І вічний бій… І пошук сенсу бою

…То були мої п’яті вихідні на Майдані, не рахуючи буднів. Я пройшла від так званих "Лядських воріт" через Хрещатик до Жовтневого палацу. А потім повторила це вдруге. Туди й звідти. Звідти і туди. Так я шукаю цікаві кадри, настрої та розмови, а ще рахую маніфестантів.

Видео дня

Можна, звісно, помножити довжину Хрещатику (1,2 км) на ширину (100 метрів в найширшому місці), а потім – ще й на кількість середньостатистичних тіл, які вміщуються на одному квадратному метрі. Але, перефразуючи популярний нині мем, "я – дівчинка, я не хочу нічого вирішувати і не хочу рахувати повстанців поштучно". Покладаюсь на відчуття себе у просторі.

Так от. Циркулювати сьогодні Хрещатиком та Майданом можна було цілком вільно. Ще на минулих вихідних відчуття щільного кільця з мітингарів викликало доволі відчутний дискомфорт. Ще на минулих вихідних я, опинившись поза сценою, не змогла пробитись на інший бік вулиці. Висновок з цього один: людей поменшало. Причому значно поменшало.

Ця фраза могла б потягти за собою наступну репліку: Майдан помирає. Та я не кажу, що він помирає. Як не кажу, що він живе та набирається сил. Для себе самої я хотіла б спочатку з’ясувати, а що таке, власне, Майдан-2013?

Наш сьогоднішній Євромайдан – це не революція і не еволюція. Не революція тому, що це поняття, як не крути, включає в себе і зброю, і кровопролиття, і – головне! – швидкі кардинальні зміни. Спитайте про це хоч у Каддафі, хоч у Чаушеску, хоч у Людовика XVI. Іменування подій 2004 року "помаранчевою революцією" є автокомпліментом самим собі.

Помаранчевий майдан-2004 був якраз еволюцією. Точніше, мав шанс стати еволюцією. База під неї готувалась демократичними методами, адже основні рішення приймали не на сцені, їх ухвалювали у парламенті, в Верховному суді, в ЦВК, на Банковій, а ще у кулуарах усіх вище названих установ. Але мова зараз не про 2004 рік.

То що ми маємо зараз? Ми маємо Майдан, котрий (як написав сьогодні один з ФБ-френдів) варто залишити як постійне нагадування владі про те, що вона – на мушці у народу. Між тим влада дичиною себе не відчуває, а відводити сотням тисяч людей роль, даруйте, занози в дупі, є щонайменше неповагою до цих самих людей.

Коли Майдан самотужки проживає тиждень, а на сьомий день – майже за Біблією – відбувається віншування "месій", котрі товпляться на сцені (і так було і вперше, і вдруге, і втретє, і вчетверте), то це плювок в душу Майдану. Нічого нового з вуст "месій" не звучить, нічого конкретного не пропонується.

Інколи, щоправда, Арсеній Яценюк нагадує персонажа зі "Шреку" – плюгавого правителя Дюлока, котрий кричав з трибуни: "Лицарі! Новий план!". Сьогодні ми вже не йдемо рятувати принцесу, сьогодні ми полюємо на людоїда. Сьогодні ми вже не вимагаємо відставки Азарова та покарання Захарченка, сьогодні ми хочемо: 1) реформу судової влади, прокуратури та міліції 2) нову Конституцію, 3) нове громадське об’єднання.

Ось такі у нас забаганки. У життя воно все не втілюється, але як тези для промови підійде.

До речі, довго мучилась пригадуванням, а на кого, власне, подібний Тягнибок. Ні, не з мультяшних героїв, а з трудяг політичної сцени. Потім осінило: істеричністю промов, вскриками і патетичними вокалізами – ну ду-у-уже нагадує Турчинова. Ще б тому вибалушені очі – і викапаний Олександр Валентинович...

A`-propos з приводу Турчинова. Сей муж проголосив сьогодні створення "народного об’єднання "Майдан". Ба навіть більше: про створення Ради (!) Майдану. До котрої, звісно, увійшли і Яценюк з Тягнибоком, і Кличко з Луценком, а ще й Юлія Тимошенко з усім персоналом Харківської лікарні.

Останнє, звісно, жарт. З приводу персоналу, а не з приводу Тимошенко… Істинно, кажу тобі, дорога українська громадо, не "Беркут" погубить Майдан, а така ось "Рада" чи під-Рада, голови та заступники, чиновники від революції та їхні помічники. Короче, увесь цей недолугий цирк. Мастурбація на тему євроінтеграції.

Коли спротив обростає бюрократичними структурами, він стає карикатурою. На війні не потрібно почесних глав Куликовської битви, досить й одного, але толкового командира.

Але сто разів мав рацію Сергій Гайдай, коли казав, що жоден з вождів опозиції не вийде перед народом і не скаже: "Я беру на себе відповідальність за все. Якщо ми виграємо, я – президент. Якщо програємо, готовий накласти головою".

Нуворіші великої політики розглядають барикади виключно у вигляді декорації. Ніхто з них не полізе під кулі і не стане ризикувати життям. В це життя забагато вкладено – оздоровчі кошти від Верховної Ради, курорти, масажі, спа-процедури. А маєтки, а квартири, а машини, а банківські рахунки?..

Це "манюпасам" (цікаве слівце, що гуляє соцмережами і означає "маленького українця) втрачати нічого. Чим менше гне до землі гаманець, тим краще плекається пасіонарність. Так було і так буде, й сьогоднішній день це зайвий раз проілюстрував: опозиційні лідери не втримали у собі свербіж надбудовувати структури та очолювати їх.

Треба ж створювати видимість процесів, які застопорилися на стадії зачаття. Кабмін у відставку не відправлено. Про дострокові вибори (хоч президентські, хоч парламентські) й мови нема. Дещо в цьому напрямку можна було б зробити: приміром, відмовитися від мандатів і тим самим зробити Раду недієвою, але опозиція на це ніколи не піде. За владою вона тужитиме більше, ніж за Майданом.

А Майдан?... Я не знаю, що буде далі з Майданом. Мабуть, цього не знає ніхто. Сьогодні виникло відчуття, що Майдан інстинктивно відчув, як на карк йому сідають любителі дармової слави, як він стає піар-простором для майбутніх кандидатів в президенти. Причому, як то кажуть, на дурняк.

Тож, можливо, за певний час він потроху згортатиметься. За цим не варто шкодувати: Майдан як дух, як прийом мобілізації мас, як самоідентифікація українців нікуди не дінеться. Він просто перестане підживлювати паразитуючі елементи.

А коли настане час для еволюції чи революції, все повториться спочатку. І так – до переможного кінця.