Дереш: Я загравав з такими речами, з якими загравати не варто
Письменник розповів про особистісні, літературні та алхімічні трансформації
Любко Дереш написав свою першу книжку у 16 років. Протягом 2001-2009 років було видано шість його творів, «написаних на одному фундаменті», як каже Любомир. Однак після «Трохи пітьми», виданої 2007 року, письменник відчув потребу у певному «тайм-ауті».
Митець, «що має потребу бути вільним», використав цей час на речі, «далекі від літератури», а згодом повернувся до творчості. Його першою роботою у новій якості мала стати книжка, що називалася «Як стати Богом і не розплакатись».
Про твір, що не побачив світ, про «алхімічну» роботу над новим романом, про загравання із темними речами і болючий складний шлях до божественного читачам «Обозревателя» розповів сам Любко Дереш.
«Обозреватель»: Із чим була пов’язана тривала перерва у творчості?
Любко Дереш: Я почав писати з 16 років, відтоді з’явилося п’ять книжок. Усі вони писалися на більш-менш однорідному фундаменті. Після книги «Трохи пітьми» я зрозумів, що потрібно взяти якусь паузу, потрібно щось для себе переосмислити в житті.
Досить тривалий час я займався речами, далекими від літератури. Я отримав якийсь новий життєвий досвід, займався своїм особистим життям і потроху намагався писати нову книжку.
Але, очевидно, що чогось бракувало. Цього бракувало приблизно чотири роки. І тільки коли з’явилися потрібні люди, прийшли потрібні обставини, тоді всі пазли зійшлися. Справа була, як завжди, в жінці, яка надихнула завершити це діло.
Книжка, яку я починав, називалася «Як стати Богом і не заплакати». Вона була дуже добре продумана структурно, кабалістично точно розписана по персонажах, я вжахнувся того, що вийшло. Якось все було страшно і моторошно, і я зрозумів, що, мабуть, не хочу ризикувати своїм життям і видавати таку книжку.
Там я загравав з такими речами, з якими загравати не варто.
Кожен письменник для себе сам встановлює межу – з чим він хоче мати справу, з чим - ні. Я співчуваю Булгакову і розумію його в його бажанні закінчити «Майстра і Маргариту». І я зрозумів, що мені не хочеться аж так страждати через літературу, що я, мабуть, не є таким відданим високій хорошій літературі.
І я взявся редагувати цей роман. Як редакція цього роману з’явилася книжка «Голова Якова».
Я стикнувся з тим, що реакція на цю книжку в інтернеті виявилася досить протирічивою. Мабуть, 60-70% відгуків яскраво-негативні. Мене це в чомусь навіть тішить. Це означає, що в цій книжці закладене щось справжнє. Я знаю, що ті люди, для яких ця книга писалася, залишилися абсолютно задоволеними.
Ця книжка дуже сильно поляризувала моїх читачів.
Я не знаю, яка буде подальша доля цієї книжки, але я знаю, що я як митець маю потребу в тому, аби виражатися вільно. Ця книжка є якраз таким вільним вираженням. Мистецтво не конче мусить подобатися. Воно повинне щось пробуждувати в людині.
Як на мене, ця книжка заміняє десять моїх звичайних книжок. Це є дуже конденсована річ. Її не можна пробігти за один раз і відкласти. Там є, як мінімум, десять різних історій, описаних з точки зору десяти персонажів: це чотири чоловічих характери, чотири жіночих характери, собака і, власне, нейтральна позиція, яку можна назвати позицією автора чи деміурга, який творить це все.
«Обозреватель»: Ви сказали, що свою першу книжку ви написали у 16 років. У літературних колах ви здобули славу «вундеркінда». Ким ви відчуваєте себе сьогодні?
Любко Дереш: Слава – це річ дуже небезпечна. Це така жінка, якщо ти спробуєш сказати, що вона твоя, що вона належить тобі, одразу ж отримаєш ляпаса. Я не вважаю, що авторові належить слава його книжок. Я не вважаю, що автор є власником тих ідей, які він описує в книзі. Він не є тим, хто насолоджується плодами своєї діяльності.
Автор є певного роду провідником, трубою, каналом, через який звертається Той, Хто творить усе. І від автора залежить, наскільки точно він передає цей сигнал – чи з своїми егоїстичними домішками, чи чисто транслює.
Як тільки я спробував «причаститися» до слави, насолодитися нею, одразу ж отримав цього ляпаса. Давним-давно мені перехотілося думати про себе як про вундеркінда, про якусь обдаровану дитину, тим більше, що я вже далеко не підліток.
«Обозреватель»: Дереш зразка 2001 року і Дереш зразка 2012 року – це різні письменники?
Любко Дереш: Так, це зовсім різні письменники. В мене навіть колись виникла думка якось позначати цю різницю. Зізнаюся, що в мене в літературній кар’єрі було кілька романів, яких я не випустив. Так, в 2004 році я написав досить об’ємний роман «Індастріал», куди входила повість «Наркотичні рослини Східної Європи». Я думав, як мені подати цей твір для читачів.
Коли я написав роман «Архе», він також відрізнявся від «Ящірки», від «Культу». І я подумав: можливо, найкращим виходом буде писати: «Дереш-I», «Дереш-II», «Дереш-III», щоб якось маркувати еволюцію чи просто якийсь рух і щоби мати певне виправдання, що, мовляв, не треба від мене сподіватися, що Дереш-IVбуде таким самим, як Дереш-II.
«Обозреватель»: Ваша спеціальність за дипломом – «Облік і аудит». Як ця професія допомагає вам у творчості?
Любко Дереш: Слава Богу, ніяк не допомагає. Властиво, навіть не дуже допомагає рахувати гроші, тому що цим займається видавництво і мені залишається просто отримувати якісь надходження.
Я неймовірно щасливий, що я мав ці роки на економічному факультеті. Я нічого не запам’ятав, нічого не зміг почерпнути хорошого із цієї науки. Я переконався, що економіка – це є фальш, обман, спосіб всесвітнього обдурювання людей, що маркетинг – це є лженаука, яка вчить, як продавати те, що без хорошої обгортки ніяк не буде продаватися.
Ці п’ять років я використав для написання творів. Під час навчання на економічному я написав «Архе», «Намір», «Трохи пітьми». Це був плідний час. Дякувати Богу, я не працював ні дня за своєю спеціальністю.
«Обозреватель»: І не плануєте працювати ні дня у подальшому?
Любко Дереш: Повний рішучості жити на копійки, будучи письменником.
«Обозреватель»: Ззовні здається, що ваші книжки видаються надто легко, надто часто, вони видаються різними мовами в різних країнах. Пересічний громадянин подумає, що тут не обійшлося без певних зв’язків і «рук».
Любко Дереш: Є одна персона в цьому світі, у якої є сто тисяч рук, як описують тексти. Сто тисяч рук, сто тисяч голів, сто тисяч очей. Це тотеми маркетингу. Я не вірю в маркетинг, я вірю в Провидіння.
Мені здається, що немає ніякої технології успішного просування, є тільки діалог кожної конкретної людини із Началом, із тим джерелом, яке дарує нам свідомість, розум, розуміння, сприйняття. Саме через це джерело ми отримуємо ті ситуації. Вони не завжди даються для насолоди. Можливо, це ззовні виглядає так, нібито людина успішна, якось прогресує, піднімається зі щаблини на щаблину, але я думаю, кожен зустрічається з тими самими труднощами. Просто обставини в кожного свої.
«Обозреватель»: У вас були помічники з плоті і крові?
Любко Дереш: Я не знаю, чи можна говорити про якихось помічників. В мене були друзі – Юрко Іздрик, якоюсь мірою мені симпатизував Юрко Андрухович, Сергій Жадан. Це ті люди, в яких я чогось вчився. Юрко Іздрик публікував мій перший твір в своєму журналі «Четвер», він публікував мій другий твір – «Поклоніння ящірці», а також третій – «Архе».
Але якоїсь такої співпраці, коли хтось комусь сує з-під поли якийсь конверт, мовляв, передай у видавництво, чи привіт німецьким видавцям і пляшку шампанського – нічого такого не було.
«Обозреватель»: Кілька слів про нову книгу «Голова Якова». На обкладинці написано «алхімічна комедія». Що це за жанр?
Любко Дереш: Це такий спосіб якось заявити про ту мішанку заклинань, які складають, власне, цю книжку. Коли я став писати цю книгу, вона називалася «Як стати Богом і не заплакати». Її настрій був загалом богоборчий. Головний герой протиставляв себе Богові і мав намір самим стати Богом. Шляхом до цього він бачив музику.
Роман повис десь на трьох четвертях. Він відлежувався, відлежувався досить довго. Коли з’явився потрібний «реагент» - жінка, жіноче начало – процес знову ожив і роман почав зазнавати якихось трансформацій.
Я почав його редагувати. Я добивався того, щоб залишилися тільки найважливіші слова із тих, що були написані, так, щоб це можна було звести до афористичних, лаконічних описів. В результаті по обсягу вийшов текст, який складав якраз одну четверту із попереднього об’єму.
Таким чином, можна сказати, що текст пройшов етапи алхімічної роботи, алхімічної трансформації.
Оскільки цей роман іронічний, він називається комедією. Він іронічний у досить специфічному характері. Для тих людей, які можуть жартувати на тему буття і тему різних світоглядів – для них це, безумовно, буде комедією.
[…] Головному герою запропонували написати симфонію до Євро-2012. Він чи то в силу хворобливості своєї психіки, чи в силу того, що до нього дійсно звернулись такі сили, сприймає це як пропозицію з пекла. Саме ця пропозиція своєю неоднозначністю змушує його задуматись – хто ж я? Я ж досі живий. Що мені робити? Як мені втекти від цього? […] В цій книжці описані десять кроків, найбільш болючі пункти, через які проходить людина від демонічного до прийняття божественного.
«Обозреватель»: Календар майя закінчується груднем 2012 року. Євро-2012 відбудеться на кілька місяців раніше. Чому ви вважаєте, що апокаліпсис має відбутися у червні, а не у грудні?
Любко Дереш: В інтерпретації, в якій календар майя подавався в останні роки, чотири його основні кольори – червоний, білий, синій і жовтий. Це якраз кольори прапорів країн, які проводять Євро-2012. Футбол фактично походить із древньої гри в м’яч, яку придумали ольмеки – попередники майя.
На ритуальних площадках вони розігрували ритуальні ігри в м’яч, де визначалася доля Всесвіту. Суворі були у них звичаї – та команда, яка програвала, помирала. Як і ті глядачі, які за неї вболівали.
Очевидно, що коли трибуни збираються у такій кількості, коли всі слідкують за рухом маленької кульки, виникає така концентрація енергії уваги, що це не може не мати свого енергетичного значення.
Письменник може дозволити собі пофантазувати. Я думаю, не потрібно це сприймати аж надто серйозно.
«Обозреватель»: У своїй книзі ви порівнюєте Київ із Аїдом – царством мертвих. Це ваше особисте сприйняття столиці чи сприйняття головного героя?
Любко Дереш: Це також і моє особисте сприйняття. Взагалі місто, так, як воно існує зараз, - це катастрофа. Оскільки ми люди, які довго живемо в місті, ми цього не помічаємо. І коли ми виїжджаємо на природу, нам природа видається чимось чужорідним. Ми намагаємося поскорше випити чогось, з’їсти якоїсь хімії, включити музику, щоб від цього відгородитися, лиш би не стикнутися із природою, як вона є.
Але насправді природа первинна, не місто. І чим далі ми живемо у місті, тим гірше стає ситуація із нашими мізками. Ми просто втрачаємо нюх, зір, здатність розрізняти, що є добрим для нас, що є поганим для нас. Ми починаємо приймати мед за отруту, отруту – за мед.
«Обозреватель»: Одним з головних героїв майже усіх ваших книжок є кава. Перед прес-конференцією ви зізналися, що вже кілька місяців не вживаєте кави. Чому?
Любко Дереш: Настав якийсь новий етап в мені. Книжка «Голова Якова» є перехідною, зараз я працюю над новою книжкою – збіркою оповідань. І це вже будуть оповідання Дереша, який не п’є кави.
«Обозреватель»: Цьому світу настане кінець?
Любко Дереш: Мені подобаються слова одного російського містика 1960-х, який сказав: «Конца света быть не может – может быть конец тьмы». Світ не може закінчитися. Може бути тільки перехід, щось нове.
Читайте новини за підсумками прес-конференції:
Любко Дереш: не працював за фахом ані дня і радий цьому
Дереш назвав Київ «катастрофою»
Авторське право розчиниться в інтернеті – Дереш
Члени Спілки письменників безнадійно відстали від молоді - Дереш
Дивіться відеосюжети:
Авторське право розчиниться в Інтернеті
Дереш розповів про нову книжку
На Євро-2012 розігруватиметься доля людства?
Читайте матеріали за підсумками спілкування «Дереша-I» і «Дереша-II» із читачами ОБОЗу.