія вивозили на трьох машинах, з пересадками. Я у цей час була не на Майдані, обговорювала деталі одного волонтерського проекту.

Про поранення Сергія друзі написали мені у ФБ. Коли я побачила його: рука замотана, блідий — то кинулась обійняти. Ледь торкнулася, а його від болю судомило.

Робота у ЗМІ має свої плюси. Я знайшла чудового травматолога, Романа Горобця, який теж підтримував Майдан. Чаклували лікарі над Сергієм усією командою, зробили декілька операцій. Він залишився без одного пальця та фаланг ще на двох. Плюс багато опіків. Уся Україна скидалася на лікування Сергієві. Я розмістила оголошення у ФБ. Соромно було просити, але виходу не було. Цікаво, що люди досі дзвонять, не вчитуються, коли це сталося, а просто хочуть швидше допомогти. Я кажу, що все добре, це вже давно у минулому.

Але у той час хлопець впав в депресію: втративши пальці, втратив і професію, бо не міг тримати зброю. І коли Сергій попросив: "Не кидай мене, кому я тепер потрібний…", я зрозуміла, що ніколи його не покину. Мене його поранення навіть привабило, бо це був справжній подвиг, жертва. Він розумів, на що йшов, розумів ступінь небезпеки.

Через поранення коханий не зміг вступити до Нацгвардії та поїхати на схід, хоча дуже хотів. Але не було би щастя, якби не нещастя. Декілька разів він приніс мені на роботу відео, що зробив на Майдані, і коли з’явилося місце оператора, керівництво запросило його на роботу.

На Великдень 2014 року він поїхав зі мною до Мукачева — знайомитися з батьками. А одружилися у липні 2015 року. Зараз ми по можливості допомагаємо або друзям-волонтерам, або нашим майданівським друзям, які воюють на сході. Стараємося не бути осторонь.

Все фото в материале - из личных архивов героев публикации.

Наши блоги