Блог | Як українцям промивають мізки

Є такий старий одеський анекдот: " – Стій! Хто іде? – Ша! Вже ніхто нікуди не іде". Ось десь так, якщо говорити метафорично, виглядає основна концепція українського телебачення. Спочатку в ефірі з'являється щось по-справжньому ганебне - таке як серіал, в якому головну героїню – дружину бойовика бере в полон мати українського військового, або російська менеджерка вилається на адресу учасників параду із річниці Незалежності України. А потім керівництво телеканалу приносить вибачення обуреній спільноті. І все через деякий час повторюється знову. Це вже стала модель поведінки - сценарій, який відіграється знову і знову.

Справа в тому, що телевізор в Україні дивляться одні люди, а обурюються інші. От і зараз телешоу, де екстрасенси розкривають таємниці непростої долі "героїв ОРДЛО", подивилася мільйонна аудиторія СТБ, а галас піднявся серед кількох тисяч відвідувачів соцмереж. Перші не побачили нічого ганебного в сюжеті "Битви екстрасенсів", адже вони не вийшли на вулицю з вимогою припинити знущання над пам'яттю десятків тисяч загиблих українців. Другі не є споживачами телеконтенту.

Читайте: Російська ху*та в ефірах

Тому їх обурення, як і вибачення перед ними, не може вплинути на політику телеканалу. Технологію за допомогою якої українцям промивають мізки антиукраїнською пропагандою можна сміливо назвати "зловмисна випадковість" – термін цілком психологічний, описаний ще Фрейдом. Тільки в нашому варіанті від поставлений на промислові рейки.

Український Фейсбук – він як Супер-его, завжди на сторожі. Українська телеаудиторія – це буремний світ підсвідомого – Ід, в якому вирують первинні інстинкти, шалені почуття. Вплив здійснюється на широку аудиторію, границі її допустимого розмиваються, пристрасті вміло спрямовуються у потрібне маніпулятору русло.

А коли невеличка пильна частина суспільства щось помітить – "Ша! Вже ніхто нікуди не іде" – слідує вибачення, звільнення "винних", та довгий виправдальний монолог Нацради, яка сповіщає небайдуже товариство, що вона не може вплинути ні на що, але теж дуже обурена і перебуває у скорботі. Так і живемо. Як в анекдоті, на який перетворився національний інформаційний простір після трьох років війни.