Блог | На руїнах утопії

В той час, коли я це пишу, на Близькому Сході продовжує розгортатись чергова велика драма, до яких регіон, здається, давно вже встиг звикнути. Турецька держава почала відкрите військове вторгнення в Сирію. За словами президента Реджепа Ердогана, операція має на меті дві основні цілі. Перша може бути охарактеризована як ритуальна — боротьба з вселенським злом під назвою "ІДІЛ". Власне, офіційно з ІДІЛ на території зруйнованої Сирійської республіки вооють всі, хто бере участь в кофлікті, включно з США та путінською Росією. Втім, значно важливішим є другий фактор, який турецькі та західні медіа не надто афішують. Війська Ісламської держави, що довгий час отримувала мовчазну підтримку Анкари, відносно рідко вступають в великі зіткнення з турецькими військовими. Але з першого дня, коли танки під прапором з півмісяцем увійшли в місто Джараблус на півночі Сирії, ллється кров курдів, які відважно б'ються з завойовниками за кожний метр своєї мрії про об'єднану самоврядну національну спільноту.

Курдський народ — наразі найбільша етнічна група в світі (30 млн. чоловік), яка не має власної державності та потерпає від національного пригноблення з боку урядів одразу кількох країн, між якими розділені землі Курдистану. Найбільші курдські громади перебувають у складі Ірану, Туреччини, Сирії та Іраку. Боротьба за суверенітет точиться в цьому регіони вже багато десятирічч. З початком громадянської війни в Сирії в 2011 році та виходом американського окупаційного контингенту з Іраку курдські угруповання активізували свою політичну та військову діяльність на території цих країн. Неабияких успіхів досягли іракські курди, створивши на контрольованих ними землях протодержавне утворення, яке веде самостійну політику, користуючись підтримкою США. Курди, які мешкають на півночі Сирійської Арабської Республіки також не гаяли часу марно, скористувавшись розпадом держави Башара Асада для розбудови власної автономії в кантонах Рожави під проводом соціалістичної Робітничої партії Курдистану, яку в багатьох країнах світу охрестили "терористичною організацією". У кровопролітній війні з силами "Ісламської держави" сирійські курди отримали чимало важливих перемог, звільнивши декілька стратегічно розташованих міст. Навіть недоброзичливо налаштовані до вимоги курдського суверенітету аналітики вимушені визнати, що саме загони курдської самооборони (YPG) та жіночі збройні підрозділи (YPJ) найбільш ефективно протидіють бойовикам "Ісламської держави" в наземних операціях.

Читайте: О чем россияне договорились по Сирии

В останні місяці війська Рожави наблизились впритул до реалізації одного зі своїх фундаментальних геополітичних завдань — створення об'єднаного Сирійського Курдистану шляхом сполучення між розірваними курдськими кантонами (Афрін, Кобані, Джазіра), на шляху до чого стояли угруповання "Ісламської держави". Власне, тут на арені заплутаного сирійського конфлікту з'являється Туреччина. І одразу — в повний зріст.

Після невдалої спроби військового перевороту (або вдалої спроби його імітації) у Реджепа Таїпа Ердогана, який і до того не міг похвалитися ліберальною стриманістю, виявились розв'язані руки. Початок "патріотичної" військової операції проти сирійських курдів вдало вписався в картину стрімкої фашизації турецького режиму, який наразі крок за кроком згортає внутрішню демократію та знищує опозицію. Крім того, уряд Ердогана (і цим він мало відрізняється від своїх попередників) вже довгий час веде неоголошену громадянську війну проти власної курдської спільноти, що проживає на півдні країни. В умовах зростання впливу в цьому регіоні РПК і легальної Демократичної партії народів, яка має депутатів в парламенті в Анкарі, Ердоган і його прем'єр міністр Біналі Їлдирим не можуть дозволити курдам в Сирії об'єднатись, адже це призведе до виникнення на південному кордоні Туреччини небезпечного та енергійного гравця, що неминуче спровокує визвольне повстання вже турецьких курдів проти центрального уряду. "Маленька переможна війна" — улюблений рецепт на кухні диктаторів, який в теорії має вирішувати як зовнішні, так і в першу чергу внутрішньополітичні питання.

Читайте: Сирия: все как я люблю!

Сьогодні ердоганівська Туреччина в межах Близького Сходу виконує функції, які в Східній Європі традиційно "закріплені" за Росією. Дві авторитарні імперіалістичні держави, "міжнародні жандарми", недарма зараз знову пішли на зближення, ретельно "забувши" про не так давно збитий турками російський винищувач і пов'язаний з цим дипломатичний скандал, який ледь не обернувся війною. Москва та Анкара сповідують дуже близькі, сказати б навіть "сімейні", світоглядні цінности, серед яких центральне місце посідають радикальний консерватизм і "право сильного". Кремль відповів на Майдан анексією Криму та розв'язанням бойових дій на Донбасі не тільки тому, що українське повстання загрожувало його геополітичним інтересам, але також через свій глибинний страх перед будь-якою революцією, навіть якщо вона носить лише поверхневий політичний характер. Те, чому оголосив війну Ердоган в Курдистані, також не є виключно рухом за національне звільнення пригнобленого народу. Феномен Рожави — це в першу чергу революційний процес, який, на відміну від київського Майдану, дійсно охоплює всі сфери суспільного життя. Отже, можна говорити про національну і соціальну революцію в Рожаві. Вільний Курдистан — це не тільки романтична національна мрія, але в першу чергу конкретна соціалістична практика цілого народу, який змінює світ тут і зараз.

Дійсно, серед сирійських пісків і зруйнованих нескінченною війною всіх проти всіх міст і селищ, під постійним вогнем з боку легіонів ісламістів і вірних диктатурі Асада військових курди наполегливо будують свою власну утопію. Їхні досягнення в умовах вкрай невеликих запасів ресурсів і блокади з боку низки сусідніх країн вражають. Політичне самоврядуваня через систему кантонів, місцевих рад і народних зборів пронизує все суспільство Рожави знизу вверх — курди називають це "демократичним конфедералізмом". Його базові програмні засади лідер Робітничої партії Курдистану Абдулла Оджалан сформулював, ознайомившись з теорією американського соціального мислителя Мюррея Букчина. Серед океану ісламського патріархального суспільства, який вирує зі всіх боків навколо Рожави, створюючи часом відвертих монстрів, курди поставили собі на меті справжнє звільнення жінки, керуюючись ідеями революційного фемінізму. Курдські жінки мають власні загони самооборони, зустрічі з якими ісламісти бояться, адже, за догмами ІД, бійцям Халіфату, яких вбили жінки, шлях до раю закритий назавжди. Жінки мають також власні квоти в органах влади на всіх рівнях. Місцеві комуни обов'язково очолюють водночас представники обох статей. Етнічні меншини, як-от єзиди, араби, вірмені та інші, також мають на території Рожави політичні квоти в органах самоуправління. Силами громад на принципах рівності та відданості колективу реформується освіта, відкриваються нові школи та культурні заклади. Курди намагаються будувати економіку на кооперативних засадах із залученням всіх соціальних груп. Ключові рішення приймаються максимально демократично на загальних зборах. Самоорганізована курдська армія не тільки вдало дає відсіч джихадистам, але і наступає, звільняючи все нові території. Принаймні саме так відбувалось до вторгнення турецьких військ наприкінці серпня.

Курдський визвольний проект розгортається на кордоні з іншим радикальним і амбітним утворенням, що постало на землях Сирії та Іраку з попелу громадянської війни, репрезентуючи темний бік процесів, що отримали в новітній історіографії назву "Арабська весна". Якщо Рожаву сміливо можна назвати спробою створення прогресивної утопії в локальних межах, то Ісламська держава, в свою чергу, є жахливим уособленням утопії реакційної в реаліях XXI століття. Колись примусити весь світ повернутись до примарного "Золотого віку" намагались нацисти, пропонуючи в якості шляху до свого ірраціонального ідеалу тотальне винищення "неправильних" народів. Тепер випавший з рук старих фашистів прапор реакційної утопії підняли не менш фанатичні архітектори ІД, кінцева мета яких — створення всесвітнього Халіфату, після чого має початись — не більше, не менше — ісламський Апокаліпсис. На спасіння, звичайно, можуть розраховувати тільки праведники.

Читайте: Сирія: геноцид і його спонсори

Подібні великі утопічні візії майбутнього, незалежно від їхнього "історичного вектору", здатні з'явитись і заволодіти масами лише в сприятливих політичних, соціальних і економічних умовах. Для Сирії та Іраку головним чинником творення нової реальності стала тривала війна, яка призвела до розпаду старих державних апаратів, руйнації інфраструктури та швидкої деградації традиційних форм політичної ідентичності. У випадку ІДІЛ свою роль зіграло, безумовно, скрутне становище мас арабського суннітського населення, які під тиском жебрацтва готові були сприйняти найрадикальніші релігійні проповіді в якості сублімації справжнього соціального та культурного визволення.

З цього з необхідністю треба зробити наступний висновок. Навіть якщо західні союзники, Асад, або Ердоган в близький перспективі "дотиснуть" ІДІЛ, на її місці може вже через два-три роки, якщо не швидше, з'явитись дещо не менш небезпечне. Не зайвим буде нагадати, що "халіф" ІД Аль Багдаді склався як релігійний авторитет саме в американській тюрмі Букка в Іраку після повалення коаліцією режиму Саддама Хусейна. Допоки не ліквідовані причини, які змушують десятки та сотні тисяч громадян в усьому світі щиро підтримувати людожерські політичні та релігійні ідеології, говорити про остаточне подолання варварства неможливо. Нинішній Халіфат буде зруйнований, але "вічний фашизм" (термін Умберто Еко), який лежить в його основі, нікуди не дінеться. Принаймні до того моменту, поки він залишається в свідомості незгідних з сучасним глобальним порядком людей єдиною послідовною альтернативою останньому.

Для розуміння глибинних психологічних мотивацій, які рухають фанатичними бійцями "Ісламської держави", важливо більш ретельно звернути увагу на той відомий факт, що чимало своїх молодих рекрутів ісламісти вербують в заможніх країнах Першого світу. За даними дослідження, проведеного приватною аналітичною компанією The Soufan Group, яка співпрацює з низкою урядових організацій США та інших країн, тільки з Західної Європи воювати до ІДІЛ виїхало щонайменше 5 тис. Добровольців. Чому освічені юнаки з родин середнього класу та вище встають до лав людожерського терористичного утворення, яке пропонує своїм адептам фактично лише одне — померти в ім'я Халіфату? Цей феномен жодним чином неможливо задовільно пояснити, виходячи виключно з соціальних або економічних причин. Але і тут ми зможемо наблизитись до відповіді, лише задіяв поняття утопії. Утопія може бути охарактеризована як прагнення окремих персон, груп і спільнот знайти універсальну модель, яка, з одного боку пояснювала би світ в простих і змістовних термінах, а з іншого — формулювала б магістральний шлях його змінення на краще. Слідуючи цим шляхом, бруківкою якому служать ідеї, візії та слова пророків, людина здатна надати свому існуванню потужний сенс, що легітимізує її випадкове перебування в цьому світі. Але утопія ніколи не буває політично нейтральною. В кожному разі вона слугує інтересам тіє чи іншої соціальної групи, відповідно, рухаючи суспільство вперед, до свободи та справедливості, або назад — у Середньовіччя.

Читайте:

М'ясорубка смерті, або Скільки людей загинули в Сирії

Виникнення реакційних утопій на кшталт ІДІЛ в світовому масштабі стало можливим тільки після загибелі іншої глобальної утопії, яка на ціле століття заволоділа думками та діями значної частки населення планети, спираючись на найрадикальнішу в історії спробу втілення універсальних ідеалів Просвітництва. На руїнах цієї великої утопії, що починалась як мрія про прискорення історичного прогресу людства, ми живемо.

Звісно, Радянський Союз і так звані країни "реального соціалізму" швидко перетворились на тоталітарних монстрів, живі та огидні карикатури на комуністичний утопізм, який рухав їхніми засновниками. Але допоки СРСР все ж таки існував, підтримуючи робітничі та соціалістичні організації в інших країнах, в свідомості мільйонів людей була живою і надія на можливість його трансформації, рішучого повернення до прогресивного гуманістичного проекту раннього марксизму. Після 1991 року, руйнації Берлінського муру, демократизації значної кількості "постсоціалістичних" країн і капіталістичної модернізації Китайської Народної Республіки комунізм у традиційній інтерпретації остаточно помер, слідом за Богом, смерть якого проголосив Ніцше у другій половині ХІХ сторіччя. Але ніша радикальної ідеологічної альтернативи світовому мейнстріму, включно з лібералізмом, демократією та капіталізмом, недового перебувала порожньою. Після 9.11 (атаки ісламістів у США 11 вересня 2001 року) навіть Френсіс Фукуяма, колись необачно проголосивший "кінець історії", змушений був визнати початок нового історичного циклу, що характеризується в першу чергу несамовитою боротьбою Першого світу з "тероризмом".

З цієї перспективи курдам і тому, що вони намагаються будувати на півночі Сирії, варто віддати належне. Насправді досить симптоматично, що прогресивний утопічний проект Рожави розгортається не деінде, а саме під боком у Халіфату, так само як і останній збираючи навколо себе ідейних добровольців зі всього світу. Втім, треба наголосити, що курдська соціалістична автономія — це все ж таки принципово локальний проект, який має чітко окреслені межі, пов'язані з териториальним розселенням курдів. На відміну від ІДІЛ, чиї амбіції носять яскраво виражений глобальний характер.

Боротьба з реакційними утопічними проектами, як-от ІДІЛ або класичний фашизм першої половини ХХ сторіччя, не може ефективно вестисть з позицій апологетики традиційного глобального консенсусу, радикальною відповіддю на системну кризу якого вони і стали. Це не лікування хвороби, а лише спроба погасити симптоми, що призведе до поглиблення проблеми в майбутньому. По мірі ескалації напруження в самому західному світі, яке вже зараз набуває рис цивілізаційного колапсу (анексія Криму та війна на Донбасі, Brexit, підйом ультрапавого руху в Європі, нечуваний успіх радикального популіста Трампа в президентській кампанії в США), потреба в конституюванні нової глобальної прогресивної утопії буде зростати. Слід згадати концепцію видатного німецького соціолога Карла Мангейма, який розглядав утопію як органічній світогляд пригноблених класів, що притостоїть "ідеології", тобто прагненню правлячих груп зберегти власне домінування, хай навіть ціною відмови від всього демократичного спадку попередніх етапів суспільного розвитку.