АТР: децентралізація чи розподіл феодальної вотчини

станні часом все більше і більше переконуюся, що найбільш потребуюча допомогти людина у нашій країні – Президент. Так виглядає, що він, бідненький, кинутий напризволяще усіма, в першу чергу членами власної команди не має можливості втілити жоден зі своїх далекоглядних планів з якими він обрався на посаду очільника держави. Або, можливо, з висоти посту свого просто не бачить як дискредитуються його ідеї нерадивими виконавцями. Останні дурять і його, бідного, і нас з вами розповідаючи про те, що у нас рай на землі, і гречка китайська, заморська, по 14 грн. (у 16 - максимум), і бензин найдешевший у Європі, і податкове законодавство – найгуманніше, наче той радянський суд. Тому допомога нашому гаранту ой як потрібна і в першу чергу – у створенні цілісної картинки світу чи, хоча б, України. Спробую внести свою невеличку лепту у цей процес і в мірі сил та можливостей своїх нагадуватиму Президенту ЩО він обіцяв зробити у своїй програмі «Україна – для людей», ЯК трансформувалися його обіцянки після того як він здобув посаду і ЩО йому пропонують робити зараз його вірні нукери.

Почнемо з теми, яка, як Мюнхаузен витяг себе та коня за волосся з болота, допомогла післявоєнним країнам Європи, а потім і Європейській спільноті витягти самих себе з болота неефективного чиновницького бюрократизму та нецільових витрат. Це – децентралізація. Чому про неї? Активність процесів децентралізації у післявоєнній Європі можна пояснити пошуком максимально ефективної системи державного управління. Створення регіонів та поступове розширення сфери їх відання мало на меті не лише налагодити цілісну систему урядування і заповнити управлінську прогалину між національним урядом та місцевим самоврядуванням та локальними владами (Італія, Франція, частково Великобританія – посилатимуся на досвід великих країн, бо порівнювати процеси в Україні та Ліхтенштейні було б не дуже коректно), а й задовольнити запит історико-культурних областей на автономію та самоврядування (Німеччина, Великобританія та Іспанія). Чи актуальні ці питання зараз для України? Як мінімум – перше точно так, як максимум – друге теж не варто замовчувати, щоб не отримати аналог Косова чи Абхазії у застабілізованій до «не хочу країні».

Цитата з програми кандидата у Президенти В.Януковича. Пункт 4 «Від влади чиновників – до влади народу!». «Місцеве самоврядування повинно стати надійним та міцним фундаментом народовладдя. Принципово важливе розширення повноважень місцевих рад, максимальне усунення бюрократичного апарату від вирішення питань розвитку територіальних громад. Виступаю за децентралізацію влади, реформування міжбюджетних відносин на користь місцевого самоврядування».

Загалом все правильно, якщо не зважати на те, що зведено до купи і місцеве самоврядування і регіональну владу, а в кінцевому варіанті все зводиться до грошей. Ну таке вже мислення у сучасної влади – все вимірювати у грошовому еквіваленті. Хай вже. При цьому дуже важливо зазначити, що без надання реальних ресурсів будь які ініціативи з децентралізації – мильна бульбашка – вигляд є, а ваги жодної. Та й розбивається при першому ж зіткненні з твердим предметом.

Упустимо те, що для цілісної діяльності будь-якого рівня влади потрібні не лише гроші, а ж гарантовані повноваження, наявність системи контролю як з боку держави так і з боку суспільства. У нас в цьому плані все як у радянському минулому – обов’язки - надреальні, права – декларативні, ресурси – обіцяні, контроль – наднормовий (але завжди можна домовитися). Тобто регіони та місцева влада – слухняні виконавці волі Києва, а не рівноцінні партнери у забезпеченні інтересів громадян.

Як видно з програми – є розуміння цієї проблеми. З виступів після обрання Президента, закрадається підозра – розуміння не повне, або дещо викривлене. Так, у рамках широко анонсованої реформи, питання регіонального рівня влади чи прав областей зникло як клас – реформа перетворилася на зміну назв органів влади національного рівня та пересадку міністрів та їх заступників (як і заступників Адміністрації Президента). Видно, її ініціатори не читали байку Глібова «Квартет». Не маючи змоги обпертися на ґрунтовні знання класики навіть російської культури серед наших селебритіс, дозволю собі процитувати мовою оригіналу:

«Чтоб музыкантом быть, так надобно уменье

И уши ваших понежней, …

А вы, друзья, как ни садитесь;

Всё в музыканты не годитесь».

Та не все так сумно в Данському князівстві, як казав шекспірівський герой. Президент, не забув обіцяного – він просто відклав це до зручного моменту. І ось він настав – після місцевих виборів, суттєво наростивши присутність партії влади у місцевих органах тієї ж влади, Президент збирає вірних бійців, ой вибачте, депутатів вірних народу України в Київ і на нараді оголошує перелік завдань на найближчий час: «Це, по-перше, реформа місцевого самоврядування і адміністративно-територіальна реформа. Часи тиску держави на самоврядування добігають кінця. Готуються кардинальні зміни у законодавство. Вони нададуть громадам нові, більш широкі адміністративні повноваження» (Виступ Глави держави на Національних Зборах Партії регіонів "Будуємо нову країну").

Потім тема якось заглухла – ні реформи, ні кінця часу тиску, а навпаки його посилення в умовах реформування центральних органів влади, ручного керування бюджетними процесами і фактичної централізації, через зміни до Конституції та напрямок на монопартійність. А коли тема затухає – світом починають повзти чутки.

І ось вже всюдисущі журналісти, виносять на світ Божий інформацію що адміністративно-територіальній реформі таки бути. Райдужна уява вже малює образи децентралізації, коли громади мають право вирішувати куди направляти їх кошти, субсидіарності (модний європейській термін, що означає, що владні повноваження здійснюються на рівні, який найближчий до виборця і може виконати ці повноваження), коли не потрібно кожен подих місцевої влади погоджувати двічі в Києві – з офіційним відповідальним та неофіційним куратором області, самоврядності, коли…Аж ні – реформа, за словами журналістів, може звестися до банального перерозподілу вотчин. Бо ж поди вість на диспропорції регіонів у розвитку. Давайте ми їх переділимо – і жити стане краще і веселіше.

Думала – жарт, на який наші ЗМІ все ще здатні на відміну від ЗМІ північного сусіда – там все ду-у-уже серйозно. А потім поміркувала – та ніж, реально можливий розвиток подій. Виходячи з того, що, як показує досвід Податкової та Пенсійної так би мовити реформи, наша влада розуміє поняття реформи як процес змін без уваги на результат – надзвичайно реальним варіантом розвитку подій є перекроювання областей. Аргументів на користь такого сценарію – кілька. Назву головні:

1. Потреба імітації реформи, за якої головним є кількість змін та об’єм коштів як під ці зміни можна «освоїти». Лише зміна бланків за таких умов чого коштуватиме. Та й з міни відчують всі – важко людям буде переорієнтовуватися, що їх центральна обласна лікарня яка була в Луцьку тепер у Рівному чи в Коростені, наприклад. Всі помітять. Всі відчують. Справжня всеохоплююча реформа.

2. Можна приструнчити непокірні регіони. Обирає той таки Луцьк якогось дива Батьківщину, хоча ж є стільки гарний партії – Партія регіонів, наприклад, чи…Партія регіонів. Так давайте його об’єднаємо з Рівним (там ситуація краще), чи з Житомиром (реалізується важче, зате результат певніший). Народилися в Дніпропетровську підслідственні громадяни Кучма, Тимошенко, а ще раніше Лазаренко – перенесемо центр в Кривий Ріг, покращимо криміногенну ситуацію в країні. Найцікавіше на сході – є можливість…розформувати Івано-Франківську область. Область то таке, а от її центр…Там навіть бізнесмени на яйцях мільярди заробляють…Розчерк пера – і забувся прикрий інцидент сивої давнини.

3. Можна заохотити власні регіони. Наприклад виділити Донецьк в регіон зі статусом на рівні з Києвом. А що? Стадіон там крутіше, футбольна команда теж краща. І не будуть тоді нарікати, що «понаїхало донецьких», а як будуть – можна виправдатися – «та ми не донецькі, ми з області, теж донецьких не любимо» - і ми настає у всій країні.

4. Потреба вгодити Президенту та показати що щось робиться МВФ. Навіть не знаю що переважає. Останнім часом складається враження, що у нас нова гілка влади – міжнародно-валютна. «Іменем МВФ» прикриваються всі найбезглуздіші кроки – шкода що за часів харківських домовленостей ми з МВФ не так тісно працювали. Бо вони б теж пояснювалися програмою співпраці з МВФ.

Так що, адміністративно-територіальна реформа у нас теж, як і податкова і решта щось далеко інше ніж у розвинутому світі. Для наших реформаторів слово «децентралізація» є синонімом «феодалізація», «самоврядність територій» - «закріплення області за «сматрящім», а слова «субситіарність» не існує, зважаючи на складність його вимови і незрозумілість. Тому й життя у нас таке, феодальноє…Ох, не це нам обіцяв кандидат Янукович, ох не це...