Балет по телевізору і танки на вулицях

Як і сьогодні, 19 серпня 1991 року, припало на понеділок. Хто не в курсі – тоді ще не було ні інтернету, ні мобільних телефонів, ні навіть супутникових "тарілок" та кабельного ТБ. Лише радіоприймачі та аналогове телебачення. Телевізор ловив всього три канали (два з Москви, один з Києва). Тож про створення ГКЧП (государственный комитет по чрезвычайному положению) зранку, вочевидь з добрячого бодуна, дізналися не одразу. Навіть, у Києві. Пригадую з другом вийшли вранці з тоді майже спорожнілого на літні канікули 4-го гуртожитку, що на Ломоносова, і подалися зі своїми дописами в редакцію якогось журналу на Індустріальній. Не підозрюючи, що нами вже опікується згадане ГКЧП. Про це нам розповіли у тій редакції. Досить несподівана звістка. Я тоді проходив студентську практику Інформаційному відділі Народного Руху України. У мене якраз неділя та понеділок були вихідними. Але вирішив піти на роботу – раз такі події. Окрім усього іншого, там люди перебували на пульсі інформації, що взагалі твориться в країні, яка на той час називалася СРСР.

Десь на 10-ту годину ранку у приміщенні НРУ, яке тоді розташовувалося у кутовому будинку на площі Перемоги на стику бульвару Тараса Шевченка та Саксаганського, панувала напружена обстановка. З багатьох кімнат було вже вивезене майно, де що залишилося - швиденько пакували речі. Скрізь все нагадувало про якийсь терміновий переїзд. Причому, невідомо куди. Конспірація! Скрізь, окрім двох кімнат, на другому поверсі, де розташувався Інформаційний відділ, який ще називали РУХ-ПРЕС. Він якраз, на відміну від усіх інших структурних підрозділів Руху, не згортався, а працював на повну потужність. Тоді через нього циркулювала інформація, яка поширювалася різними інформагенціями, вгамовуючи інформаційні пробіли телебачення (основного на той час джерела оперативної інформації), по якому в ті дні постійно крутили балет.

Існування ГКЧП і надзвичайний стан, який так і не зрозуміло чи був офіційно введений десь в Україні, тривало три дні. Потім пішло на спад. І врешті-решт 24 серпня обернулося проголошенням Незалежності. Найбільш напруженими видалися дні 19, 20 та 21 серпня, коли ще не було ясно, хто переможе? Тоді в Русі я побачив багатьох людей, яких раніше там не бувало, й навпаки, десь позникали постійні відвідувачі, які раніше від нічого робити оббивали пороги Руху. Ті, кого бачив тими непевними днями начебто правління самозваного ГКЧП, були переважно якісь нарвано-збуджені. Здавалося, що їм не вистачало реального ворога, з яким мали нестерпне бажання розправитися власноруч. Тоді основні події розвивалися у Москві. Там танки вийшли на вулиці на противагу демонстрантам. З’явилися жертви. Троє загиблих, роздавлених гусеницями. Безглузді й непотрібні смерті, оскільки виведені на вулиці танкісти самі не знали, що робити й куди їхати, кого захищати чи атакувати... То була остання агонія незграбної радянської системи. Найбільше запам’яталися кадри Бориса Єльцина на броньовику та визволеного тоді з-під щось на зразок "домашнього арешту" у кримському Форосі Михайла Горбачова. Він ще трохи поправив і пішов в історію. Втратив президентську посаду через зникнення країни, яку тоді очолював і, фактично, сам розвалив. Президентом Росії закономірно став Борис Єльцин, який виступив однозначно проти тодішніх заколотників.

А от щодо України... У ті тривожні три дні заколоту совкових реваншистів ситуацію можна було охарактеризувати словами тоді популярної пісні "а на Україні лад і спокій". Тільки-от от спокій був лише зовнішній при надзвичайній внутрішній напрузі. Справді, танків не було на вулицях. На Майдані збиралися по кілька сотень людей. Вони висловлювали підтримку тим, хто боровся із заколотом у Москві, шукали вихід своїй енергії, на кому застосувати свої бійцівські здібності та войовничу вдачу, але добре не знаходили… На щастя, у Києві все пройшло мирно. Хоча, вже потім зустрічав знайомих, які розказували, що почувши про ГКЧП, взяли пістолети й гранати та пішли на Хрещатик у пошуках раптом де підвернеться нагода все це використати. Слава Богу, не підвернулася – так з цим озброєнням і повернулися додому. Хоча, ситуація тоді була вибухово-напруженою. Не вистачало "іскри запалу", аби в Україні події розгорнулися за югославським, грузинським чи чеченським сценарієм.

Тодішній очільник УРСР голова Верховної Ради Леонід Кравчук зайняв досить невизначену й обережну позицію. Це вже тоді він розказуватиме й прописуватиме в історії, що начебто вийшов з Компартії ще 19 серпня 1991 року. Зрозуміло, що це він зробив постфактум для свого іміджу. На той час такої інформації не було. Хоча, якби Кравчук оголосив про вихід з правлячої тоді компартії ще 19 серпня (а не кілька днів пізніше, коли вже все закінчилося) – це мало б величезне ідеологічно-пропагандистське значення. Передовсім для тих, хто боровся за незалежність України й не хотів повернення в радянське минуле. Тоді багато кар’єристів-пристосуванців згадали, що вони є членами КПРС, і знову понесли грошові внески у партійні каси. Звісно, вони були символічними, але мали ідеологічне значення, мовляв: ми з правлячою партією, не забудьте про нас, зафіксуйте це у парквитках. І "Хитрий Лис" Кравчук так само тримав ніс по вітру. Спочатку, не міг означити власну позицію, виступав ніяково у стилі – ні за, ні проти… Потім, коли побачив, що у Москві Єльцин перемагає заколотників, одразу почав вдавати з себе борця з радянською системою, якій він до цього служив вірою і правдою, зробивши у ній свою кар’єру, яка потім вивела його у президенти незалежної України.

Словом, ось так склалася наша історія. Після невдалого заколоту ГКЧП, вловивши кон’юнктуру історичного моменту, Незалежність очолили ті, хто з нею боровся. Так, тоді в Україні все обійшлося без крові і пострілів. Втім, як потім сказав один мій знайомий, шизофреник, до речі: "Революция без крови все равно, что грипп без температуры – усложненный вариант". Крові і розбрату виявилося забагато вже потім – у буремні 90-ті. Коли активізувався криміналітет, нові розподіли власності і сфер впливу часто-густо зводилися до насильства та вбивств. Українці мільйонами почали виїздити за кордон у пошуках кращої долі. Тодішні політики, бездарно розтринькували усі міжнародні активи України. Відмовлялися від ядерно зброї, Чорноморського флоту, "золота партії", власності колишнього СРСР за кордоном, навіть рейтингу футбольних клубів УЄФА, який здобували переважно команди з України...

Впродовж наступної 22-річної новітньої історії незалежної України нею правлять ментальні совки. Це при тому, що я не кажу начебто в радянські часи все було однозначно погано і ніякого позитиву. Звісно, що з тієї епохи є багато чого запозичити хорошого й для нинішніх часів. Інша справа, що тодішня ментальність виховувала залежних людей і залежних політиків, якої вони не можуть позбутися й досі. Їх постійно тягне кудись вступати, то в ТС, то ЄС… Вони все одно хочуть бути від когось залежними. Адже – незалежність, це насамперед відповідальність і здатність самим творити свою долю! Але це треба вміти – мислити і жити самостійно, що далеко не кожному дано.