Блог | Звідки беруться небойові втрати ЗСУ

Читаю якось: "На днях українське суспільство потрясло повідомлення про кількість військових, що загинули поза бойові дії. Журналіст Олексій Братущак опублікував відповідь Міністерства оборони, в якій було вказано, що в 2016 році від "горілки", через нещасні випадки, вбивства та самогубства в зоні АТО и за її межами загинуло 256 військовослужбовців, що майже на 20% більше, а ніж тих, хто загинув під час бойових сутичок – 211 військових".

Безумовно, ця тема – серйозна, а проблема є такою, що потребує не лише постійної і кропіткої праці, але й конкретних результатів щодо її вирішення.

Просто сказати, що ЗСУ до цього не причетні і геть в цьому не винні – та ні, так не вийде, бо ж кожна мати, що відправляє власну дитину до війська, кожна дружина та й просто друзі, які туди спроваджують чоловіка, батька, друга воліють бачити їх живими і здоровими по закінченню служби і коли трапляється геть інше, але незворотнє, то перше, що майже завжди відбувається з боку родичів, так це звинувачення ЗСУ – ви вбили моє янголя, або ж, принаймні дуже винні в цьому.

Читайте: Чому ЗСУ не можуть піти у наступ

Так будь-яка людська смерть - це трагедія, разом з тим, цифри, що висвітлені на початку матеріалу, слід розглядати не лише під призмою – у всьому винні ЗСУ, а й спробувати розібратись все ж таки і в причинах, що призвели до цього, тому й не погано було б пригадати, що ми всі живемо не кожний в своїй хаті окремо та ще й десь з краю, а у суспільстві і саме із цього самого суспільства, в якому, повторюю, ми усі живемо, а не десь там з космосу і приходять до ЗСУ ті самі "сини, чоловіки і просто чиїсь добрі знайомі", які відразу, як тільки одягнуть форму, перетворюються в "захисників" і стають "обличчям армії", не завжди правда привабливим, але це таке, для батьків чи друзів геть не головне.

Те ж, саме через оце миттєве перетворення з "тракториста чи шахтаря" на захисника, як то не дивним може здатись для багатьох цивільних, але людина за своєю суттю нічим не змінюється, залишаючись так само схильною до вживання алкоголю, іноді – наркотиків, небайдужою до чужого майна, що породжує крадіжки та мародерство, зараженою обманом та банальним не бажанням служити чи працювати, але вперто та наполегливо вимагати за це своєчасне та у повному обсязі грошове забезпечення, а ще різні пільги і теплі шкарпетки з кальсонами.

Тому, аби за звичкою волати щось на ті ЗСУ, краще згадайте, за того горе-героя, який вписав в історію нашого сучасного визвольного руху проти російських загарбниках цікаву дивовинку, яка нині набула розголосу під кодовою назвою – "аватар". Для тих, хто не знає, то так називали мобілізованих, які замість прямого свого призначення – захищати країну від ворога, непробудно пиячили там, на передовій. Потім, звичайно, повертаючись до дому, проходили через натовп зустрічаючих, які дружньо скандували – "герої-герої", кидаючи під ноги троянди і так сором'язливо пізніше, без бажання навіть, але наполегливо отримували посвідчення "учасника АТО" з відповідними пільгами і претензійно вимагали ще землі шматок, бо ж – "положено"!!!

Читайте: Як п'яний "ЗСУшник" розстріляв співслужбовців

То нема що дивуватись тим цифрам, що небойові втрати перевищують у нас бойові, бо це здивування лише говорить про відсутність глибини розуміння соціальних явищ у соціумі, часткою якого і є той самий здивований дивак. Нажаль, але ці цифри ніби у дзеркалі відображають не лише проблеми, які безумовно існують в армії, а й абсолютно так само, тільки гірше оголюють і ті, що панують у суспільстві, то ж і тягар вини за оті загублені людські душі наших братів буде справедливо розділити між командирами, які безумовно відповідають за військову дисципліну, та самим суспільством, яке породжує оті асоціальні елементи та ще й законодавчо створює усі сприятливі умови для спрямування їх до війська, ніби на перевиховування.

Тільки біда у тім, що армія - це не спецінтернат і навіть не штрафбат для перевиховання злочинців та п'яниць, що прибули з "гражданки", а державний інститут, куди мають йти виключно за покликом серця від початку вмотивовані високодуховними принципами до найвищого подвигу – віддати власне життя заради процвітання ближнього свого…