Блог | Аварія тривалістю в кілька десятиліть

"Я живу у місті літератури, повторюють вони, як мантру, щоб зігрітися у нічній прохолоді і відволіктися від неприємного запаху", - пише Наталка Сняданко с воєму блозі для DW.

"Я живу у місті літератури" - такий слоган кожен львів'янин може тепер приліпити на планшет, комп'ютер чи смартфон. Вишуканий дизайн цих спеціальних наліпок було розроблено після отримання Львовом статусу міста літератури ЮНЕСКО. Саме таким - інновативним, креативним, заповненим туристами та митцями, Львів намагається здаватися - і навіть успішно здається - у своєму середмісті, все більш вичищеному і облаштованому, заповненому сувенірними крамничками та ресторанами.

Два обличчя Львова: туристичне і "для своїх"

Саме таким місто залишається у пам'яті туристів, які не потрапляють далі пішохідної зони, майстерень шоколаду чи карамелі, кнайп із наливками, криївками, гасовими лампами, масонськими символами, кавою на бамбетлі із пляцками, прецлями чи завиванцями. У цих туристів цілком може створитися ілюзія, що саме таким безтурботним та гламурним є і щоденне життя мешканців міста.

"Open to the world" - ще одна наліпка, яку не соромно причепити поряд із вищезгаданою.

- Яке сміття, де сміття? - дивується моя співрозмовниця, польська письменниця, озираючись довкола себе на площі Ринок у пошуках сміттєвих завалів. - Так, я щось бачила у пресі про пожежу на сміттєзвалищі, - поволі пригадує вона. - Але це було давно, ще навесні, уже все, мабуть, давно вирішено.

Позаду нас і справді стоїть порожній смітник, а на нього акуратно сперлися кілька великих чорних, міцно зав'язаних поліетиленових мішків, готових до транспортування. Все цивілізовано, жодного сліду від травневої трагедії, коли на найбільшому в Україні і одному з найбільших у Європі сміттєзвалищі у Грибовичах під Львовом загинули троє рятувальників внаслідок обвалу під час пожежі.

Жоден чиновник не позбувся після цього посади, петицію про відставку міського голови, яка кружляла містом відразу після трагедії, поволі успішно забули, загиблих рятувальників посмертно нагородили відзнаками "За мужність", а їхнім родинам виділили квартири, керівництво сміттєзвалища після судового розгляду кримінальної справи відпустили під заставу.

Аварія тривалістю в кілька десятиліть

33 гектари займає площа сміттєзвалища, яке почало працювати ще у 1950-х роках, а вже у 1970-х там виникла екологічно небезпечна ситуація, і експлуатацію полігону мали припинити.

Минуло 20, далі 30, а тоді уже понад 40 років, але сміття у Грибовичі продовжували вивозити. Щоправда, дедалі частіше били на сполох громадські діячі, які вимагали закрити сміттєзвалище, і все частіше міська влада обіцяла так і зробити, але замість цього йшла на чергові переговори з мешканцями довколишніх сіл, обіцяючи їм побудувати школу, водопровід, дорогу тощо.

Час ішов, і гори сміття у Грибовичах досягнули у висоту понад 60 метрів, біогази, які утворилися у смітті, зробили полігон вибухонебезпечним, а п'ять гудронових озер на території звалища законсервували в собі кількасот тонн відходів нафтоолійного виробництва. Ці відходи роками отруюють ґрунт та підземні води.

Читайте: Львів буде завалений сміттям?

Уже понад десять років дискусії про будівництво сміттєпереробного заводу на території Грибовицького сміттєзвалища займають чимало місця на шпальтах місцевої преси, обіцянка вирішити проблему давно стала традиційною на усіх виборах міської влади, але до виконання цих обіцянок справа наразі так і не дійшла. Як повідомляє "Львівська газета", посилаючись на обласну організацію однієї з партій, львівська влада відмовила 43 фірмам із 14 країн світу, які пропонували свої послуги у вирішенні проблеми сміттєзвалища.

Після травневої пожежі мешканці довколишніх сіл заблокували дорогу до сміттєзвалища і доволі довго не йшли на переговори із міською владою. Сміття до Грибовичів вивозити перестали. У місті утворився сміттєвий колапс. Акуратно спаковані і туго зав'язані мішки з площі Ринок вивозили на інші майданчики, натомість із розташованих далі від середмістя районів сміття не забирають тижнями.

У розпал літньої спеки сморід від зниклих під завалами сміттєвих баків став всюдисущим і всепроникним, вулиці і тротуари вкрилися чорною масною липкою плівкою, сміття поволі підбирається до входів у будинки, погрожуючи заблокувати їх зовсім. Львів'яни досі масово викладають у соціальні мережі страхітливі фото своїх дворів, засипаних сміттям, поміж яким бігають миші та щурі.

Школа на відкуп

Звучать безкінечні заяви різних політичних сил про те, хто насправді винен у тому, що сталося, політики намагаються перекласти провину один на одного, звинувачують у байдужості, халатності, підступності. А сміттєві гори все ростуть. Міська влада намагається знайти інші майданчики для вивезення сміття, але місцеві мешканці активно протестують.

Врешті, 15 вересня депутатам львівської міськради таки вдалося переконати депутатів селищної ради Малехова, мешканці якого заблокували дорогу до Грибовичів, провести голосування за договором про майбутнє сміттєзвалища. Депутати спершу обурювалися, що побачили проект договору лише на засіданні, але таки проголосували.

За своєрідний хабар громаді загальною вартістю близько 60 мільйонів гривень львівська міська рада пообіцяла протягом двох років збудувати у Малехові школу, надати кошти на ремонт доріг, будівництво каналізації, центрального водопроводу, амбулаторії сімейного типу, реконструкцію адмінбудинку. Що ж стосується самого полігону у Грибовичах, то там запланували провести повну рекультивацію, влаштувати цілодобове відеоспостереження по периметру огорожі; здійснювати моніторинг стану сміттєзвалища протягом 15 років і... збільшити його площу.

Однак місцева громада на загальних зборах постановила відмовитись від грошей. Cеляни не вірять, що міська влада Львова виконає свої зобов’язання. А оскільки ні центральна влада, ні депутати обласної ради не пропонують інших шляхів вирішення, проблема просто зависла у повітрі.

А тим часом задіяні у міжнародних літературних заходах львівські культурні діячі та діячки, яким не пощастило жити у центрі, повертаються вечорами після міжнародних культурних заходів до своїх домівок, виходять із маршруток у нічні провалля поміж обдертими багатоповерхівками і з острахом перебираються через сміттєві завали, обережно переступаючи, аби не послизнутися.

"Я живу у місті літератури", - повторюють вони, як мантру, чи щоб не було так моторошно, або щоб зігрітися у нічній прохолоді і відволіктися від неприємного запаху - "Open to the world".