Блог | Водій, то дивиться на дорогу, то набирає есемески

Паранґтрітіс – це й маленьке містечко, й відомий пляж на головному острові Індонезії, Яві. Можливо, не всі іноземці знають про цю місцину, можливо, їм не до смаку той колорит, а можливо ще щось, ми точно не знаємо, але фактом є те, що іноземців там явно дуже мало, якщо враховувати скільки їх блукає по Джокджакарті, яка знаходиться поруч, чи тусить на Балі.

Для нас з Володею Паранґтрітіс виявився дуже колоритним місцем, особливо його пляж, що є суцільним місцем розваг для індонезійців, які з’їжджаються сюди сім’ями та кайфують від ранку до вечора. Хтось, сповнений романтики, взявшись за ручки, гуляє по чорному, притаманному лише цьому пляжу, пісочку, хтось всівся зі своїми дітлахами на той пісок і чекає коли накотиться хвиля й охолодить його спрагле тіло. А хвилі тут шальоні: вони то як діти легко заграють з яванцями, то навпаки, як агресивні велети зненацька налітають й мало не наповал збивають веселих людей. Буває й так, що й тих, хто романтично гуляє, хвилі теж збивають і ті покотом падають на пісок, а солона вода котить їх до прибою, від чого їхня романтика наповнюється дитячими веселощами.

Хтось на Паранґтрітісі просто сидить, попиває кокос і споглядає в далечінь, хтось винаймає фіру з коником, яких тут чимало і з вереском носиться взад і вперед по пляжу, хтось просто наминає кукурудзу чи ще якусь їжу, яка тут продається, хтось їздить на квадроциклі, хтось запускає повітряного змія, хтось біжить до нас і просить селфі, а хтось, так як ми (між селфі), просто вбирає в себе всю цю атмосферу, кайфує, будучи тут і зараз, і, звісно, фоткає той весь колорит.

Єдиним неприємним явищем тут, як зрештою і по всій Індонезії, є купи сміття, які абсолютно не бентежать місцевих.

Нам друзі ще казали, що якщо подалі відійти від центру розваг в далечінь пляжу, то можна натрапити на абсолютний спокій та гармонію з природою, а ще на прекрасні скелі. Але туди ми так і не дійшли.

Паранґтрітіс – це була одна з трьох місцин, які ми цього разу відвідали в Індонезії, місце, яке нам дуже сподобалось, місце, де в нас було замало часу аби дослідити все, що планували – ми пробули там лише дві години.

Дістатись туди дуже просто. В місті Джокджакарта треба доїхати до автовокзалу Ґіванґан, там сісти на один із автобусів, що, складається враження, от-от розвалиться і в якому не закриваються двері (вони слугують кондиціонером), заплатити 50 тис індонезійських рупій (4$) з особи та мчати з веселим водієм, що то дивиться на дорогу, то набирає есемески, то грається з нашим сином Марком, то курить, для якого є великим задоволенням викручувати руль на зустрічну смугу та газувати так, що автобус починає битися в конвульсіях, а ми панікувати, в той час як інші місцеві пасажири продовжують смирно сидіти.

І навіть це є супер колоритним та пригодницьким, бо зрештою Індонезія – то і є суцільні пригоди. Дорога від Джокджі до Паранґтрітіса простує між селами та рисовими полями. Колір того молодого рису заворожує: іноді так і хотілося вискочити з автобуса і пройтися босоніж свіжою зеленню чи навіть допомогти місцевим обробляти ділянку.