Блог | "Невідома" волинська книжність

Коли мені в руки потрапили нещодавно видані два перші томи дванадцятитомної "Історії української літератури", я, читаючи їх, мимоволі зауважив, що чимало відомих пам’яток давньої української писемності, які виникли на Волині, ніби втрачали "волинську прописку". Хоча, не розуміючи волинський культурний контекст, осмислювати їх важко. Подумалося: от якби укласти грубезний том, а, можливо, кілька томів, де б у всій красі була показана волинська книжність! Спеціалісти, котрі б це зробили, є. Залишається дрібниця… знайти кошти. І на це не потрібні мільйони. Якусь сотню-дві тисяч – максимум. Але де в нас грошовиті люди на такі речі знайдуть кошти? На щось інше – будь-ласка. А на культуру – хай почекає. Так само й влада, де ці грошовиті люди грають першу скрипку. Ось, наприклад, років чотири тому виникла ідея укласти й видати багатотомне зібрання творів Уласа Самчука. І що? А нічого. Поговорили-побалакали. Й забули. Хоча план видання був укладений. Тексти є.

Але коли в Україні "сильні світу" не хочуть, чи не можуть, чи не розуміють, то за справу беруться волонтери. Так у нас на війні (звиняйте – АТО), так і в культурі.

Волинський письменник і літературознавець із Шумська Сергій Синюк вирішив не просто звернути увагу на те, що українська література Волині надзвичайно багата й цікава, але й спробував "вирішити проблему", надрукувавши в тернопільському видавництві "Богдан" книгу з амбітною й дещо провокаційною назвою "Тисячоліття волинської книжності". Книга невелика за об’ємом – лише трохи більше 8-ми друкованих аркушів. Звісно, вона не охоплює всієї волинської книжності. Це, радше, пунктир – звернення уваги на забутих чи замовчуваних волинських авторів.

Книга складається з дев’яти нарисів. Дещо важко визначити їхній жанр. Це водночас і літературознавчі розвідки, й історичні розслідування, і навіть своєрідні літературно-художні детективи. Читаються вони легко. Автор уміє захопити читача. Але при цьому залишається ґрунтовним, прекрасно орієнтується в літературі й може дати фору деяким літературознавцям. Зрештою, з деякими з них він веде дискусію – особливо з модними, іронічно іменуючи їх "критикицями".

Особисто я ці нариси прочитав на одному диханні. І, сподіваюся, що я не один такий.

Читайте: "Нація рагулів"

Отже, про що чи про кого книга. Перші три нариси стосуються "дуже давньої" літератури – ще часів Київської Русі. У нарисі "Онук Мономаха" йдеться про князя Ізяслава Мстиславовича, його ролі в розвитку книжності на Волині. І не лише Волині. Але хто в нас знає щось про цього князя, про його культурну діяльність? А постать надзвичайно цікава. Він та його книжники приклалися до появи Київського літопису. При його дворі сформувався гурток вчених людей. Серед них філософ Климент Смолятич, якого при допомозі князя обрали київським митрополитом. До речі, це був один із небагатьох русичів на київському митрополичому престолі. Бо на нього константинопольський патріархат переважно висвячував греків.

Справжнім детективом є нарис "Король Лодомерії" про князя Василька Романовича, який опинився в тіні свого брата Данила, котрому вперто накидають псевдо "Галицький". Тут Сергій Синюк вдається, здавалось би, до ризикованих, але цікавих і небезпідставних гіпотез, доводячи, що саме під керівництвом Василька була створена перша частина т. зв. Галицько-Волинського літопису (насправді цей літопис писався на Волині).

Створення другої частини цього літописного зводу автор приписує… жінці. А саме – княгині Ользі Романівні, дружині князя-філософа Володимира Васильковича. Про це йдеться в нарисі "Берегиня княжої книжності".

У нарисах "Початок нової літератури. Василь Суразький" та "Умиротворитель посеред бурі" йдеться, відповідно, про призабутих Василя Суразького та Кирила-Транквіліона Ставровецького. Прочитавши ці нариси, розумієш, наскільки недооцінені ці давні письменники.

Нарис "Діагнози й рецепти професора Кримського" це, як на мене, "бомба". Тут йдеться про художньо-літературну творчість відомого вченого з Волині Агатангела Кримського, про яку навіть фахівці-філологи знають небагато. А шкода. Тим паче, що прозаїк Кримський актуальний понині. Його роман "Андрій Лаговський" є не лише незвичним явищем в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Його можна сприймати як тонку насмішку над сучасною зело модерновою, чи постмодерновою, українською літературою.

Незвичним видається нарис "Справжній Островський". Розповідається в ньому не про добре розпропагованого радянською владою бездарного письменника Миколу Островського, який, до речі, походив з Волині, а про справді талановитого українського письменника Володимира Островського. Останній теж із Волині. Й жив у той час, коли й знаменитий "пролетарський письменник". Але Володимира Островського "безнадійно забули". Хоча його твори є не лише високохудожніми, а й багато в чому лишаються для нас актуальними. Цей Островський талановито показав і наше самоїдство, і національне запроданство – власне, те, що продовжує губити українців.

Читайте: 3-ДЕ: проблеми незалежної України

Здавалось, нарис "Літописець українського простору" про досить відому нині фігуру нашого письменства – Уласа Самчука. Інше питання – наскільки ми знаємо цього автора. Виявляється – не дуже. Зрештою, модні "критикиці", з якими веде полеміку Сергій Синюк, не знаючи толком Самчукової творчості, намагаються його скомпрометувати.

Завершується книга нарисом "Соціалістичний сюрреалізм" про Бориса Харчука, котрий, як і Улас Самчук, має в своєму доробку роман під назвою "Волинь". Синюк показує, що Харчукова "Волинь" була не лише "соціалістичною відповіддю" на "Волинь" Самчукову, а й реально стала продовженням цього роману. Показаний своєрідний трагізм творчості Харчука, коли письменник під маркою соціалістичного реалізму намагався сказати антикомуністичні речі. Отакий соціалістичний сюрреалізм.

Хотілось би, щоб книга "Тисячоліття волинської книжності" дійшла до якомога ширшого кола читачів. Можливо, тоді з’явиться розуміння, що українська література Волині справді цікава й… повчальна. І заслуговує на те, щоб укласти й видати її широкоформатну історію.