Блог | Справжні мужчини п’ють "Хеннесі"

1

Видео дня

– Шоб ти знав, – каже Ігорко, – я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єра "Метелик". Друга: "Діви ночі". Я тебе захавав. Мусиш тепер написати про мене.

– Добре. Книжка так і буде називатися: "Муха".

– Нє-нє, так не буде. Ніхто не повинен здогадуватися, шо то про мене.

Коли я виймаю диктофон, забирає його в мене.

– Можеш писати хіба від руки. Я був у такому карцері, де води було по коліна. Показати тобі мої ноги? – Вони всі в якихось синяках і ямках. – Отак мене морили. Я більше туди не хочу. А тепер я можу все, - пише Юрій Винничук для Zbruc.eu. - От глянь – каталог. Я тільки ставлю позначки, що мені треба, і за кілька днів привозять. Для дитини – все найліпше.

Бо я для дитини розіб'юся в пляцок. Шо ти там замовив? Шампанське? Нє, справжні мужчини п’ють "геннесі". – І до офіціанта: – Заберіть то шампанське. Принесіть "геннесі". За кілька днів переїду до Праги. Приїжджай, будеш у мене жити і писати. О, я тобі багато цікавого розкажу.

Я не встиг поїхати до нього у Прагу, бо Муху у 2001-му розстріляли в Празі.

Читайте: Мистецтво бути щасливим

2

Назвімо його Кос. Кос був унікумом. Йому носили бабло за "кришу", але він грошей ніколи не рахував. Ото візьме пачку в пальці, стисне і: "Тут 10?" чи там: "20?" А було що й визвіриться, відчувши, що сума не кругла. І так само намацально визначав фальшиві купюри. Ба більше – міг самими пальцями з’ясувати, що то за валюта. Не має значення – юань чи песо. Любив зі мною потриндіти на високі теми.

– От ти, курди, сидиш у книжках, – каже мені Кос. – Я теж люблю читати. Але книжка – це яблуко, яке взяв і з’їв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук і шо? Станеш яблунею? Ніх*ра. Ти будеш яблучним пляцком у кращому випадку. Розумієш? Яблучним, курди, пляцком! Давай, наливай...

Стукають у двері.

– Хто?..

Заходить якийсь його боєць і кладе на стіл гроші.

– І шо?.. І шо то ти мені приніс? – Кос бере пачку і відразу кидає назад на стіл. – Забери то назад. Занеси. Поклади. І скажи нехай подумає...

– Він казав шість тисяч.

Читайте: Тиждень неймовірного безглуздя

– Та шо ти мене лічиш?.. Тут нема шість тисяч. Чао… – потім повертається до мене і зітхає: – Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали "шість", а він пре до мене і каже "шість". Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. – Намагається щось розібрати. – Ну, тут, бляха, х*р хто розбере. Нотуй далі. Ти шо – стенографіст? Нє? А яким хєром ти пишеш?.. Латинкою? Ану дай… – Знову пробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. – Та нє, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. В сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині вср*вся…

– А чо зараз не розкажеш?

– Бо не зараз… А шо – ти в сауні не можеш записати?.. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?.. Руку не міняєм.

Я наливаю.

3

Біля входу до театру імені Заньковецької він зупиняється. Такий типовий курдупель, вбраний у дорогий костюм при краватці. В театрі у цей час почалися чергові "Заньківчанські вечори", приїхав з Києва дорогий гість. Львівська публіка у вишиванках мліє, чуючи те, що й хоче чути.

Він роззирається, його охоронці теж. Один з них тицяє йому великого букета. Він з ним повинен вийти на сцену, комусь вручити і виголосити привітання. 

– Сдєлайтє "звйоздочку", – наказує охоронцям.

Один виходить вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. В такому порядку вони заходять у хол. І тут у його поле зору потрапляю я.

– Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в залє?

Читайте: Де ви були, коли приймався закон Гадіка-Підрахуя?

Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи.

– Та от, – кажу, – чекаю одну дівчину, а вона запізнюється.

– Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо – далєко до фінала?

– Та ще, мабуть, з годину.

– О, блін. Ну, тада айда в буфєт.

І я теж потрапялю в центр "звйоздочки". Так ото під конвоєм заходимо в буфет. Боря замовляє коньяк – "самий дарагой". Найдорожчим виявився вірменський. Охоронці стоять збоку. Один із них бере пляшку коньяку в буфеті, розраховується і наливає нам по келихах.

– Ну, давай, братан, – каже Боря, і ми цокаємося. – Слишал про Додіка?

– Нє.

– Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?

– Ну.

– Сиграл в жмуркі твой Додік.

– Та йди. Убили?

– Застрелілі в Руминіі.

– Шкода.

– Ніх*ра нє шкада. Га*но он бил. У мєня к тєбє дєло. Я тут антікварний магазінчік рєшил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?

– Картини й ікони крадені?

Читайте: Як мене судили

– Ну, яснає дєла. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будєт чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю… екс… ета…

– Ексклюзив?

– Да, імєнна. Ти понял? Карочє, Юрік, – нахилився до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паєдєм ка мнє, я тєбє пакажу, шо у мєня єсть.

– Так фуршет же ж!

– Да пох*р той фуршет. Бляха, да я тєбє такой фуршет устрою, шо ти всє фуршети за всю сваю жизнь забудєш. Ото, блін, загнул – фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц… марской стол будєт.

– Та тут ще дівчина повинна прийти… – брешу я.

– І дєвачкі будут. Забєй. – Киває до одного з охоронців. – Іді пасматрі, шо там. Долга ані ішо будут га*но калатіть?.. Відіш, Юрік, пріходітся вот так понти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо пятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш – билі врємєна, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?

Він обнімає мене за шию, притягує мою голову до своєї бритої на товстій шиї і міцно притискає, по моєму обличчю стікає його піт.

А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я плескаю його по спині. І мене огортає гордість – я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали. І коли я його обнімаю, то відчуваю під його лівою пахвою тверду кобуру.

Та минув час, і я й досі ще можу собі випити дорогий коньяк. А Боря давно уже здає пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвісних 90-тих.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...