Блог | Куди піти міністру Клімкіну

Вчора був дуже актуальний день. З огляду на певні ознаки неадекватності, які демонструють окремі представники влади, він мав символічне значення. Маю на увазі Всесвітній день психічного здоров’я, який традиційно відзначається саме 10-го жовтня.

В цей період треба бути обережним в оцінках та заявах. І, якщо б про це знав, скажімо, міністр закордонних справ Павло Клімкін, він би не сказав напередодні того, що вже обійшло всі ЗМІ. Маю на увазі його епохальну думку: "… міністри мають бути членами парламенту. Ця система, яка діє зараз, до кінця не відповідає тому, куди ми йдемо".

Уявний шлях…

Найцікавішим тут є зовсім не бажання міністра отримати ще й депутатський мандат. Це, власне, нормально для тих, у кого не дуже виходить із виконанням своїх основних обов’язків – вони інстинктивно наполягають на нестачі повноважень. Чи була б зовнішня політика України набагато ефективнішою, якщо б міністр носив з собою ще одне посвідчення та комплект візитівок – питання для окремого вивчення.

Цікаве інше. "Куди ми йдемо" - підкреслює пан міністр. А дійсно – куди? За його логікою – туди, де міністри мають щастя бути водночас парламентарями. Що ж – треба відзначити, що мета в нього цілком шляхетна. Бо така конфігурація, коли члени Кабінету є водночас членами парламенту, передбачена у Великій Британії, Австралії, Японії. (Ще таке правило діє в Туреччині та Індії, але я не думаю, що свідомий міністр має на увазі вибір Україною турецького або індійського шляху).

Отже, такі високі мрії Павла Клімкіна, його шляхетні орієнтири можна в цілому вітати, якби не одне "але". Англія, Австралія, Японія є за всіма ознаками парламентськими республіками, при цьому залишаються конституційними монархіями. І право монарха на призначення прем’єр-міністра та збереження за міністрами парламентського статусу прописані в Конституціях цих країн.

Тобто, за логікою пана Клімкіна, потрібно трансформувати державний устрій в бік парламентської республіки та змінити Конституцію. У принципі непогано. Ідея має право на життя. Колись! Але у сенсі заяв міністра все ж ідеться про бажання аби він та його колеги мали депутатські значки і недоторканність, а відтак і не несли бодай теоретичної відповідальності за провальну політику.

І, нарешті, залишається відкритим питання монарха.

Цікаво, міністр радився "на 4 поверсі" перед озвученням своїх таємних креативних мрій? Про необхідність парламентської республіки нині, скажемо? За логікою, мав би. Бо він все ж таки дипломат, а люди цього фаху, як відомо, тричі подумають перед тим, аби навіть нічого не сказати… Не те, що коли збираються щось видати нагора.

А тут якраз вчасно пора вже поговорити про те, наскільки ефективною є дипломатія під егідою теперішнього міністра закордонних справ України. Адже, якщо серйозно, успішну зовнішню політику міністр може (і має!) забезпечувати і без депутатського мандата. Принаймні така сьогоднішня конституційна доктрина. Замість монарха у нього є президент, який зберігає квоту на внесення керівника зовнішньополітичного відомства і взагалі здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. А відтак, умовно надає міністрові відповідні повноваження.

…І шлях реальний

Останню оцінку дипломатичним зусиллям пана Клімкіна, власне, вже було виставлено в березні цього року за результатами експертного опитування, проведеного Радою зовнішньої політики "Українська призма". 80 експертам з України та 86 з ЄС, США, держав Східного партнерства та Центральної Азії запропонували оцінити зовнішню політику України у 2015 році за 5-бальною шкалою. Більшість як українських експертів (56%), так і фахівців з-за кордону (69%) оцінили її на "трійку".

Зазначивши, що якихось проривів, здобутків, які б кардинально змінили становище України у міжнародній системі, за часів пана Клімкіна не відбулося.

За визначенням багатьох дипломатів, за часи керівництва МЗС України цим шукачем депутатського мандата, Україна остаточно із суб’єкта міжнародної політики перетворилась на її об’єкт. Коли "українське питання" нерідко обговорюється без участі України. Власне, це почалося із того, що Україна на самих початках російсько-українського конфлікту навіть не проявила ініціативи, аби формально-юридично визначитися із "кваліфікацією" російського втручання як агресії. Аби це не відбулося з власної ініціативи Конгресу місцевих та регіональних влад в Раді Європи, а згодом і в ООН за ініціативи її Генсека, то не було б жодних кваліфікацій дій агресора!

При цьому в серпні 2014 року пан Клімкін заговорив… про необхідність відновлення довіри до Росії, чим просто шокував багатьох дипломатів. Так само було й згодом із заявою про вихід із СНД. Міністр збирався виходити звідти, куди ніколи не входив… Україна є засновницею СНД, але не ратифікувала Статуту та жодного дня не була членом СНД, лише – державною-учасницею. Чи повинен міністр закордонних справ розуміти такі тонкощі, аби не казати нісенітниць?

Саме за Клімкіна міжнародна спільнота почала проявляти "втому" від українських проблем. Бо не отримувала чітко сформованої позиції нашої держави щодо виходу із кута міжнародних проблем. Відсутність чіткої позиції супроводжувалася тим, що й доносити її особливо не було кому. Адже, із майже 90 посольств України, протягом останніх трьох років в різні періоди не було послів у 37-ми! Принаймні у найскладніші 2014-2015 роки були практично обезголовлені дипломатичні представництва в Бельгії, Великій Британії, Угорщині, Данії, Ірландії, Латвії, Норвегії, Португалії, Чорногорії, Швеції, Швейцарії… То дивуємось далі, що нас начебто не так розуміють, погано чують? Що європейці час від часу підіймають питання про пом’якшення санкцій проти Путіна? Що Україна бездарно програла начебто не свій референдум в Нідерландах? Що немає кому дискутувати з російськими лобістами з числа європейських політиків, які переконують колег в тому, що "Мінськ-2" це панацея та вирішення всіх проблем? І немає кому довести європейським партнерам, що мінський процес є глухим кутом і приниженням України.

Майже рік в період 2015-2016 у представництві України при ЄС не було посла-представника! Працював тимчасово виконуючий обов’язки, що розривався між Києвом і Брюсселем. Саме під час найбільш жвавого обговорення перспективи безвізового режиму! Дивуємось, що це питання досі "провисає" то в одному, то в іншому аспекті?

Судячи з усього, українська дипломатична служба переживає наймасштабнішу кризу. Її прояви різноманітні – аж до визнання польською владою Волинської різанини геноцидом поляків чи заяви під час офіційного виступу президента Ізраїлю про причетність українців до Голокосту, неначе не існує рішення Гаазького трибуналу з чітким визначенням винних у воєнних злочинах, у злочинах проти людяності, у тому числі винних у Голокості.

І остання поразка України у вигляді як мінімум піврічних намірів ПАРЕ розглянути російський ультиматум і повернути делегацію РФ, свідчить про те, що ця криза лише поглиблюється.

В той же час очільник зовнішньополітичного відомства марить кріслом у парламенті і загадково розпатякує про те, "куди ми йдемо", що не заважає йому вважати себе (інтерв’ю DW) основою стабільності нашого уряду.

Однак, може йому все ж самому пора піти, у зв’язку вже із питанням не міністра, а українців - "куди ми йдемо"?