Блог | Пекучий біль лишиться

Дуже багатьох із стрічки Фейсбука варто було б відправити до витверезника приводити до тями після ейфорії щодо Путіна. Надто багато репостів пророцтв районних екстрасенсів і статей із elise com. Пише Марина Данилюк-Єрмолаєва для Zaxid.net.

Я думаю, кожен у цій країні від 2 до 102 хотів би бачити Путіна в гробу, але є набагато страшніші наслідки. Ота дірка у серці, яка не затягнеться. Ми не повернемо більше 6 тисяч загиблих на Донбасі --- лише за офіційними даними ООН. 15 тисяч поранених не повернуть здоров*я і фізичні сили. На випаленій донбаській землі не скоро квітнутимуть соняхи. Окупований шмат Донбасу не прийде до великої України з обнімашками. Крим теж не стане в один момент українським. На цих територіях уже стався тяжкий психічний перелом, який укупі з окупацією і відсутністю української пропаганди вилився у непростий клубок. Це кажуть усі, хто вимушено лишився проживати у тому ж Донецьку.

Букет гвоздик на труні Путіна не залікує цю душевну травму. За рік війни ми у своїй родині не один раз пораділи, що у нас зовсім немає родичів у Росії.

Читайте: "Аутизм" Росії

Я думаю, кожен бачив, коли батьки і діти, брати і сестри сварились і розривали між собою зв*язки через епічні сюжети на лайфньюсах і Россия24. Цей розрив у свідомостях і світоглядах вріс всерйоз і надовго. Я навряд чи скоро подам руку колезі з російських теленовин. Надто недостойно вони поводились під час Майдану і нашої війни. Надто серйозно вони доклали руку для того, щоб Україна і Росія стали запеклими ворогами. "Фашисти, нацики, каратели с нацгвардии, укры и правосеки" — надто багато і ретельно штучих ярликів було навішано на уми пересічних росіян. Тепер я знаю, як слово убиває. Як перетворює мозок у мочалку для кухні.

І останнє. Путін, може, і помре. Ну закатаєм гулянку на тиждень з шашликами. Але у багатьох українських домівках лишиться такий пекучий біль від втрат на цій війні, який не мине ніколи. Днями 27-й артилерійський полк повернувся додому у Суми. На Донбасі вічний спокій знайшли багато наших хлопців. І от мама мого загиблого однокласника Сергія теж поїхала їх зустрічать. Вона стояла на пероні. Грав оркестр і несли коровай нашим Героям. Інші мами обіймали за шию своїх соколят і їхали додому. А вона ридала від того, що так і не дочекалась такого моменту. Для таких жінок, як тітка Соня — неважливо, чи живий Путін чи ні. Вони хочуть, щоб Росія пішла геть, буряти сиділи удома біля Байкальського озера, а наші хлопці працювали на Україну, а не лежали у пакетах в морзі.

Путін помре. А Встающая-с-колен, сусідка Росія лишиться. І треба вчитися жити з нею у будь-якому разі, навіть без змін на краще.