Блог | Ділити труп України з червоною Москвою

"У біді й недузі пізнаєш своїх друзів" - саме ці слова народного прислів’я коротко і влучно характеризують стан сьогоднішніх польсько-українських взаємин. Можна хоч кожного дня називати себе "адвокатом", "лобістом", "рятівником", "найліпшим другом" та "інвестором" - але саме біда розставить все на свої місця.

Справа не лише у формулюваннях, які викладені в Резолюції Сейму: "геноцид", "землі давніх східних воєводств Польщі", "вбитим з особливою жорстокістю українськими націоналістами" (ніби польські злочини відрізняються від українських шляхетною гуманністю) і т.д. Справа в тому, що цей удар нам завдали саме тоді, коли ми потребували справжніх друзів та адвокатів – без лапок. В час війни з Росією.

Поляки – пафосний народ. Люблять високі слова. Готові виголошувати "За нашу і вашу свободу!", а вже за кілька місяців ділити труп України з червоною Москвою. Потім вибачатися – теж гарно і промовисто, потім гноїти в "obozach internowanych" вчорашніх союзників-захисників незалежної Польщі. Це не просто слова – за неповних 4 роки польська влада в буквальному сенсі звела у могилу тисячі своїх відданих союзників. Відданих на стільки, що ці союзники воювали з більшовиками навіть тоді, коли самі поляки умили руки і сіли з червоними за стіл перемовин (жовтень-листопад 1920 року).

Читайте: Польща та Україна: незручна історія

Лише на три каліських цвинтарі (місто Каліш у центральній Польщі) протягом 1920-1924 рр. відправилось понад 700 козаків та старшин Армії УНР. Смертність у польських таборах перевищувала статистику бойових втрат Першого Зимового походу – вояки щодня помирали від нестерпних санітарних умов, від нестачі харчів та ліків. Так своїх союзників (зраджених прямо під час війни) захищав Адвокат.

Однак розподіл України, участь в поділі Чехословаччини (разом із нацистами), активна полонізація і терор проти українського, словацького і литовського населення не заважає полякам ліпити з себе образ покривдженої жертви.

Я не хочу належати до народу-жертви. Тим більше бути лукавою жертвою. Що стається із лукавими жертвами нам показала історія у вересні 1939 р. Ті, хто спільно з більшовиками ділив Україну, спільно з нацистами Чехословаччину – одержали черговий поділ своєї батьківщини.

Читайте: Не люди, а терени

P.S. На фото – польський "союзний курорт" у Каліші, Польща. Рідний брат Симона Петлюри Олександр (оце зла іронія) впорядковує могили померлих від хвороб козаків та старшин неподалік табору інтернованих. Невдовзі поляки вимагатимуть від українських військових інвалідів Української станиці в Каліші викупити землю під цвинтар (тепер клаптик землі у Щипьорно) – цю історію "польської союзної щедрості" детально описав уродженець Миколаївщини підполковник Микола Стечишин. Кому цікаво: Стечишин М. Щепіорнський військовий цвинтар / М. Стечишин // За державність (матеріали до історії Війська Українського). – Каліш, 1930. – Зб. 2. – С. 151–183.