Блог | Нічні жахіття

Щоранку, ще лежачи в ліжку, тато вмикав радіо і слухав Америку, я спав у сусідній кімнаті, шурхіт радіо мені не заважав, було навіть відчуття спокою і затишку, крізь той шурхіт пробивалися голоси, тато уважно вслухався, щоб потім усім нам переказати, що почув, а ввечері він уже слухав Лондон, і тоді я вилазив татові на коліна, бо там перед початком програми щось стукало, а тато казав "баба Яга тукає", я скулювався і з тривогою вслухався в оте: "Бум! Бум! Бум!", а далі – "ту муві Льондин... ту муві Льондин...", - пише Юрій Винничук для Збруч.

З Лондона говорили польською і там, окрім новин, можна було почути щось цікаве. Тата нема, а я сам вмикаю радіо, шукаю Лондон і слухаю, щоб потім переказати татові, багато чого не розумію про політику, та, думаю, й татові це не таке цікаве, як новина про крокодилів, які заплили в річку, де досі їх не було, або про духи в англійських замках.

Про духів є окрема передача, бо в Англії тих духів, як у нас молі. Нема такого старого будинку, де б вони не були, то що вже казати про замки. Я про духів дуже люблю слухати, бо духи дуже страшні, я їх боюся і перед тим, як лягти в ліжко, перевіряю шафу, чи вони, бува, не сховалися туди, зачиняю дверцята шафи на ключ, а потім зазираю під ліжко і під шафу теж, але духи хитрі, вони можуть ховатися у татовому білому халаті, який висить на бормашині, якою тато бурує зуби, вони можуть сидіти у татових чоботах, тому я всюди запихаю свого носика і аж тоді спокійно лягаю спати.

Читайте: Мистецтво бути щасливим

А все ж час від часу відкриваю очі в темряві і дивлюся, чи не виповзають страхи звідкись зі щілин. Хочу їх застати зненацька, тому спочатку вдаю, що сплю, навіть посапую, а тоді раптово розплющую очі, але ні, ще жодного разу не вдалося мені їх упіймати зором зненацька, отакі вони хитрі й підступні.

До церкви біля залізничного мосту я ходжу лише з бабусею, бо мамі і татові не можна, якби їх там хтось побачив, то вони б лишилися без роботи, а бабусі втрачати нема чого. З мамою і татом я ходжу на парад. На маминій роботі усі розмовляли російською і мали дивні прізвища – Шефель, Шехтман, Фельдман, Кіпніс…

Усі жінки носили в’язані, а то й хутряні шапки, і не знімали їх увесь день навіть у приміщенні, але я не бачив, щоб у них піт з чола стікав. Мабуть, там під шапкою він збирався у спеціальний контейнер. А потім вдома вони той піт виливали. Куди вони його могли використати? Може, вазонки поливали?

Мені подобалося ходити на парад, але ніколи не вдавалося парадувати з обома батьками, бо мама йшла в колоні працівників торгівлі, а тато – в колоні медичних працівників, а я або там, або там. Тато одного разу ніс портрет Хрущова, такого товстого надутого дядька, він мені не подобався, але тато казав, що він добрий, бо повипускав з тюрем багато людей, і нашого дідуся теж випустив, і татових батьків з Сибіру повернув, і маминого дядька Никифора.

Читайте: Очень хотелось посмотреть на его жену

На параді усі дуже тішилися і віталися "спразнічком", і хтось завше перевіряв, хто прийшов, а хто не прийшов, бо це велике свято, коли Лєнін вигнав царя, і треба було всім радіти, і ми раділи і кричали "ура!", а я стрибав і плескав у долоні.

Лєніна теж несли на патику, але його так будь-кому не давали, тільки комусь дуже заслуженому, мені теж би не дали, але дозволили, поки ще не почався парад, потриматися за його портрет.

І тут сталася прикра пригода, я помітив на щоці у Лєніна щось темне, певно, десь тим портретом тернули, я вирішив його почистити і плюнув на те місце, а тоді став витирати, і тут якісь цьотки страшно перелякалися, видерли в мене портрета і стали тата бештати, що він не дивиться за дитиною, тоді тато завів мене до мами, а дорогою зі сміху душився, а потім і мама пирскала сміхом, але нікому не розповідала про мій вибрик.

Поки та колона збиралася, то люди між собою частувалися, тихенько перехиляли плящину, щось жували, всі тішилися, що нарешті пролетарі стали вільними і нема війни. А мені було сумно, що нема війни і я не зможу захищати пролетарів, наше щасливе дитинство і вмерти за інших.

Дорогою до церкви ми завше минаємо майстерню годинникаря – то лише маленька будка, помальована блакитною фарбою, але щоразу, як її минаємо, я стискаю бабусину руку сильніше, бо з тієї будки визирає такий страшний чоловік з одним оком, з другого ока в нього стирчить чорна рурка, через яку він бачить, що у людини в голові. Ото він і краде мозок.

Читайте: А старца жалко...

Але я не даю йому себе обікрасти, бо не зводжу з нього очей, і навіть як уже та будка позаду, я озираюся і пильно за ним стежу. І тоді він безсилий. Одного разу я навіть погрозив йому пальчиком, аби він знав, що я все про нього знаю і мене остерігався. Відтоді він, щоб мене задобрити, завше усміхається, але я не вірю йому.

В церкві ми молимося за здоров'я рідних і щоб Бозя повернула нам тата з тюрми. Після служби Божої ми з бабусею виходимо з церкви, бабуся вітається з такими ж, як вона, бабусями й дідусями, перекидаються кількома словами про погоду та про ціни, а ми йдемо поза церкву і заходимо в такі маленькі бордові двері, а там опиняємося в невеличкій кімнатці. Це кімнатка отця Валіхновського, він там тримає одяг, церковні книжки, проскурки та різні речі, які потребує для служби.

Ми сідаємо на канапі, і бабця розмовляє з отцем Валіхновським, а я розглядаю дуже гарні картинки в старовинній Біблії. А попри те дещо й читаю, бо там багато цікавих історій, таких, що їх можна перечитувати й перечитувати. Вдома бабця часто просить мене почитати їй, я радо слухаюсь, але не люблю читати Євангелія, щойно зачну читати про маленького Ісусика, то відразу сльози на очі, бо я ж знаю, що з ним далі буде, і так мені його жалко, що далі дарів тріє царі вже не можу читати.

А коли ми повертаємося додому, то будка годинникаря вже зачинена, певно пішов полювати деінде, а може, ховається, але я весь час насторожі і уважно роззираюся на боки і напровсяк знову погрожую пальчиком. А коли бабця питає, кому то пальчиком махаю, то кажу: горобчикам.

Відколи я почав звертати увагу на годинникаря, у мене з'явилися тихі підозри, що він так само, як і духи, може проникати в помешкання і ховатися будь-де, бо йому завиграшки зменшитися до розмірів мишки. Тому я став перевіряти не тільки шафу, а й шухляди в креденсі, а потім гасив світло і уважно оглядав вулицю, чи не чигає він десь, аби помститися мені за те, що я йому махав пальцем.

Читайте: Дайте нам хороших матерей – и мы станем лучшей нацией в мире

Бабця пояснила, що та чорна рурка, яка мене так налякала, звичайна лупа, і годинникарі її вставляють в око, аби вивільнити руки. Але мені від того легше не стало. А легше стало тоді, коли отець Валіхновський розповів на проповіді, що кожна людина має свого ангела-охоронця, який чуває над нами, аби не спіткало нас яке лихо, особливо в темну пору дня.

Почувши це, я дуже втішився. І як я тільки міг жити, не відаючи про існування ангела-охоронця! Це дуже добре, що він є, бо тепер мені вже не страшні духи, відьми, розбійники з кинджалами під плащами, викрадачі мозку і навіть сам годинникар. О, тепер я можу нарешті вільно передихнути, бо є ангел, який замість мене перевірить усі сховки, де могли зачаїтися лиходії. Розбійники й духи мусять мого ангела остерігатися, бо він Божий посланець і сильний-пресильний.

В якусь найнебезпечнішу мить він підхопить мене, як орел кролика, і понесе подалі від небезпеки. Шкода лише, що я не чую тріпотіння його крил, не бачу його, не можу доторкнутися і пригорнутися, відчути його тепло. Але коли в хаті запалюється світло, я знаю, він уже тут, десь за моїми плечима. Однак, лягаючи спати, я все одно перевіряю шафу, зазираю під неї і під ліжко, відгортаю татів білий халат і щойно тоді лягаю.

Я просто думаю, що ангелу якось не пасує зазирати в чужу шафу, повзати по підлозі, то вже ліпше я за нього це зроблю. Потім я лежу лицем до стіни, на стіні висить квітчастий килим, і я розглядаю його узори, вгадуючи в них якісь фантазійні фігури, замки, ліси і так при світлі засинаю.