Блог | Парадокси незалежності

Коли ми говоримо про українську незалежність, початок якій поклав 1 грудня 1991 року, на думку спадають три парадокси:

Видео дня

- Парадокс перший: за 9 місяців, 17 березня 1991 року, відбувався референдум про майбутнє СРСР. Тоді більшість (70%) українців підтримали збереження Радянського Союзу, хоча й у зреформованому вигляді. Минуло 9 місяців і українці більшістю проголосували проти СРСР. Як і чому стала можливою така кардинальна зміна?

- Парадокс другий: незважаючи на те, що українці так швидко – всього за 9 місяців! – поміняли свою думку, ця швидка зміна переросла у стабільну тенденцію. Опитування показують, що в який би рік чи місяць не повторити референдум 1 грудня 1991 р., результат був би той самий: абсолютна більшість голосувала би за українську незалежності. Звісно, показники би мінялися: від найвищих 90% у грудні 1991 р. до 55-60% під час кризи 1993-4 р. – але результат був би той самий. Щобільше: від останніх 10-15 років коливання зменшилися й підтримка стабілізувалася на рівні 75%-90%. Як могла одноразова зміна принести такі стабільні результати?

- Парадокс третій: Як так трапилось, що мешканці тих територій, які у той час підтримали референдум більшістю (понад 83% українців в Донецькій та Луганській областях сказали незалежності України "так"), зараз стали заручниками сепаратиських республік? І що тепер це значить для України? Чи можливий сильний сепаратизм в інших регіонах?

Читайте: 1 грудня. Як це було

Усі ці парадокси хоча є частиною одного і того ж самого процесу, кожен з них вимагає окремого пояснення. Почну з першого. Його розгадка проста: коли українці голосували на березневому референдумі 1991 року, ще існував відносно радянський сильний центр, який хоч і вже втратив багато зубів, зберіг можливості кусатися – доказом чого стала невдала спробу перевороту ДКНС у серпні 1991 р. Провал цього перевороту став провалом центру, а раз центр виявився слабким і показував ознаки розвалу, українці кинулися втікати від нього і шукати альтернативу у незалежності. Тим більше, що у цій альтернативі їх переконували як і місцеві українські політичні еліти, так і розрахунки, що з усіх радянських республік найкращі шанси на пристойний розвиток має Україна. Розвязка цього парадоксу нагадує нам про правильність тези: імперії занепадають переважно не через рухи на периферії, а через кризу у центрі. У СРСР за часів Горбрачова були сильні національні рухи у Балтії чи на Кавказі, але без Балтії і Кавказу СРСР міг би існувати далі. Головною була криза у центрі – котра полягала у боротьбі за владу між двома президентами: Горбачовим як президентом СРСР і Єльцином як президентом Росії Росії. По суті, першим хто почав розвалювати Союз, був Єльцин і Росія. Україна своїм рішенням стати незалежною не почала цей розвал, але його завершила. Іронія полягає в тому, що це росіяни власне найбільше приклалися у 1991 р. до розвалу СРСР свою системною кризою – але зараз росіяни звинувачують у цьому розвалі власне українців!

Пояснення другого парадоксу пов'язаний з першим: Москва зникла як сильний центр у 1991 р., але після 1991 р. продовжує залишатися загрозливим центром: ніколи не знаєш, що вона може втнути. Соціологія показує, що підтримка незалежності українцями різко зростає кожного разу тоді, коли виникає реальна чи уявна загроза з боку Росії. Так було під час двох чеченських війн, Тузли, російської війни проти Грузії, а під час анексії Криму підтримка української незалежності знову зросла до історичного максимуму з 1991 р. (див. таблицю нижче)

Не здивуюся, що зараз, коли Москва пригрозили Україні ракетним ударом, підтримка знову досягла дуже високої позначки. Українці чують небезпеку -- в першу чергу, вона йде від Росії -- й одразу готові захиститися своєю незалежністю. Страх є найбільш автентичним і глибоким почуттям, його неможливо підробити. А світ, включно з Росією, стає все більш жорстким а навіть жорстоким, і джерела тривоги і страху не зникатимуть. Тому підтримка України навряд чи падатиме. Що більше: за всі ці роки українці навчитись перетворювати свій страх у відвагу. І саме це дає нам стійкість. І дає надію, що Україна ніколи не зникне з карти світу.

Пояснення третього парадоксу складніше. Зараз мало хто памятає, що в Україні від’єднатися від Радянського Союзу вирішили три союзники чи три актори. Першим була Галичина і Західна Україна, яка була виразно антиросійькою й антикомуністичною, і ще під час референдуму березня 1991 р. голосувала за вихід з СРСР. Другим була Центральна Україна з колишніми комуністами на чолі з Кравчуком. Українські комуністи, від Хвильового і Скрипника до Шелеста, завжди виявляли прагнення до автномії, і Кремль завжди дивився на них з підозрою. Тому рішення національних комуністів на чолі з Кравчуком пересісти на поїзд незалежності не було аж таким несподіваним. Але найбільш несподіваним союзником Галичини і Києва був робітничий рух на Донбасі. Мало хто знає, що декомунізація в Україні одночасно розпочалася у Львові і Донецьку – там шахтарі вигнали осередки компартії з керівництва шахт. Спочатку шахтарі Донбасу шукали вирішення своїх негараздів у центрі, але зрозумівши, що Москва мало що може, переключили свою увагу на Київ. Ключова подія трапилася улітку 1991 року, коли для координації дій страйкомів по всій Україні на Дніпропетровщині зібралася робітники з 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів. Після того вони утворили Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників, яке поряд з формулюванням економічних вимог рішуче висловилось за вихід України з СРСР.

Тобто національна Галичина і Західна Україна, національно-комуністичний Київ та страйкуючий Донбас стали тими трьома головними акторами, союз між якими поламав Союз з великої букви. Зараз, на тлі ДНР і ЛНР, забувають про роль, яку відіграв Донбас у незалежності України. Втім це був союз щуки, рака і лебедя, який довго не протримався: Західна Україна і Київ підтримували незалежність безумовно, за кожних обставин – натомість індустріальний Схід ставив свою підтримку у залежність від розвязання соціальних питань. Уже під час кризи 1993 року страйкарі зі Сходу добилися у Києва проведення дострокових парламентських і президентських виборів. І на виборах 1994 р. Кучма переміг як президент Сходу – однак перемігши, він став себе вести як президент усієї України.

А що головне: перехід влади від першого до другого президента в Україні стався мирним шляхом, через відносно чесні вибори – не через насильство чи маніпуляції, як це було в інших колишніх республіках, за винятком Балтії. Це не просто зміцнило українську незалежність – це надало її нової якості: відтоді влада мінялася регулярно, але ніхто не спокушувався на насильство чи репресії проти противника. Янукович був першим і, надіюся, останнім, хто порушив ці правила гри – і за те був "покараний" самими українцями.

Читайте: Україна досі прощається з імперією зла

Підтримка незалежності України на російськомовного Сходу залежала від двох умов: перша, хто зараз є при владі (чи ним є їхній кандидат) і друга, наскільки цей кандидат реагує на їхні соціальні вимоги. Національне питання мало цікавило російськомовне населення – аж поки в Україну не вторгнувся Путін. І тут виявилося, що російськомовні у випадку небезпеки поводить себе як і решту України: тобто йде до Києва, а не від Києва. Навіть у Донецьку російська орієнтація не мала переваги. Якби не активна російська провокація, навряд чи сталася війна у Донбасі. Бо до того часу досвід української незалежності показував: якими би гострими не були конфлікти, коли вони доводили до загрози насильства, українці зупинялися перед крайньою межею і сідали за переговори.

Якщо звести усі ці три історії в одну, то найкраще це зробити словами Ернеста Ренана: "нація – це щоденний реферндум". І Україна цей тест на націю здає.

Перед Україною стоять дві серйозні загрози. Першою є криза у центрі. Якщо боротьба за владу у Києві наростатиме, і все це буде відбуватися на фоні економічної кризи, то Україні грозитиме той самий сценарій, що й Москві у 1991 р.

Друга загроза: це соціальна бідність. Проф. Валерій Хмелько, проаналізувавши великий масив соціаологічних даних, прийшов до висновку – найбільш не стабільною у підтримці незалежності України є 20% найбільш незаможного населення.

Зважте: я не кажу про російську загрозу. Навпаки: російська загроза не підриває українську незалежність, а її зміцнює. Був би Путін розумнішим, він вів би себе щодо України інакше – але тоді, напевно, він не був би Путіним.

Підсумовуючи: за 25 років незалежність нашої країни таки уставилася. Це не значить, що зараз їй нічого не загрожує. Загрози є, але вони не є екзистенціального характеру "бути чи не бути". Той, хто каже про те, що Україна може зникнути з карти світу, або не може дати собі ради зі своїми страхами, або ж свідомо маніпулює.

Тому головним викликом чи завдання часу не є будування України. Вона вже є, її не треба добудовувати чи перебудовувати. Її треба модернізувати. Це є завдання складне. Не менш складне, аніж здобуття незалежності. Бо у світі, де полюють динозаври, не можна вижити, якщо сам не станеш великим. Тільки що велич країни зараз вимірюється не територією, а рівнем валового продукту на душу населення і соціальним капіталом. Так що українцям й Україні є ще над чим працювати щонайменше у наступні 25 років.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...