Щоб не залишатися третім світом

Якийсь глобальний нефарт у Віктора Федоровича. За що не візьметься його команда – все валиться. Оголосили податкову реформу – спровокували майдан підприємців. Тільки гикнулося за пенсійну реформу – самі ж вирішили далі не продовжувати і відкласти справу у до-о-овгу післявиборчу шухляду. Про кроки в освіті взагалі мовчу, думаю що заходи непокори як вчителів, яким так і не підняли зарплат, так і студенів, яким нав’язують злочинний міністерський законопроект «Про вищу освіту» не за горами. А вибори наближаються. А перемог немає, Азаров вже навіть не хвалиться, як минулого року, капустою, бо боїться, що та зникне, як гречка…

Зрозумівши, що всередині країни його команда потерпає фіаско одне за іншим, Президент звернув увагу на зовнішню політику. Тут, правда, теж не все так гладко – кабальні Харківські угоди не зняли питання про ціну газу, а лише дещо відклали її, США навіть після знищення «терориста номер 1» та демонстрації тіл чужопланетян переймається не світовою демократією, а збереженням президента-демократа на посаді, Китай та Індія розглядають нашу країну звісно як партнера, але далекого і успішного хіба у працевлаштування тієї частини населення, яке не оцінило «китайського» чи «індійського» економічного дива.

Дещо цікавішим та більш живим до останнього часу був європейський напрямок. Прагматизація зовнішньо-економічного життя країни (логічна, зважаючи на те що влада відстоює, у першу чергу, інтереси великого капіталу, який кровно зацікавлений, щоб все було спокійно та передбачувано), потреба ЄС у хоч якихось перемогах, зважаючи на загальну непевність у його економічній життєздатності на фоні криз у Греції та Ірландії «плюс» ситуацій у Португалії та Іспанії винесла на порядок денний угоду про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. І що чи не найважливіше – усунення візових бар’єрів між нашою країною та сусідами з євроспільноти. Не варто сперечатися, що той Президент, який приведе Україну до цього, переможе наступні після укладання угоди вибори. Звісно, якщо вони не будуть віддаленні у часі, і ця подія не забудеться.

Отож, основний напрямок у підготовці «успіху 2015» було знайдено. Чиновники засіли за марудну роботу вивчення «спільного доробку» ЄС у сфері економіки та регуляції. Кожна галузь отримала чіткі завдання. Укладання угоди визначено найвищим пріоритетом. Грищенко проводить зустріч за зустріччю. Європейці починають відзначати прогрес у справі, що нашими чиновниками подається ледь не як гарантія успіху. Та тут, як грім з ясного неба – революції на Близькому Сході і повний провал європейської близькосхідної політики. Як наслідок – італійський острів Лампедуза став трампліном, з якого біженці з Тунісу та інших країн активно перебираються у стару Європу, Італія підсуває свиню Франції, та – Німеччині, «привідкриваючи» кордони для тих біженців, що мають родичів у Європі, заходить мова про відновлення внутрішніх кордонів у ЄС. Шенгенська зона тріщить по швах.

І тут з якоїсь невідомої причини Європол опублікував доповідь, в якій зазначалося, зокрема, що запровадження безвізового режиму з такими країнами, як Україна, Молдова, Росія і Грузія може призвести до зростання наркотрафіку, торгівлі людьми і збільшення контрабанди цигарок. А ще через день Одесу називають центром переправлення латиноамериканських наркотиків у Європу. Наші та єврофункціонери обіцяють розібратися, але факт залишається фактом – у ЄС починають шукати зачіпки, щоб заморозити процеси укладання угоди. Знову нефарт для Януковича, але ще більший для України. Та найприкріше не це…

Заяви Європолу мають чітких адресатів – євроскептиків в Україні та за її межами, а також – чиновників-виконавців. Найнебезпечніше те, що такі заяви можуть стати приводом для саботажу проведеної справді титанічної роботи по узгодженню тексту угоди. «Нащо напружуватися, якщо її і так не укладуть?». Також ця ситуація є перевіркою на міцність не лише Президента, а й цілого українського політикуму. Бо справа входження у клуб найрозвиненіших держав не лише континенту, а й світу – це справа не тільки престижу, а й, фактично, вибору – бути успішними чи животіти. Саме ця справа мала б об’єднати усіх, не залежно від партійної та регіональної приналежності. Є можливість довести всім скептикам – ми можемо, якщо хочемо. Бо справді заява Європолу - це просто констатація всім зрозумілого факту: будь-яке розширення торгівельної зони несе для неї виклики, більші чи менші. Заяви розраховані лише на те, щоб збити запал нашої влади, а як це легко зробити ми знаємо. Але…2015 рік наближається, внутрішні реформи загрузли, і а ще треба врахувати можливу зупинку валютного трафіку від МВФ. Отже, вагомі причини для нашої влади вириватися з переліку країн третього світу і менше залежати від подій у Тунісі та Лівії ще є.

Хоча слабко віриться, що влада, яка загнала країну у хвости всіх можливих рейтингів – від рівня свободи слова до конкурентоспроможності економіки – спроможна на ривок, але все ж таки – для неї це питання життя і смерті. Отож, «contra spem spero» (лат.- «без надії сподіваюсь») і нехай Європол собі говорить, нам своє робити. Зрештою, нам реформування держави відповідно до європейських стандартів значно важливіше, ніж визнання цього процесу єврочиновниками. Бо їм нашу державу – лише оцінювати, а нам з вами у ній жити.