Волонтер Аня Гвоздяр: Хлопцям з ампутаціями треба дивитися в очі, а не на їхні протези
Майже за два роки неоголошеної війни на Донбасі волонтер Центрального військового госпіталю Аня Гвоздяр чим тільки не займалася. Смілива дівчина допомагала бійцям на самісінькій передовій, вдень і вночі доглядала за пораненими у шпиталі, шукала для них життєво важливі медикаменти, відправляла на реабілітацію, просто була поруч.
Зараз разом із телеканалом 1+1 та журналом "Viva" Аня Гвоздяр брала участь у реалізації проекту "Переможці" про бійців, які втратили в АТО кінцівки. Серед героїв проекту також є й жінка. Виставка триває до 21 лютого у приміщенні Національного музею Тараса Шевченка. Ця виставка - розмова про інший бік волонтерства, нелюдську мужність та життя героїв після ампутації.
- Коли і як виникла ідея проекту "Переможці"? Як команда, що його готувала, розподілила між собою обов’язки?
- Ідея проекту виникла місяців дев’ять тому. На жаль, в Україні дивне ставлення до людей, які "трішки інші". Останні два роки ми можемо це спостерігати дедалі частіше, оскільки внаслідок АТО у нас вже майже 400 хлопців втратили кінцівки.
Ми хочемо, аби їх не жаліли і не викреслювали з життя, а ставилися до них як до захисників, дивились їм у очі, а не на протез, захоплювались, а не співчували. Обов’язки розподілилися самі собою. Просто зібрались люди з одним баченням і бажанням щось зробити, а далі процес пішов. Кожен забрав на себе те, що може робити. В мене, як завжди, мої "білочки" - так я інколи називаю наших хлопці. Вони знають це. Я шукала учасників для проекту, підтримувала їх, допомагала і робила все, що з ними пов’язане. Команда зібралась просто фантастична, абсолютно кожен горів ідеєю, тому робив свою долю на 200 відсотків.
- Наскільки було важко шукати героїв для проекту? Можливо, хтось відмовився, незважаючи на ваші вмовляння взяти участь?
- Насправді я живу з ними останні два роки, тому неважко. Знала, хто погодиться, хто не готовий ще до такого, над ким треба "попрацювати". А також, кому це дійсно необхідно, адже ви не уявляєте, якою розрядкою для хлопців був сам зйомочний процес. Є такі, що в останній момент побоялися й відмовилися, але я розумію, що вони мають право чогось просто не хотіти, незважаючи на те, що розуміють всю важливість проекту. В них свої способи нести людям світло.
Команда проекту "Переможці". Фото: Facebook\Anna.Gvozdiar
Це, може, не видно збоку, але коли знаєш їх настільки добре, що по виразу обличчя розумієш - хтось втомлений, хтось не хоче про щось говорити, або коли забагато уваги. Тому я була там в якості моральної підтримки для багатьох. Навіть коли не була критично потрібна на майданчику, деякі хлопці казали: "Я піду, якщо тільки ти там будеш".
- На жаль, зараз маємо багато хлопців з ампутаціями. Для проекту "Переможці" ви обрали лише невелику частину з них. Чи буде продовження проекту, аби Україна могла дізнатися і про інших своїх синів, які втратили в АТО кінцівки?
- Статистика така, що на сьогоднішній день в Україні близько 380 учасників АТО, які на обліку як ті, що потребують протезування. Насправді, ми взагалі думали, що буде 12 учасників, але потім вирішили розширити кількість. Про продовження питає, мабуть, кожен третій, тому я думаю, скоро буде "нарада". Ми фізично не могли взяти всіх, на жаль. Тому ці 18 покликані зараз підіймати дух тих хлопчиків, яких ми не знаємо, які живуть далеко в селах, але такі ж мужні, сильні й хороші.
Я з сумом зустрічаю деяких хлопців через рік і розумію, що соціальні "норми" і час зіграли не на користь - хлопці почали соромитись своїх протезів. Я вірю, що в усіх куточках України не тільки хлопці, поранені в бою, а й всі інші, хто стикнувся з проблемою ампутації, переглянуть своє ставлення до травми. Розумієте, попри відсутність кінцівки, вони й надалі є особистостями! З кимось можна годинами говорити про книги, з кимось про танки, про спорт, архітектуру… Я не помічаю їхніх протезів (за винятком випадків, коли їх доводиться допомагати одягати чи носити), і я, правда, хотіла б, щоб так само навчилися інші люди.
Зараз ми також запускаємо акцію "Купи журнал бійцю". Адже хочемо подарувати його хлопцям в госпіталях по всій Україні. Якшо ми просто їх роздамо, то, на жаль, ціль передання коштів, виручених за журнал, просто не втілиться в життя, адже ми не отримаємо ніяких коштів за його продаж. Тому закликаю всіх купити один журнал собі і ще один придбати для бійця. Журнали ми передаватимемо військовим госпіталям Києва, Львова, Дніпропетровська, Одеси, Запоріжжя, Харкова та іншим, а також протезним центрам, де обслуговуються наші хлопці.
- Серед героїв проекту є одна жінка. Вона - волонтер. Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше.
- Волонтерку звуть Оксана Нежальська. Вона - прекрасна жителька Луганської області. Так сталося, що Оксана підірвалися в зоні АТО і втратила обидві ноги. Я її до зйомок не знала, допомогли знайти Оксану львівські волонтери. Познайомились ми вже у фотостудії.
Аня Гвоздяр та Оксана Нежальська. Фото: Facebook\Anna.Gvozdiar
Оксана - мужня і сильна жінка, крім цього з величезним і добрим серцем. От є люди, які несуть світло просто своєю присутністю. Це Оксана. До цих подій вона була вчителькою молодших класів, може, звідти й така позитивна енергетика. Зараз вона веде дуже активний спосіб життя, мабуть, навіть більше, ніж до травми. Буде займатися туризмом для людей з "особливостями".
Взагалі, як би дивно це не звучало, але багато хто після ампутації знайшов себе, здобув справжнє щастя. Вони всі були дуже близько до смерті, тому змінили курс життя. В цих людей є чому повчитися кожному з нас.
- У будь-якій справі завжди є дві сторони медалі. Що Вас приємно вразило під час проекту, а що навпаки засмутило?
- Вразив запал команди, чесно. Абсолютно кожен горів цією ідеєю, хоча далеко не всі були тісно зв’язані з подіями на Сході. Я безмежно вдячна Соломії Вітвіцькій та ТСН, завдяки їй ми всі можемо бачити проект "Переможці" живим і масштабним, Іванні Слабошпицькій та журналу "Viva", Олександру Мордереру та Тані Рубльовій, які світлинами і образами передали неповторність кожного героя; Ірині Пилипенко, яка стала доброю феєю, і завдяки їй спецвипуск журналу таки з’явився на світ.
Герой проекту десантник 95-ї аеромобільної бригади Юрій Весельський. Фото: Facebook\Anna.Gvozdiar
Вразили відгуки людей, які вже бачили виставку. Я відповіла на сотні листів, люди дякували і захоплювались побаченим. Вразили дітки, які на презентації ходили слідом за героями проекту і зачаровано на них дивилися, очікуючи автографа. Мабуть, такими і мають бути кумири.
Неприємно ж вразили слова дорослих і розумних людей, які казали: "На що там дивитися? Це ж сумно". Проте саме після цих слів я зрозуміла, що проект конче потрібний нашій країні.
- Як ви вважаєте, що далі буде з волонтерським рухом? Що в нього вже точно є, а чого не вистачає?
- Я прийшла до того, що йому не вистачає здорового глузду. У тому плані, що сотні, навіть тисячі розумних хлопчиків і дівчаток два роки робили те, за що якісь дорослі тьоті й дяді отримували зарплату. Якщо спочатку те ж саме забезпечення армії волонтерами було просто необхідне, адже держава була не готова, то тепер - я за волонтерство, як підтримку, і я проти того, коли це стає засобом особистого кар’єрного чи іміджевого росту. Однозначно виступаю за те, щоб хороші волонтери йшли на посади і міняли там тих, хто не любить свою країну, реформували наш "совок" і втілювали в життя реформи, які вже позитивно спрацювали у світі. Але йти туди повинні люди, які дійсно можуть і хочуть щось зробити, а не лише засвітитись.
А взагалі, що таке волонтерство в нашій країні? - Це поклик серця, це бажання допомогти в тилу тим, хто боронить нашу землю на передовій. Тому, тема допомога в Україні буде актуальна ще багато найближчих років.
- Кажуть, що волонтери Центрального військового госпіталю поступово відходять від допомоги у палатах, і починають займатися більш глобальними питаннями, типу організації реабілітацій. Це правда? Чому є така тенденція?
- Не зовсім так. Допомагаючи у госпіталі, ми почали розуміти, що одна справа лікування, яке забезпечують наші талановиті лікарі, а інша справа реабілітація, якої в нас немає. Тому, це вимушена міра, довелось йти далі, співпрацювати з іншим країнами, які дуже активно приймають наших хлопців на реабілітацію.
Центральний військовий госпіталь у м. Київ, Відділення травматології. Фото: Facebook\Anna.Gvozdiar
Як на мене, у волонтерстві не може бути "росту" як такого. Ми всі прийшли у госпіталь допомагати тим, хто захищав нас на Сході, сказати їм "спасибі" таким чином. Тому мені, чесно кажучи, завжди було байдуже, чи зробити бутерброд, чи поміняти постіль, чи відправити військове спорядження в зону АТО, чи знайти тисячі доларів на операцію. Всі речі дуже важливі, бо увага також відіграє надзвичайно важливу роль. Це теж свого роду психологічна реабілітація, коли, наприклад, потрапляє боєць з АТО з важким пораненням в госпіталь, після бліндажів, вибухів і пострілів, а тут тобі Оксаночка чи Ірочка з котлеткою і посмішкою. І вони розуміють, що у "великому світі", поза АТО, вони теж потрібні. Це не менш цінне, ніж протез і не менш глобальне. А з поняття "елітних" волонтерів, яке у нас нещодавно з’явилося, просто сміюсь. "Елітні" - це ті, у кого найбільше серце і ті, хто робить добро тихо.
- Які у вас плани на майбутнє поза проектом?
- Плани глобальні! Реалізовуватиму наступні проекти, спрямовані на розвиток країни та допомогу людям. Повернусь до роботи, можливо дещо зміню свою професійну діяльність.
Взагалі важко якось чітко окреслити плани, адже війна нас навчила, що форс-мажори бувають, і далі, ніж на завтра, планувати – це вже розкіш.
Я практично весь свій час віддавала на допомогу різним сторонам АТО, зіткнулась з тим, що по-іншому просто бути не може. Тому зараз повертаюсь "на цівілку" трішки іншою людиною. Змінилась шкала цінностей: коли на твоїх очах людина втрачає життя, розумієш, що немає нічого важливішого й дорожчого. Кожен день як останній: якщо дружити, то з найкращими людьми, якщо любити, то всім серцем, якщо працювати, то там, де тобі добре. З іншої сторони, я мабуть тепер офіційно претендуватиму на "Міс стресостійкість"!
Виставка проекту "Переможці" триває до 21 лютого у приміщенні Національного музею Тараса Шевченка (м. Київ, бул. Шевченка, 12). Вхід безкоштовний.
Журнал собі та для бійців АТО можна купити на виставці, на вул. Жилянський, 68 у волонтерському пункті "Народного тилу". Або перерахувати гроші на журнал для воїнів на карту ПриватБанку: 5168 7556 2588 1301 Сіхарулідзе Олексій.