Блог | Якщо не ми і не зараз — то хто і коли?

Кажуть, що війна закінчилася! Хто каже? Та багато хто...

Але чимало з тих "багато хто" навіть уявити собі не можуть, як війни починаються і як закінчуються, бо й досі дивляться російські серіали, тусують по гламурних вечірках та читають газету "Камсамольская правда". Облиште цей вайлуватий, постсовковий планктон і поверніться обличчям до справжнього життя, суть якого — одвічний бій за свою свободу, честь, гідність, за свою країну і право називатися Людиною, а не "біоорганізмом"!

Історія людства — це історія війн, що ніколи не закінчуються. У випадку з Україною, наразі, маємо лише "гарячу фазу" війни — притлумлена Мінськими угодами і тотальним провалом проекту "Новоросія", вона екстраполювалася на сирійські землі, де насправді неототалітарна путінська раша лише випробовує новітні види зброї, тактики і технології, котрі вже завтра можуть стати реальністю нашого сьогодення. Адже ніколи не треба забувати, що поруч з нами — хитра, хтива, підступна і злопам’ятна імперія, війна з якою триває вже понад триста років.

Не будемо занурюватися у далеку історію, згадаймо, хоча б, початок 20-х років минулого століття. Хіба Троцький, Сталін, Ворошилов і Будьонний забули, як їх зустрічали в Україні герої-повстанці, що їх вгамував тільки позірний відступ і "відскок назад" у вигляді НЕПу? Не забули і не пробачили. Дали передишку, а тоді задушили націю голодом, переламавши їй хребет, бо нація не спромоглася довести свою справу до кінця: не отримала і не відстояла права на вільну, незалежну державу. Так само і зараз (не знаю, що вже утнуть найближчим часом, але точно утнуть) — не варто розслаблятися, аж доки не додушимо ворога у його лігві.

Не станемо приховувати: наша мета — розвалити путінську Імперію. Не будемо загравати з пацифізмом, миролюбством і толерантністю. Ворог не розуміє цих чеснот, окрім грубої сили, міцного слова, влучного пострілу. Гра в "благородну Європу" у зіткненні з азійським варварством, шахрайством та підступом заздалегідь приречена на поразку.

Давайте шукати в собі воїнів: кшатріїв, ландскнехтів, вільних або реєстрових козаків, гайдамаків, січових стрільців, махновців, холодноярівських повстанців, упівців, азовців, правосєків, нацгвардійців, чи, кому подобається, бійців ЗСУ. У цій боротьбі — кожен штик цінний, кожна куля, автомат, пензель чи слово. Плече до плеча, думка до думки, крок за кроком, але натхненно, вперто, наполегливо і до кінця. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?

І не треба цих плебейських блюзнірських волань "всепропало", "насзновузрадили". Нічого не пропало, якщо все в наших руках! І ніхто нас не зрадить, якщо не зрадимо самих себе! Народ — це не абстрактне радянське "ми", де завжди можна сховатися від відповідальності й "перевести стрілки", а цілком конкретне "я" і "ти". Ті, хто знає і довіряє одне одному, хто завжди готовий простягнути руку, поділитися останнім, допомогти підвестися після удару чи поранення. А в разі смерті не забуде до скону і передасть нащадкам думки і почуття, що вели нас уперед. Тому жодних послаблень, "відскоків", шмарклів, поневірянь і занепаду. Легкий, оздоровчий перепочинок, ротація засобів впливу, блискавична зміна тактики, атака-захист, атака-захист, больовий прийом, за потреби — останній нищівний удар. Але благаю: НЕ ПО СВОЇХ!!! Давайте зосередимося на зовнішньому ворогові! Невже ми ніколи не вивчимо цей урок? Невже знову зайдемо на одвічне коло українського розбрату?! Час усе розставить по своїх місцях... Тож, до роботи!

П.С. — У чому українська національна ідея? В тому, щоб кожен на своєму місці робив свою роботу якнайкраще, з максимальним КаКаДе (коефіцієнтом корисної дії). Ми, принаймні, намагаємося.