Блог | Я не боюсь сказати про Слов’янськ

Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?

Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, - а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію…

Нагадаю: весною 2014 р. в інтернеті почала була з’являтись тривожна інфа про те, що гіркінські "асвабадітєлі" хапають на вулицях Слов’янська молодих дівчат - для тюрми-борделю. І навіть із тим не криються: коли одна батьківська пара прийшла в "апалчєнскую" комендатуру просити, щоб їм віддали їхню затриману дитину, їм було прямо сказано: "Она будет обслуживать наших ребят!" (с). Пам’ятаю ще текст про дзвінок від одної з дівчаток до мами, з чужого мобільного: доня (подавалось ім’я, не знати, справжнє чи прибране, - Марина) встигла розповісти мамі, що їх у тому підвалі під замком десь близько 40 дівчат, віком 18-21 рр., і для чого їх там тримають, і що мобільний вона витягла в охоронця, - і обірвала розмову на "ой, он идет!". І інші подібні вістки прослизали – але тільки в травні-червні. А потім усе затихло. І по сьогодні – мовчок.

Читайте: ?#‎ЯНеБоюсьСказати?. Мої відверті історії

І ні одна правозахисна організація – ані українська, ні міжнародна – досі чомусь (?!) ані вухом у той бік не повела. Не кажучи вже про "ґендерно чутливих" "об’єктивних українських журналістів/сток" - хоча для такого розслідування не треба навіть в ФСБ (соррі, "ДНР/ЛНР") "акредитуватися" - досить усього тільки з’їздити до Слов’янська.

Один час я пробувала розпитатися в усіх, хто мав би знати, - що сталося з тими дівчатами після визволення міста? Чи вони повернулись додому і мовчать (БоятьсяСказати!), а чи їх просто розстріляли перед відступом, за старою традицією військ НКВД, і присипали десь у рову?.. ТіХтоМавБиЗнати одводили очі й стенали плечима: якщо й живі, то хто ж у такому признається… (sic!!!!)

Але, в будь-якому випадку, живі вони чи мертві, - Україна має право на цю інформацію. І пора б уже знайтися комусь, хто про це НеБоїтьсяСказати і НеМожеМовчати –

про СЕКСУАЛЬНІ ЗЛОЧИНИ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ.

Ми ж готові про це почути, правда, співвітчизники?..

Читайте: Насильницький Донбас

І нікому не повернеться язик сказати, що "іхтамнєбило"? Що всі ті, забрані "на підвал", дівчатка – то "даунбаські сучки", які "самівінавати" ("самі побігли")?.. І "Марина зі Слов’янська" (якщо вона жива), чи її батьки – можуть НеБоятисяСказати, перед Богом, людьми й законом, все, що має бути зафіксовано й передано в Гаагу для майбутнього суду?

Тому що від 1990-х років – від часу війни в Югославії – сексуальні насильства окупаційної армії над цивільним населенням було вперше в історії людства ВВЕДЕНО В ПРАВОВЕ ПОЛЕ, от у чім штука. Проведено величезну роботу, написано серйозні книжки - зокрема й про такі-от військові тюрми-борделі для полонених жінок, це тамтешня практика (давно домагаюся, щоб переклали українською Славенку Дракуліч!). То може, годі вже удавати, ніби все те нас не стосується?..

Нема кращої терапії од десятиліттями тамованого болю, ніж допомогти іншому – кому сьогодні гірше, ніж тобі. Тут – і смисл, і вихід, і психологічна розрядка, і життєвий конструктив. І всі, хто наважується виговорити свою давню травму, і хто не наважується, але впізнає, і хто здатен відчувати чужий біль і терпне од незмоги чимось зарадити, - ми всі можемо тепер стати справжньою "стіною народної оборони" для тих, невідомих нам дівчаток Слов’янська (чи - й інших окупованих міст також?), які тут, поруч, в цьому самому часі пережили (чи - й переживають?) такий "сексуальний Гулаг", од якого, справді, – каміння волає до неба…

Де ти, Маринко-зі-Слов’янська?

Обізвися, якщо ти жива…