Лариса Денисенко: «Себе досліджувати пристойніше і чесніше»

Лариса дописала роман і дала почитати рукопис. Згадались мені “Забавки з плоті та крові”, “Кавовий присмак кориці”, “Корпорація ідіотів”. Не тому, що цей текст чимось їх нагадує. Радше навпаки: лише десь на середині тексту ловиш себе на думці, що от він, фірмовий її гумор, ось же – характерні діалоги, а отут – і знайомий композиційний прийом. Cпецифічне задоволення від читання її текстів “великої форми” завжди породжує купу запитань…

- Твій новий роман з робочою (поки що?) назвою “Моє життя: від померлого до загиблого діда” має для мене “особисту” передісторію. Участь 2006-го у проекті “Кіноромани”, коли ти вирішила розповідати про фільм “Список Шіндлера”. Підозрюю, що увага до німецько-єврейсько-українського питання з”явилась у тебе ще раніше. Дитинство? Юність?

- Ти абсолютно права. Я торкалася цієї теми під час обговорення стрічки «Список Шіндлера», і коли писала свій тематичний есей. Тема, котру я намагалася проговорити у романі, родом з мого дитинства та юності. Коли я була малою, в мені вирувала ненависть до німців. Такої сили, що згадуючи це, мені й зараз незатишно. Я читала книжки про дітей-героїв і ненавиділа німців. Я дивилася кіно про другу світову війну і ненавиділа німців. Зрештою, я сказала батькам, що не буду вчити німецьку мову, хоча вони, власне не наполягали на тому. Але це була демонстративна заява на упередження.

Крім того, я відмовлялася листуватися з піонерами НДР. Спромоглася продавати німецьким туристам піонерські галстуки, що їх традиційно було прив’язано до ґрат Брестської фортеці, в якості галстуків убитих піонерів. Досі пам’ятаю вирази їхніх облич, вони не знали, як мають поводитися. Вони мені щось платили (гроші, жуйки, ручки) і воліли вмерти, тут і зараз.

Я зацькувала делегацію німецьких студентів в Хатині, змусила їх переховуватися у автобусі, бо слідувала за ними, похмуро на них поглядаючи, вказуючи під землю, звідки наче доносився стогін та жалобна музика, наспівуючи пісню «Это раздается в Бухенвальде колокольный звон». Між тим, невідомо для чого на своїх старих джинсах я ключем вишкребла велетенську свастику, і ходила вулицями, провокуючи людей на ненависть.

Цікаво, що ці джинси згоріли у вогні каміну дачі під Берліном, я віддала їх своїй подрузі Каті, котра вперше їхала до Німеччини, там за ці джинси її ледь не побили панки в електричці. В Києві на це ідіотське хуліганство такої реакції не було, мене могли присоромити то й все. Напевне, я ще тоді хотіла розібратися. В ненависті. В бажанні вбивати. У вмінні пробачати. Чому це сталося з нами, як це позначилося на нас?

- У романі присутні листи, вони стають єдиним люстром, у якому бачимо цього героя – фантомного німецького офіцера, що прожив у божевільні чи не 60 років, а отут, у листах – чуттєвого, вразливого, думаючого… Чи складно тобі писались оці чоловічі, німецькі, офіцерські тексти? Як ти перевтілювалась у нього?

- Складно. Хоча я відразу відчула його. Можливо, тому що він має прототип. Не чистий, а як завжди в мене буває – додуманий, дотягнутий й дописаний. Я бачила його освіченим, люблячим, молодим, сповненим ідеології, книжок та віри. Я не можу сказати, що намагалася бути ним, коли писала ці листи, але я бачила його і знала, як і чим він живе. Яким повітрям він дихав нині вранці, коли писав дружині цього листа. Що його обурює, які в нього кнопки. Уві що він зараз вірить, в чому вже зневірився. Що його витягує назовні, що повертає в той світ, де його дружина та діти. Що викликає його ненависть.

В романі чотири листи німецького офіцера. Я знала, що хочу написати у кожному з них. До окремого файлу записувала ключові слова та фрази. Спочатку виписався перший, потім – четвертий, другий, третій. Після третього мене трусило найбільше.

- Ти рішуче пишеш і “жиди”, і “євреї” – чому у різних місцях по-різному?

- Тут все просто. Я намагалася передати ставлення до нації різних героїв у різні періоди. Словорозділ дуже простий: від поваги/провини до ненависті/бравурності.

- Чи була якась першопочаткова історія, котра підштовхнула тебе до ідеї роману?Історія була німецька чи?

- Дозволю собі навести один цікавий спогад. Я нещодавно про це згадала, але, очевидно, саме цей спогад і став поштовхом. Я розповідала в есеї до фільму «Список Шіндлера», як позбулася ненависті до німців. Коли дивилася цю стрічку разом із своїм колегою, офіцером Рейху, адвокатом на ім’я Дітер Білас. Замість кисті руки в нього був гак. Ми дивилися стрічку, він плакав, я також плакала, і витирала йому очі хусткою, бо гаком витирати очі можна приноровитися, але важко.

І от тоді.. це було дуже дивно, я дивилася на його старе обличчя, і він нагадав мені бібліотекарку моєї районної бібліотеки Броніславу Абрамівну. Вона була єврейкою польсько-українського походження. Це усвідомлення і порівняння прийшло на мить. І зникло. Зрештою, старі люди часто подібні одне на одного, я намагаюся про це жартувати в романі, де одна з моїх героїнь видає лауреатів Нобелівської премії за своїх родичів.

- У деяких моментах роману відчутна кіно-естетика,вірніше,естетика німецького кіна – не підкажеш, які стрічки тебе надихали?

- Я стільки всього передивилася за цей час – від німецької порнографії до серйозної документалістики (хоча це питання – що серйозніше), що важко назвати основні стрічки. Звичайно, що я переглядала фільми Тиквера, Віма Вендерса, Флоріана Хенкеля фон Доннесмарка, Фатіха Акина, Крауса, Лінк та багатьох інших; стрічку «Гете» кліпмейкера Філіпа Штельцля різноманітні стрічки про життя емігрантів. В Німеччині розвинуто соціальне кіно, то ж я надивилася досхочу. Шкода, що не знаю німецької мови (ех, дитяча впертість), але добре, що знаю англійську, багато фільмів із субтитруванням.

- Тема близнюків і двоїстості, як і чорного гумору з цього приводу, є у кількох твоїх романах. Досліджуєш себе?

- Я вирішила, що від себе не варто бігти, краще добряче у собі розібратися. Звичайно, що я досліджую себе. Як і інших. Себе досліджувати навіть пристойніше і чесніше, наче повертаєшся у підліткові роки. Зізнаюся тобі, я хотіла цього разу уникнути тем подвійності, а ще більше – чорного гумору, але так і не змогла. Бо воно реально пре і є потужною складовою як мого характеру, так і моїх текстів.

- Зізнавайся – яке житомирське село ти описала для візиту Марти? і який то був німецький морг з таким розкішним частуванням? Невже вигадала?

- Село – збірний образ. Звичайно, що я була на Житомирщині, пройшлася селами передмість Житомира та Коростишева. Але всі ці історії, котрими насичені образи села, подаровані різними селами Київщини, Чернігівщини та Житомирщини. Цей образ карнавальний в дечому, тому без зміни масок тут ніяк не можна обійтися. Крім того, це погляд київської міської жінки, котра до того ж намагається перевтілитися в німкеню. Суцільний маскарад.

А щодо крематорію та похорону діда Марти – це чиста вигадка. Я побачила це – як картину, котру з якогось дива виписав Брейгель та Матіас Герунг. Не думаю, що це візуалізація мого власного похорону, хоча, направду варіант не з найгірших. Бачиш, знову пре чорний гумор. Певне, треба сідати та писати щось нове.