Юрій Шухевич: "Революція має дві запоруки успіху – паралізуючий удар або наростаючий опір"

В особі Юрія Шухевича, сина головного командира УПА Романа Шухевича, переплелися минуле і сьогодення. Чоловік, котрий не лише пережив те, що звичайній людині не під силу перебути – діяч надзвичайного інтелекту, спокою і сили духу.

Засновник УНА-УНСО, чинний депутат Верховної Ради розповів про 34 роки, проведені у неволі, відмінність між поколінням УПА та сьогоденням, а також умови перемоги України у війні з Росією.

Пане Юрію, розкажіть декілька слів про батька. Які дитячі спогади є найяскравішими?

Батько став для мене символічним. Пригадую, він сидів по Львівському процесу над ОУН. Прийшов я з мамою у Львів на Бригідки. Як сьогодні пам`ятаю: виходить мій батько і поліція. Батько був одягнутий у сорочку з вишитою краваткою. У нас у селі був постерунок польської поліції, де я щодня бачив людей у формі, і вони мене малого не лякали. А тут мені чомусь страшно стало: розплакався. Той поліціянт мене заспокоював. Чомусь ця зустріч із невиразних дитячих спогадів найбільше запам`яталася.

Ви пережили три жахливі арешти (у 1948–1956, 1958–1968, 1972–1988 роках). Як відбулося перше затримання?

Перший "чорний воронок" прибув у 1945 році. КГБ довідалося, де ми мешкали у Старосамбірському районі. Оточили хату, забрали мене, 12-річного, разом з мамою і 5-річною сестрою. Бабуня так потім померла у в`язниці на Лонського. Мама відсиділа 10 років у Мордовії. А мене з сестрою – в дитячий будинок у м. Сталіно ( тепер – Донецьк). Я втік звідтам.

… щоб побачити батька?

Я зустрівся з ним біля Рогатина. Восени 47-го. А в 1948 році я поїхав, щоб забрати сестру. Батько не посилав, але й не вмовляв лишитися: він знав, що я поїду і заберу її. Він волів, щоб я поїхав із його зв`язковою, але сталося так, що я поїхав один. У Донецьку, очевидно, впізнав хтось, доніс. Це було у вересні 48-го року. І з того часу почався мій анабазис.

Чи на момент затримання злочинці із КГБ чинили нелюдські дії: побиття, моральні знущання?

Коли їхав, мене попередили: Юрку, не бери нічого з собою. То малося на увазі щось зі зброї. А коли мене затримали, щиро пожалів, що я їх послухав. Міг їх двох покласти на місці. Затримало мене двоє. Провулок темний. Нікого не було. І діяли вони необережно. Якби то в Галичині так "підійшли", наразились б на дуло пістолета.

Скільки Вам було років тоді?

15. Я на той час зброєю добре володів.

Ви мали хорошу підготовку, вишкіл. Вас готували до ситуацій, в яких доведеться захищати своє життя і свободу?

Зброєю володів досить рано. З 10 років я вже знав, як поводитися з пістолетом, револьвером, наганом, як гранату кидати.

А хто вас вчив?

Вперше як поводитися з пістолетом, тоді ще "Зетою", то батько навчив. Тоді мені було ще менше років. Згодом переймав науку від старших хлопців.

Перебування в ув`язненні: люди в нелюдських умовах. Як витримували? Чи можна провести паралелі з літературними творами "розстріляного відродження", зокрема з романом І. Багряного "Сад Гетсиманський"?

Безумовно, тяжкі. Але зараз їх не згадую дуже трагічно. Може, тому, що тоді був молодий. І як би то не було важко, згадуєш, як у Шевченка: "Теє лихо, якби ти вернулось…"

Вони Вас намагалися "направити на шлях істинний"?

Ні. Тоді, в сталінські часи, ніхто на "шлях істинний" не направляв. Хоч у дитячому будинку намагалися виховати "в сталінському дусі".

А про батька Вам щось говорили?

Ні. Того самі вихователі не знали.

Тобто вони не здогадувалися, чий Ви син?

Дехто знав, що мої батьки репресовані. Не "перевиховували" – так, "пресували". Це вже в хрущовські часи вимагали якогось "розкаяння".

А скільки вам було років, коли почали вимагали підписати "покаяльні листи"?

Після смерті Сталіна – з 56-го року. В хрущовські часи мені було близько тридцяти.

Розкажіть про той момент, коли Ви зрозуміли, що втратили зір. Чи до цього призвели вкрай важкі умови утримання в ув`язненні: темрява, сирість, одиночний карцер?

Коли був під слідством – сидів з людьми, а потім багато часу один. Як неповнолітньому, згідно з процесуальним кодексом, КГБ не мало права призначити той перший термін. Але зробили. А після суду сидів з багатьма людьми: у в`язниці, в таборах. Я перебував з "політичними". Хоча з кримінальними перетинатися доводилося. Кримінальники нас трохи боялися і називали "фашистами". У 1941-1944 рр., коли наших у таборах було трохи менше, "зеки" дещо знущалися з тихих інтелігентних політичних, проте потім наших під`їхало більше, і кримінальникам таки хребет зламали, і ті почали себе з нами дуже ввічливо поводити, в конфлікти не вступали.

На допитах застосовували тільки психологічний тиск чи і фізичний?

І фізичний. Всяке бувало…

Що вам надало сил вижити з такою складною травмою, як втрата зору?

Моя сестра сказала, що я найспокійнішого листа написав після того, як втратив зір. Я їй сказав: "там – як на війні. Хтось вертається без рук чи без ніг. Хтось взагалі не приходить. А мені доведеться повернутися без очей. Я то сприйняв як данність.

Як закінчилося ваше останнє, третє, ув`язнення у 88-му році?

Заслання закінчилось у 88-му, а ув`язнення раніше – у 83-му. Оскільки втратив зір, то останні 5 років заслання був у Будинку інвалідів у Томській області, де знаходився всі 5 років. А у 89-му повернувся до Львова.

Коли повернулися у рідний Львів після довгих 34 років у неволі, якими були ваші перші враження? Наскільки змінився край?

Львів звільнився від радянських часів. 89-й – а вже проводилися віча, Західна Україна стала бурхлива. Створювалися громадські організації.

У 90-му була заснована УНА-УНСО як Українська міжпартійна асамблея, а 8 серпня 1990 року перейменована в Українську національну асамблею. "Тризуб" імені Степана Бандери був заснований у Дрогобичі Василем Іванишином. "Правий сектор", власне, виник на ідеологічних платформах УНА-УНСО та парамілітарного ще тоді "Тризуба". На Наддніпрянщині у на той час ще мало відомих націоналістичних колах виростає постать Д. Яроша. Він з листопада 1988 р. член Народного руху України та Української Гельсінської групи. Очолює Кам'янську чоту, Січеславський обласний загін, Дніпровський курінь, Наддніпрянський кіш. З 1996 по 1999 роки — голова центрального проводу Всеукраїнської організації "Тризуб" ім. Степана Бандери. Також у 1996-2001 рр. починає навчатись на філологічному факультеті Дрогобицького університету, де розгортали наукову діяльність ідеологи українського націоналізму В. Іванишин, О. Баган, І. Набитович. Трохи дивувало те, чому провід ВО "Тризуб" очолює виходець із пролетарського Дніпродзерджинська. На що В. Іванишин відповідав: "Національне відродження почнеться саме з Наддніпрянщини. Там, наче неофіти, зароджуються сильно переконані характери. І вони часто є твердішими духовно, більш готові на деякі жертви та, на жаль, іноді - втрати". На мою думку, сюди слід додати соціопсихологічний аспект. Якщо "неофіт" зумів протиставити себе російськомовній постсовітській більшості – це, безумовно, сильна особистість. Передбачувалась і війна з Росією – Абхазія у 1993 як "репетиція імперії зла". Розумілось, що "сусід" наддніпрян ніякий не "брат", і тим паче не "старший". Але, на жаль, знаходиться він територіально ближче до Лівобережної України, ніж до Галичини.

Зараз ви депутат Верховної Ради від Радикальної партії від 26 жовтня 2014 року. Що надає вам натхнення брати активну участь у громадсько-політичному житті держави?

"Лінюхував" стільки років, то тепер треба відпрацювати (усміхається)

Хто з найближчих вас підтримує?

Пан Олексій, мій помічник. Щодо сім`ї, то історія знайомства з майбутньою дружиною почалася з листування, коли я ще був на засланні. У нас дні народження в один день. У 1990 році вона приїхала до Львова з-за кордону з гуманітарною допомогою, і тоді відбулася наша перша зустріч. Через рік поїхав за кордон. Ми мешкали у Мюнхені. Потім полетів у Америку, але швидко повернувся в Україну.

Українці діаспори і українці тут, "на материку": чим вони схожі і чим відрізняються?

На це явище треба дивитися в процесі. Я ще застав то покоління, яке виїхало після Другої світової війни, - упівці, які виросли на рідній землі. Вони ту Україну винесли в серці, жили нею і сподівалися, що от-от повернуться. І вони були дуже розчаровані, коли після розвалу Союзу почали переїжджати. Вони побачили Україну, сильно змінену радянськими часами. А в їх пам`яті жила Україна 44-го, 45-го, 47-го років, коли вона була зовсім іншою… Тут вони побачили розчарування. А діаспора тепер – молоде покоління – американізується, онімеччується. Історична пам`ять живе, але вже слабше й слабше.

Те, що почнеться українсько-російський конфлікт на сході країни, багато з людей, можна сказати, підозрювали ще до початку Майдану. Надто великий конфлікт ідеологій, президентство Януковича. Вибачте за банальне питання: яким ви бачите завершення і результат війни? Яка подальша доля нашої держави на європейській арені?

Те, що почалося – воно природньо мало бути. Воно, можливо, трохи запізнилося. Влада цьому винна: дуже хотіли наші можновладці догодити Москві. Так, це затушовувалося. Але після Майдану Москва вже не могла погодитися з тим, що ми починаємо різко відходити.

Вона не могла просто відпустити Україну. Ленін колись казав: "Потерять Украину – это потерять голову". Цей конфлікт ішов до збройного конфлікту. Росіяни завжди на нас дивилися зверхньо. Путін заговорив про те, що ми не держава, а територія, що це не нація, а населення. Недавно Марчук у своєму виступі правильно сказав. Говорив про те, чого, крім війни, добився Путін: розвіялася ілюзія про те, що ми один народ, що то наші "браття". І коли був конфлікт навколо острова Тузла в Керчинській протоці, вже тоді люди піднялися проти Росії. Якби ще трохи, можливо, це б вилилося у щось подібне, що є в наші дні. Ось і прийшло усвідомлення, хто є хто: брат чи ворог. Як не парадоксально, дві людини об`єднали Україну як націю: Янукович почав, а Путін завершив.

Мене путч застав у Мюнхені. Я вернувся з Америки 6 серпня. Про путч у Москві дізнався з телепередач. Потім мене запросили на телебачення, і одне з питань: "Як буде?". Для того, щоб путч був успішним, треба дві умови: перша – удар має бути настільки сильним, щоб паралізувати противника, друга –спротив може не бути паралізуючим, але мусить весь час наростати. В такому випадку можлива перемога путчистів. Якщо тих умов не буде, цей рух приречений на поразку.

Так і сталося. Я одразу пішов до Слави Стецько. Попросив квитка на рейс "Прага- Москва". Казав: "Краще нехай розстріляють десь у Чопі, ніж залишуся у вас, в еміграції". Але поки я приїхав, путч закінчився. У день проголошення української незалежності я вже був у Львові. Ми зібралися в одного знайомого. І при святкуванні другий тост я запропонував за тих п`ятьох путчистів. Якби не вони, те, що звалось Союзом, ще довго би тліло. Виступили вони тим каталізатором, що пришвидшив природню суспільну реакцію.

Янукович і Путін також стали каталізаторами. В боротьбі нація відчула свою єдність. Суперечності, нерозуміння між західною та східною Україною знівелювалися у боротьбі зі спільним ворогом. У розмові телеведучий мені сказав: "Раніше думав, що те, про що говорять в Галичині, буде ще загострювати певні питання між Правобережною та Лівобережною Україною. У світлі сьогоднішніх подій, зрозумів, що галичани мали рацію". Нещодавно: доброволець родом із Лозової (південь Харківщини) перебував на реабілітації у Львові, Винниківському госпіталі. Поїхали під Броди, де почалися перші бої дивізії "Галичина" . Боєць родом з Харківщини ділиться враженнями: "Зі школи про упівців нам говорили, мовляв, стріляли вони червоноармійцям у спини, а тема есесівців дивізії "Галичина" взагалі була табу. Тепер я зрозумів: ці хлопці, дивізійники, стріляли в тому самому напрямі, що зараз стріляємо ми".