Блог | Що сталося з могилою Олександра Олеся?

За повідомленням МЗС України на місці, де була могила Олеся (творчій псевдонім Олександра Кандиби), був похований Володимир Михайлишин – український емігрант, який донедавна доглядав поховання поета та протягом останніх 20 років сплачував необхідну ренту, - пише Павло Подобєд для Тижня. - Після смерті пана Володимира його син Роман, як законний спадкоємець, ухвалив рішення про захоронення батька у могилі Олександра Олеся. Цьому рішенню, м’яко кажучи, не зовсім зраділа українська громада Чехії. Пана Романа усіляко намагались відрадити від дивного задуму, однак безуспішно. Чоловік надумав за всяку ціну поховати рідного батька не де-небуть, а саме у могилі Олександра та Віри Кандиб.

Окрім етичного аспекту цього питання існує ще й практична сторона – для того, щоб поховати до могили третю особу слід було спершу ексгумувати поховання Віри та Олександра Кандиб, і лиш тоді наново ховати усіх трьох. У такому разі будь-яке подальше перепоховання Кандиб було б можливим лише за згоди Романа Михайлишина (неважко здогадатися на скільки складно було б дістати таку згоду), і тільки через 10 років.

Завдяки своєчасному втручанню української громади в Чехії: отця Олега Зайнулліна, Ярослава Остапчука, Христини Йойко, Марії Прокоп’юк, Віктора Райчинця і посольства України в Чеській Республіці (в.о. посла Зіновія Гошовського та аташе з питань культури Тетяни Горупович) – тлінні рештки подружжя Кандиб було в буквальному сенсі врятовано. Коли і де буде перепоховано Олександра Олеся і його дружину Віру – тепер залежить від волі нащадків Олега Ольжича (сина подружжя), які мешкають у Канаді.

Могила письменника і драматурга Спиридона Черкасенка (1876 – 1940)

Чому Україна не оплатила оренду могили?

У кожної держави своє законодавство про поховання та похоронну справу. Однак традиційними країнами розселення української військової та політичної еміграції були саме ті країни, у яких, переважно, існує законодавчо закріплена процедура оплати оренди місця поховання. Середня ціна оренди для європейських країн становить близько 50 € на рік за одиночне поховання, і може змінюватись залежно від конкретної країни, міста, площі і статусу цвинтаря. За несплату оренди – поховання або ліквідовується (шляхом ексгумації і кремації решток), або здійснюється нове захоронення у наявну могилу. Надгробний пам’ятник у таких випадках переважно зносять та утилізують.

Юридичний власник місця поховання – це не просто особа чи організація, яка перераховує кошти за оренду клаптика цвинтарної землі – це повноцінний розпорядник могилою, що уклав відповідну угоду з комунальною службою або адміністрацією цвинтаря. Без його згоди неможливо вчиняти жодних дій з місцем поховання та прахом особи, що в ній спочиває. І навпаки: власник могили може на власний розсуд ексгумувати могилу або когось поховати до неї. Зрештою, це і сталось із могилою Олександра Олеся: там де вчора спочивав видатний поет та його дружина – тепер знаходиться прах Володимира Михайлишина.

Традиційно могилами політичних емігрантів опікувались або українські громадські організації, або приватні особи – друзі покійних. Дуже часто за могилою старшини Армії УНР наглядав старшина УГА, за могилою вояка УПА – його вихованець з "Пласту" або "Спілки Української Молоді" і т.д. Бути доглядачем могили видатного українця – це було не просто важливе доручення, а справжня місія політемігрантів. Однак з плином часу помирали й самі доглядачі могил, а численні еміграційні організації зникали.

З кожним роком могил ставало більше, а бажаючих оплачувати могили – дедалі менше. Дуже часто діти або онуки політемігрантів вже не вважали за потрібне платити за оренду могили видатного військового, політика, поета, художника чи знаного науковця. Натомість новітня трудова еміграція залишалась переважно байдужою до збереження діаспорних поховань, адже приїхала до нової країни поселення не в пошуках політичного притулку, а в пошуках грошей.

Відтак ані посольство України в Чеській Республіці, ані будь-яка стороння особа не могла цього року переоформити на себе могилу Олександра Олеся. Тобто питання оренди поховання впирається не лише у гроші, хоча з грошима також проблема. МЗС України має у своєму розпорядженні близько 1 500 $ річних видатків на догляд та утримання поховань видатних українців закордоном. Зрозуміло, що цих коштів критично мало і з таким бюджетом не йдеться ані про оформлення права власності на окремі поховання, ані про здійснення перепоховань до України.

Що робити?

Проблема виникла не сьогодні і не вчора, а відтак вирішити її "тут і негайно" не вийде. Проте і відкладати "на потім" також неможливо. На згаданому Ольшанському кладовищі, де був похований Олександр Олесь і його дружина Віра, вже у найближчому майбутньому, через несплату, можуть бути втрачені могили першого Прем’єр-міністра Кубанської Народної Республіки Луки Бича (1875 – 1944), археолога Івана Борковського (1890 – 1976), вченого-хіміка Івана Горбачевського (1854 – 1942), хіміка та учасника І Конґресу ОУН Миколи Вілкула (1888 – 1935), письменника і драматурга Спиридона Черкасенка (1876 – 1940), маляра Юрія Вовка (1900 – 1961), члена Директорії Опанаса Андрієвського (1878 – 1955) та інших. І це на одному лише Ольшанському кладовищі Праги. Масштаб особистостей вражає, адже з більшістю згаданих імен українські школярі і студенти знайомляться на сторінках підручників та посібників.

Розв’язання проблеми знаходиться у кількох площинах. Україна досі не має власного національного пантеону – сакрального місця пам'яті, що символізуватиме прагнення нації до свободи і незалежності. Практично всі сучасні європейські держави створили власні національні пантеони, які не лише відіграють роль усипальниці видатних державників, а й слугують одним з незримих чинників національної інтеграції і державного самоствердження. Пантеон – це не алея почесних поховань, як на Байковому кладовищі, не місце вічного спочинку депутатів та урядовців. Це не цвинтар. Головне призначення пантеону – об'єднати живих, стати місцем, де пересічна людина відчуватиме гордість за свою країну, причетність до історії великого народу.

Значення такого місця для національної консолідації та утвердження ідей державності і соборності важко переоцінити. Пантеон стане важливим і дієвим інструментом виховання української молоді, місцем найважливіших церемоній та урочистостей: вручення високих державних нагород, складання присяги військовими, відзначення Дня незалежності, Дня Конституції, Дня Державного прапора тощо. Однак створення пантеону потребує політичної волі вищих керівників держави. Ключове питання – виділення земельної ділянки. Інакше, як це часто трапляється в Україні, ідея може померти на рівні політичної Facebook-декларації.

Могила члена Кубанської військової ради і Кубанської крайової ради Кузьми Безкровного (1877 - 1937)

Безперечно, перепоховати всіх видатних українців до пантеону неможливо, адже йдеться не про десяток могил. Тобто один лише пантеон не вирішить проблеми. Відтак такі постаті як Олександр Олесь і його дружина Віра (працювала вихователькою українського притулку в чеському місті Подєбради) могли б бути перепоховані в іншому знаковому місці – там, де їх могили легко буде відвідувати туристам, а головне – доглядати за ними. Найліпшим таким місцем є алея почесних поховань на території Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника.

Алея розташована з боку вул. Оранжерейної, неподалік від метро Дорогожичі, і складається з двох крил: правого і лівого, на кожному з яких буде розміщено близько 150-200 поховань. Станом на сьогодні по центру алеї споруджується альтанка для проведення ритуальних церемоній, у лівому крилі алеї завершено будівництво колумбарію для урн з прахом. Не у далекому майбутньому, а вже зараз ця територія перебуває у складі Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, а відтак оберігається державою. Зазначена алея може стати місцем спочинку суддів, прокурорів, податківців та інших "видатних українців", а може бути останнім пристановищем для представників української військово-політичної еміграції, чиї могили потребують негайного перенесення – таких як Олександр Олесь і його дружина. Рішення залишається за керівництвом Києва.

Насамкінець – чимало видатних українців можуть і мають повернутися на малу батьківщину. Наприклад, доктор археології Іван Борковський, який дослідив кераміку давніх слов’ян, заслужив на те, аби Івано-Франківська обласна рада перенесла його прах у рідне село – Чортовець Городенківського району. Могла б постаратися і Сумська обласна рада для свого земляка Леоніда Грабини, творця цілої лінійки підручників з геодезії. Чоловік широко відомий за межами рідних Ромен, адже переклав зі словацької на українську мову геометрію і фізику (оптику) для середніх шкіл Пряшівщини. Він же є батьком української геодезичної термінології. Однак всі ці заслуги перед Україною не завадять ліквідувати його могилу на Ольшанському цвинтарі – адже платити за неї нікому.

Чимало загрожених поховань є не лише у Празі, а й в Брно (Чехія), Мюнхені, Берліні, Інґольштадті, Гаддерсфельді, Дармштадті (Німеччина), Бльонаї (Швейцарія), Лондоні (Велика Британія), Куритибі (Бразилія) тощо.

Збереження могил видатних українців закордоном потребує втручання Уряду. Координувати таку роботу міг би спеціальний міжвідомчий орган у складі МЗС, Мінкульту і Українського інституту національної пам’яті.

У кожному разі нам варто зрозуміти, що минули ті часи, коли українська діаспора віддавала все для України. Тепер Україна набула власної міжнародної суб’єктності і зобов’язана подбати про спадок українських політичних емігрантів.