Блог | Сага про "Вурдалака"

Таким він, напевне, й залишиться в нашій пам’яті, нещасний журналіст з претензією на популярного літератора Олесь Бузина. Нещасний саме тому, що амбіції і претензії набагато перевищили літературні можливості, в царині яких він намагався утвердити себе, як неабияку величину, зрівнятися з великими. Але як, коли не маєш ні достатнього талану і таланту, не написав такого, щоб помітило і заговорило суспільство? Щоб бігали за тобою з твоїми збірками навіть інфантильні любителі і любительки автографів і зачитувалися твоїми працями десь у сліпих кутках чи навпаки на велелюдних площах. А якщо не так, якщо твое "его" не здатне до того, щоб бути нестримно помітним і надзначимим, а дуже хочеться, то можна обійтися й іншим варіантом. Замахнутися на надто помітного і значимого. І це безпрограшно.

Так і з’явився в українському літературному світі проект Бузини "Вурдалак Тарас Шевченко". Твір, безсумнівно один із найневдаліших в його творчості, найпомітнішим у якому є хіба що його назва. Все інше –здогадки, які не мають документального підтвердження порочності українського генія, а рідкісні навіть підтверджені факти швидше всього доказують, що Тарас Шевченко нормальна й талановита людина, яка без якихось осудних відхилень жила у тогочасному людському світі, переймалася його і своїми турботами і поводилася у життєвих ситуаціях, пристойно, як і тисячі інших.

Але слово було сказане. І нинішній шукач слави отримав не лише сподівану оцінку, а й відомість, якої б не мав, якби не піднімав подібної теми, а мирно десь просиджував серед передовиць про ударний труд чи чиїсь політичні проблеми й амбіції. Ця популярність у нинішньому політичному протистоянні підняла ще й на більшу, ніж гадалося, висоту. Він визнається ледь не класиком серед викривачів класиків, призначається редактором зорієнтованої на опозиційність газети, де довго не утримується. Обзивання Тараса Шевченка виявляється аж ніяк не достатнім для того, щоб дорости до справжньої опозиції рідній державі і заслужити поваги між її недоброзичливців. Серед нечисленних читачів він визнається, як шукач певної літературної епатажності з метою будь-що виділитися із сірої маси творчої братії. Тому і з’являються "Поверніть жінкам гареми" (неначе ті гареми притаманні українській сім’ї), "Таємна історія України-Русі", де претензія на наукове дослідження існує більше у самій назві, ніж в тексті, декілька інших... Це, а також ряд публічних виступів з антиукраїнськими заявами роблять його помітним в суспільстві і напевне, що й підходящою жертвою для загострення міжетнічної та політичної ситуації у державі.

І ось його вбивають. Не в звичайній побутовій сварці, а професійно, пострілами. В дуже зручну для російської прес-конференції мить, під час якої лідер сусідньої держави отримує повідомлення про цю трагедію і можливість ще по гарячому прокоментувати: ось, мовляв, яка країни, такі й звичаї. Проте, рідній державі, якщо б навіть вона була на зле здатна, робити це ні до чого. Бузина, попри його гарячкову амбітність, нікому не завдав неприємностей. І політично не був небезпечним. Про що особливо чітко засвідчила його спроба балотуватися в депутати. Добився менше десяти процентів, упевнено зайнявши одне із останніх місць.

Хіба що дещо в суспільному значенні підняла його смерть, яку охочі до зла і антиукраїнських сенсацій трактуватимуть, як розправу над антиукраїнським "патріотом". Та цей результат і в такий спосіб є явно не тим, про який він мріяв.