Блог | Вбивство в прямому ефірі

Це вже знають всі – новину про вбивство Олеся Бузини повідомили в прямому ефірі виступу Путіна швидше, ніж це встигли зробити українські сайти – вони тим часом ще тільки перевіряли цю інформацію. Тож думка про те, що за всім цим стоїть російське ФСБ, не позбавлена певного сенсу.

Як і те, що готувалося це вбивство спеціально для цього прямого ефіру нарешті остаточно "воскреслого" до Пасхи президента Росії. От тільки яка біда з цією версію? Бузина же не дурень, щоб спеціально ходити тоді і там, де це потрібно російським спецслужбам – так, щоб його легко можна було вбити у потрібний для когось момент. Якою б він не був людиною, але жити, безперечно, хотів!

А тому, якщо слідувати цій конспірологічній версії, доведеться сказати або те, що його спеціально виманили з дому. Сліди чого мали б десь залишитися і "розумні" спецслужби, якби в нас такі тільки існували, могли б легко їх знайти. Або припустити що і Путін, і ведучий програми в прямому ефірі очікували негайного повідомлення про його смерть – відразу, як тільки це станеться!

Читайте: Бузина и Калашников — жертвы бизнесменов от политики

Що теж мало б якщо й не зоставити якісь сліди, то принаймі значно ускладнити проведення самої операції. А тому припущення, що всі ці смерті – ланцюги однієї і значно більшої спецоперації, як про це заявив Семен Семенченко, теж виглядає цілком логічним. Тоді всі ці вбивства – то не мета, а засіб.

Однак залишимо це для подальших роздумів, поки що – про інше!

Про те, як ми, громадяни України, маємо до всього цього ставитися? Так, вбивство – це гріх. І, тим більше, лякає вбивство серед білого дня в центрі столиці, після якого, здається, вже ніхто не зможе відчувати себе в повній безпеці. А якщо це й справді спецоперація російських спецслужб – це ще страшніше!

Так, людину, що вмирає, завжди шкода. Ми доти залишаємося людьми, доки здатні співпереживати... Однак не треба піднімати крики й з того приводу, що неправі ті, хто не шкодує за загиблим. Або й навіть радіє з приводу його смерті. І чого вже точно не варто робити – так це обзивати їх мудаками, як це так радісно зробив Павло Казарін.

Прагнення до справедливості – природне прагнення людини. Настільки ж природне, як і прагнення до свободи. Тому подібні реакції на смерть того, хто посягав на нашу свободу, наше життя і життя наших близьких (називаючи речі своїми іменами – відвертого ворога) часто йдуть на інстинктивному, підсвідомому рівні!

І коли в країні війна, радіти смерті одного з тих, хто її готував і розпалював – цілком природно. І нормально. В усякому разі саме так робили наші предки в Другу Світову війну – нерідко раділи зі смерті своїх ворогів. Не тому раділи, що відчували насолоду від їхнього вбивства, а тому, що для них це стало символом повернення їхньої свободи. А тому здавалося цілком справедливим.

Читайте: Кто их заказывает

Хоча ні, може це й ненормально – адже війна завжди проходить за межами норми. Але те, що подібні реакції в умовах війни цілком природні – це факт! І з таким же успіхом можна обізвати й тих, хто намагається тепер оббілити загиблого тільки через те, що його вбили якраз ті, кому він так вірно служив усі ці роки. От тільки смерть не виправдовує людину, вона тільки підсумовує усе її життя.

А тому ніяким чином не змінює того, що ця людина встигла зробити раніше. І хто зна, чия вина в цій війні більша – якогось почасти п’яного, а часто просто затурканого донецького шахтаря, якого роками лякали злобними бандерівцями, яких він нібито годував весь цей час? А вони, незважаючи на це, тепер знахабніли настільки, що забирають його землю і нищать його сім’ю? Чи того, хто всю цю "ідейну локшину" всі ці роки для цих "шахтарів" якраз й створював?

І не має значення, чому цей "творець" ідеології ненависті так чинив – чи то в силу власних переконань, чи то вірно служачи своїм хазяям. Тому що будь що в нашому житті з’являється в два етапи: існує етап створення ідеї і є етап її втілення.

І однакову відповідальність за те, що сталося, завжди несуть обидві сторони. І той, хто натискає курок, і той, хто переконує його це зробити. Навіть якщо останній – не військовий генерал, який по суті теж є лише виконавцем, а обласканий телекамерами, зовні цілком благочинний київський журналіст.

Хоча так, скажуть: а людину все-одно шкода! Так, шкода. Якщо це людина. І настільки, наскільки вона людина. Чи вміла вона любити і не боялася довіряти? Чи не втратила здатність співпереживати? Чи могла прощати? Хоча це й не нам судити, правда, – розсудити це може тільки Бог.

От тільки, якщо ми не маємо права самочинно судити гріхи інших людей, то так само не маємо права й прощати їх. Тож залишимо Богу–Боже, а людям–людське. Пом’янемо людину, але не будемо забувати й того, що подібну смерть загиблий заслужив собі сам. Бо хто сіє ненависть – той першим від неї гине!

"А як же дружина, діти?" – скажуть ще! – "Вам їх нітрохи не шкода?"

Так, звичайно, шкода. Але ще більше шкода тих родичів наших загиблих воїнів, які могли б зараз жити цілком щасливо, усі гуртом, однією-єдиною родиною в нашій раніше мирній країні. І якщо комусь так шкода сім’ю – байдуже кого, хто б саме не розпалював цю війну – спершу спробуйте подивитися в очі цих згорьованих матерів і дружин, які втратили на цій війні своїх хлопців.

І в очі тих дітей, які втратили своїх татів. А потім подумайте: де Ви і з ким Ви?! Мені в силу своєї професійної діяльності, це робити доводиться – дивитися в ці очі, сповнені болю й горя. А Вам? Зможете це зробити? Чи й далі будете жити в країні, в якій начебто немає війни? В якій і далі кожному можна безборонно розпалювати ненависть до українців? Далі будете гірко шкодувати за тими, хто цій ненависті вірно служить?

А тепер можете кидатися камінням! Бо особисто я за цією "людиною" точно шкодувати не буду. Хоча й, правда, радіти особливо з приводу цієї смерті – теж! Мені це просто байдуже! А щодо того, що вбивств не повинно бути, що правом на насилля повинна володіти одна тільки держава – так, це вірно.

Але це вже тема зовсім іншої історії. Історії про те, чого варта наша міліція? І чи постала в нас нова й хоч трохи краща держава? Яка зможе розслідувати те, що сталося. І відвернути те, що ще тільки планується. Але не історія про те, хто на думку іншого київського журналіста, є мудаком, а хто – ні!